Спочатку:
На сторінку книги
Камера не мала вікон, не мала жодного зв’язку із зовнішнім світом, де існували сонце, небо та час. Вона нагадувала кам’яний мішок, заживо поховану порожнину в самому серці прадавньої скелі. Товсті, грубо обтесані брили стін за століття всотали в себе крики незліченних поколінь в’язнів, і тепер, здавалося, самі випромінювали цей накопичений біль. На дотик камінь був слизьким від постійної сирості, вкріпленим тьмяними, багряними плямами старої, в’їлоїся крові та потворними наростами чорної плісняви, що нагадували гнилі виразки.
Повітря тут застоялося тисячоліттями. Воно було густим, просякнутим стійким, іржавим запахом заліза, що гнило, свіжої крові та застарілого страху, який неможливо було вивітрити жодним протягом. Дихати було важко, кожен вдих приносив у легені пил, смак металу та відчуття неминучої смерті, що чатувала в кожному кутку цього проклятого місця.
Єдиним джерелом світла був одинокий смолоскип, затиснутий у ржавому кованому тримачі біля дверей. Його тьмяне, задихане полум'я кидало на стіни ламані, хижі тіні, що металися по обличчю чоловіка, прикутого до стіни. Вони нагадували примарних монстрів, що танцювали в такт кожному уривчастому подиху в’язня, готові будь-якої миті накинутися на свою здобич.
Чоловік висів на важких, покритих іржею ланцюгах, прикутий до стіни так, що його ноги ледь торкалися брудної, вкритої соломою підлоги. Ланцюги врізалися в м'ясо на зап'ястках і кісточках, залишаючи глибокі, запалені борозни. Його тіло, колись сильне й ставне, тепер перетворилося на суцільний клубок болю та приниження. Воно нагадувало понівечену анатомічну мапу, де кожен шрам розповідав свою похмуру історію. Шрами від батогів, що перетинали старі, потворні опіки, утворювали химерний, болючий візерунок на його спині та грудях. Шкіра набула мертвотно-сірого відтінку, наче життя повільно витікало з нього, наче вода з розбитого глека.
Голова безсило впала на груди, сплутане брудне волосся закривало обличчя. Він не рухався, не видавав жодного звуку, лише його дихання, важке й уривчасте, свідчило про те, що він все ще живий. Він був зламаний фізично, але в його глибині все ще теплився слабкий вогник непокори. Вогник, що не міг загасити ні біль, ні страх, ні навіть сама смерть.
Важкі двері пронизливо зарипіли. До камери увійшов старий у довгій чорній мантії, що волочилася по брудній підлозі. Його вигляд дихав силою. Довге сиве волосся змішувалося з такою ж довгою бородою. Найстрашнішими були його очі. Вони були різні, наче від двох різних істот. Одне — крижано-блакитне, інше — тьмяно-багрове. Вони дивилися на в’язня з витонченою, майже батьківською жорстокістю.
— Для чого ти це зробив? Навіщо наклав на себе ту чорну магію? Що ти намагався стерти зі своєї пам’яті? Чиє ім’я ти так відчайдушно хотів забути, що ризикнув власною душею?
В’язень повільно, з хрипом підняв голову. Його губи, потріскані від спраги та вкриті запеклою кров’ю, сіпнулися в усмішці. Він виплюнув густу залізисту цівку прямо на край мантії ката.
— Не... не дочекаєшся, — прохрипів він. — Я нічого не скажу. У тебе нічого не вийде.
Старий застиг, дивлячись на пляму крові на своєму вбранні. У його різномастих очах спалахнуло суворе розчарування.
— Я не думав, що мій власний син зможе мене стільки разів розчаровувати, — тихо промовив він, хитаючи головою. — Стільки впертості... стільки марної відданості тіням минулого.
В’язень різко смикнувся вперед, змушуючи ланцюги жалібно задзвеніти. У його погляді на мить спалахнув вогонь, такий же лютий, як у його доньки.
— Я не твій син, виродку, — процідив він, захлинаючись від власного гніву. — Моя кров не має нічого спільного з твоєю.
Старий раптом засміявся. Це був сухий, ламаний звук, схожий на хрускіт старого дерева, що розсипається в труху. Сміх відлунював від кам’яних стін, наповнюючи камеру відчуттям повної, беззаперечної безнадії. Він наближався повільно, з грацією бога, який спустився в яму до хробаків, щоб подивитися на їхнє безглузде борсання.
Коли він підійшов впритул, Айрунг відчув запах, що виходив від його мантії. Це був солодкуватий, нудотний запах духу смерті. Запах людини, яка переступила через час і забула, що таке людське життя.
— О, ти помиляєшся, — прошепотів кат. Він нахилився до самого вуха чоловіка, і його дихання торкнулося шкіри Айрунга.
У його голосі не було гніву. Лише безмежна, абсолютна зверхність. Така, з якою скульптор дивиться на невдалу заготовку.
— Ти все ще міркуєш категоріями крові, прихильності... якоїсь жалюгідної відданості, — він ледь торкнувся підборіддя в’язня кінчиками пальців, змушуючи того дивитися в свої різні, мертві очі. — Для мене весь цей світ — лише майстерня. Усі вони — і ті, хто править у Башні, і ті, хто гниє в нетрях — лише мої діти. Нещасні, короткозорі діти. Глина, яку я розминаю пальцями, щоб надати їй потрібної форми.
Він зробив коротку паузу, і в його погляді спалахнуло щось схоже на гордість колекціонера, який розглядає свій найцінніший експонат.
— Але ти... ти завжди був особливим. Найкращим, найдосконалішим із моїх творінь. Я вклав у тебе стільки зусиль, Айрунгу, що твій бунт для мене — не зрада. Це лише прикра помарка на ідеальному полотні. Але не хвилюйся... я виправлю цей дефект. Я завжди виправляю свої помилки.
Старий випрямився, і сама його постать, здавалося, стала вищою, заповнюючи собою весь простір камери. Він дивився на Айрунга як на мурашку, яку він власноруч посадив під скло і тепер спостерігає, скільки вона ще зможе протриматися, перш ніж зламається. В його очах виднілась лише крижана впевненість у тому, що ніщо в цьому всесвіті не може протистояти його волі.
Він розвернувся, збираючись піти. Біля самих дверей старий зупинився, навіть не озирнувшись, і його голос став холодним, як лід у підземеллях Башти.
— Подумай про це, сину. Подумай про те, за що ти помираєш. Поки ти гниєш тут, я знайду те, що ти сховав. Чого б мені це не коштувало.
Важкі двері зачинилися з глухим гуркотом, який ще довго вібрував у сирому камінні, залишаючи Айрунга в абсолютній, непроглядній темряві. Він знову опустив голову, дозволяючи сплутаному волоссю сховати обличчя, але в цій пітьмі його очі спалахнули диким, нелюдським вогнем.
Він не пам’ятав імен. Він не пам’ятав дат, облич чи теплих слів. У його голові, сплюндрованій власною чорною магією та тортурами, зяяла величезна, попеляста пустка — ціна, яку він добровільно заплатив за таємницю. Його пам'ять була понівеченою книгою, де вирвали всі найважливіші сторінки, залишивши лише біль і порожнечу.
Але глибоко в самій суті його єства, там, куди не могли дістатися пальці старого виродка, жило одне-єдине знання. Воно було гострим і твердим, як алмаз. Алан не знав, що саме він сховав, але він чітко відчував вагу цього скарбу. Це було щось настільки важливе, настільки святе, що заради нього вартувало витерпіти тисячу таких життів і мільйон таких смертей.
Це знання пульсувало в його жилах замість крові. Воно гріло його зсередини, коли камінь камери висмоктував залишки тепла. Нехай старий ламає йому кістки, нехай випалює розум — він не знайде нічого, бо Алан сам не має ключів від власних дверей.
Він знав лише одне, що поки він мовчить, поки він дихає в цьому пеклі і приймає на себе кожен удар, то воно в безпеці. І це була єдина причина, чому його серце все ще змушувало понівечене тіло жити. Він терпітиме все. Він стане самим болем, якщо треба. Бо та невідома цінність, яку він замурував у власній душі, була дорожча за весь цей проклятий світ.
Кінець
