Раді Вас бачити!

Він довго не погоджувався. Казав, що це небезпечно. Що батько дізнається і все закінчиться погано. Що там є охорона, системи виявлення, протоколи реагування, і якщо щось піде не так, то він не зможе їй допомогти, бо сам опиниться під слідством. Казав, що навіть якщо вона побачить, то що потім? Що вона зможе зробити? Вона студентка, не слідчий, не агент. У неї недостатньо влади, щоб щось змінити. Казав, що є речі, які краще не знати, бо знання без можливості діяти — це не свобода, це тортури.

Валерія слухала уважно, не перебивала, давала йому можливість договорити до кінця. Не сперечалась. Не тиснула. Не погрожувала і не благала, бо обидва ці шляхи вона давно навчилась не використовувати. Один дає людині привід захищатись, інший дає їй привід жаліти. Ні те, ні інше їй не було потрібно.

Вона просто приходила знову. І знову. І знову. Не щодня. Це було б занадто очевидно для тих, хто за нею спостерігав. Через день. Іноді через два. Вона ніби випадково з'являлась там, де він бував. У бібліотеці між другою і третьою лекцією, в університетській їдальні в п'ятницю ввечері, коли там майже нікого не було, одного разу просто сіла поруч на лавці у внутрішньому дворі і мовчала, поки він не почав говорити сам. Вона не нагадувала лишній раз про те, чого хоче. Просто Валерія постійно була поруч. 

З нею сталося те, що неминуче приходить після довгих років очікування. Вона перестала поспішати.  Вона чекала вісім років. Вона могла почекати ще.

На четвертому тижні Даніель сказав: добре. 

Він промовив це втомлено, не зводячи очей з охололої кави. У його словах чулася не згода, а капітуляція. Валерія чітко бачила цю межу, але промовчала, лише коротко кивнула.

Вони домовились на наступний вівторок. Пізно вночі, коли в Башні залишилась лише нічна зміна охорони. Мінімальна кількість людей, яка була  передбачувана у своїх маршрутах. Даніель знав графік напам'ять. Він виріс у тіні цієї будівлі, поки батько будував там кар'єру. Деякі знання просочуються в дітей не через слова чи дії, а через саме повітря. Через те, що бачиш і мовчиш про це, через те, що розумієш раніше, ніж тобі пояснили.

Вони прийшли вночі.

Башня з вулиці виглядала нормально. Навіть звичайно. Висока будівля у діловому кварталі, темні вікна, скромна вивіска, жодної охорони на вході, що кидалась би в очі. Нічого, що говорило б про те, що всередині. Саме тому це і було страшно, думала Валерія, поки вони йшли до заднього входу. Найнебезпечніші місця ніколи не виглядають такими. Небезпечні місця мають колючий дріт і попереджувальні знаки. А ті, де відбувається справжнє зло, схожі на будь-яку іншу будівлю на будь-якій іншій вулиці.

Даніель знав коди. Знав, якими коридорами не ходять у цей час. Рухався так, ніби вже проходив цей шлях у голові багато разів, просто ніколи не наважувався пройти його ногами. Руки в нього тремтіли весь шлях. Валерія бачила це, але нічого не казала.

Вона йшла спокійно і сама дивувалась цьому спокою.

Ліфт. Підземний поверх. Коли двері відчинились із глухим металевим звуком, Даніель на мить зупинився. 

Запах.

Валерія завмерла на порозі. Перший же вдих змусив шлунок стиснутися. Повітря було густим від антисептика, аж до болю в очах, але за цією хімічною стіною аромату ховалося щось інше. Важкий, солодкувато-вологий дух нерухомого тіла. У лікарнях пахне життям, нехай і хворобливим, там є рух і голоси. Тут панувала абсолютна статика. Це був запах плоті, яка надто довго перебуває в одному положенні й поступово стає частиною меблів, частиною цих стін, невіддільною від самого кабінету.

Валерія вдихнула ще раз. Повільно. Примусила шлунок заспокоїтись.

Даніель пішов попереду. Вона за ним.

Довгий коридор, освітлений тьмяним технічним світлом, що не має кольору. Достатньо, щоб бачити підлогу під ногами. Двері з номерами по обидва боки. За деякими було чутно рівний, монотонний звук апаратури, що працює. За деякими — тиша. 

Валерія дивилась на номери і думала. Скільки їх тут? Скільки дверей? Скільки кімнат за цими дверима? Скільки тут піддослідних? Вона не сказала це вголос.

Даніель зупинився перед дверима з цифрою сім. Поклав долоню на сканер. Довга секунда — і клацнуло.

— Я почекаю тут, — сказав він, не дивлячись на неї.

Валерія не відповіла, а швидко відчинила двері і зайшла в середину.

Кімната була невеликою. Меншою, ніж вона уявляла, хоча не знала, що саме уявляла. Більшу частину займало широке ліжко, з металевим каркасом. Функціональне, таке, де зручність не передбачалась, тільки горизонтальне положення тіла. До каркаса тягнулись трубки. Багато трубок. Вони йшли до крапельниць, до апаратів уздовж стіни, до контейнерів, що стояли на рівних підставках і повільно наповнювались. Прилади біля ліжка показували цифри. 

Над ліжком тьмяно горіла одна лампа. І в її світлі лежала людина. Валерія зробила три кроки. Зупинилась.

Їй не потрібно було дивитись довго. Вона б впізнала це обличчя в будь-якому стані і за будь-яких обставин. Так само, як впізнаєш власне відображення, навіть якщо воно спотворене, навіть якщо між тобою і дзеркалом роки і темрява і все, що могло б стерти пам'ять, але не стерло. Навіть таким виснаженим, сірим, схожим на обличчя людини, яка давно перестала вимірювати час. Навіть з тінями під очима такими глибокими, що здавались не тимчасовими, а постійними, частиною рис. Навіть із волоссям колись м'яким, таким, що пахло мигдалем, а тепер було тьмяним і нерухомим, без жодного натяку на те, що за ним колись доглядали.

Міра.

Жива.

Її Міра. 

Її сестра.

Валерія не дала собі заплакати. Усередині не було місця для жалю. Там усе зайняла лють, що вибухнула миттєво й нещадно. Це був стихійний протест проти всього. Проти батьківського вибру, проти цих стін, проти власного безсилля. Ярість пульсувала у скронях, виштовхуючи назовні крик, який вона силою заштовхала назад у глотку. Вона надто довго забороняла собі відчувати, і тепер ця заборона обернулася проти неї, перетворившись на розпечений свинець, що заливав усе живе всередині.

Вона підійшла до ліжка.

— Міра…

Валерія зробила вдих, змушуючи себе заговорити, але звук, що вирвався з грудей, злякав її саму. Голос зламався на першому ж слові, перетворившись на чуже, хворобливе хрипіння. Усі роки тренувань, уся холоднокровність Магнусів розлетілось вщент перед виглядом жінки у трубках під лампами. Вона відчайдушно шукала в собі ту залізну впевненість, до якої звикла, але всередині була лише розпечена порожнеча і цей зрадливий, тремтячий звук, що видавав її з потрохами.

Міра не відреагувала.

Валерія обережно просунула пальці між трубками, торкнувшись зап’ястя. Пульс був. Слабкий, механічний, наче цокання відремонтованого годинника. Вона пустила магію всередину, очікуючи зустріти хаос агонії, але натрапила на дещо гірше. Вона натрапила на ідеальну систему. Це не було тіло, що бореться за життя; це був біологічний механізм, який маніакально підтримували ззовні. Організм функціонував із неймовірно гидотною точністю. Рівно настільки, щоб з нього можна було викачувати сили. Регулярно та методично. До останньої краплі, яку тут же замінювали новою порцією препаратів, аби завтра знову взяти своє. І ще раз. І ще. І…

Вона прибрала руку і вийшла в коридор. Даніель стояв там, де вона його залишила. Спиною до стіни, руки схрещені, голова опущена. Це була поза людини, що явно відчуває провину. Вона не сказала нічого. 

Його голос звучав глухо. Він дивився кудись повз неї, ніби намагаючись дистанціюватися від власних слів. Мова лилася рівним потоком, без жодної затримки. Здавалось, що так він хотів звільнитись від тягаря, а не просто поділитись таємницями. Він не розраховував на розуміння, він просто передавав частину своєї ноші тому, хто стояв поруч, бо власні сили вичерпалися.

Валерія почала розуміти справжній масштаб звірства. Міра не мала магії. Тут сканери не збрехали. Саме тому її так легко «поховали» для світу. Для роду Магнус нульовий ранг був смертним вироком, а непридатність приводом для стирання з історії. Але те, що знайшли пізніше, під час вівісекцій, які проводять уже над «мертвими», виявилося страшнішим за будь-який дар.

Її кров. Її слина. Кожна крапля рідини в її тілі була просякнута цілющою силою рангу SS. Це не була мана, яку можна вичерпати й відновити медитацією. Це була сама її біологія, чиста й нещадна регенерація, що текла в жилах замість життя. Міра стала унікальним біохімічним аномалією. Її тіло виробляло панацею так само природно, як інші виробляють піт чи сльози.

Ні. Вона не була магом в класичному розумінні. Вона стала ідеальним джерелом, живою фермою, яку можна було доїти нескінченно, бо її ж власна кров не давала їй померти від виснаження. Кожна затягнута рана, кожна хвороба, яку лікували її соками, була оплачена її нескінченною, зацикленою агонією.

Башня приховала цей скарб миттєво. Публічне оголошення про смерть стало ідеальною завісою, за якою живу дитину перетворили на ресурс. Її викреслили зі списків живих, щоб безкарно розібрати на інгредієнти.

Еліксири, які рід Магнус випускав під протекторатом Башні, були не дивом науки, а продуктом переробки. Ті самі флакони, що коштували статки, за які билися на закритих аукціонах і якими марили найвпливовіші маги світу, — усе це було вичавлено з тіла її сестри. Вісім років безперервного конвеєра. Кожна ампула «унікальної розробки», кожен міліграм «прориву в медицині» був частиною Міри.

Багатії, що одужували від невиліковних хвороб, заможні пацієнти, які купували собі ще десять років життя за золоті злитки. Усі вони дякували прогресу, генію дослідників і щедрості Башні. Вони втирали в шкіру і впорскували у вени її викрадене життя, не знаючи, що справжня ціна їхнього порятунку — це молода дівчина, зачинена в підвалі, з якої методично, день за днем, спускають кров. І вони не дізнаються ніколи. Для них це був просто успіх ринку. Для Міри — вісім років пекла, розлитого по стерильних пляшечках.

Даніель замовк.

— Іноді, — прохрипів він, так і не підвівши погляду, — батько приводив сюди обраних. Магів вищого кола. Для... персонального відновлення.

Він не договорив, але в повітрі завис солодкуватий присмак нудоти. Валерії не потрібні були деталі. Як цілителька S-рангу, вона миттєво збудувала в голові схему, які саме рідини, в який спосіб і з якою жорстокістю викачували з живої жінки. 

— Вони хотіли приплоду, — Даніель виплюнув це слово. — Вірили, що якщо сила просякла її плоть, то й спадковість видасть щось іще потужніше. Вони намагалися вивести нову породу. Виростити в її понівеченому тілі нове джерело еліксиру.

Він здригнувся, згадуючи те, що бачив роками.

— Але природа виявилася милосерднішою. Жодної вагітності. Жодного шансу на нове життя в цьому пеклі. Вони не розуміли, чому її організм відторгає все... і просто продовжували пробувати. Знову і знову. Рік за роком.

Даніель замовк надовго. 

— Я… Я не не міг їх зупинити. Я просто стояв поруч, знав кожен протокол, кожен вхід у цю камеру і жив із цим. Я не знаю, чому вирішив привести тебе сюди і все розповісти. Сам не знаю, на що сподівався.

Валерія не знайшла слів. Вона просто розвернулася і зайшла назад до кімнати, де здавалось, що саме повітря кричало від невидимого болю.