Спочатку:
На сторінку книги
— Леді Блумері, радий, що ви прийняли моє запрошення, — перший королівський слідчий звів на мене погляд і жестом запропонував крісло напроти письмового столу. — Сподіваюся, ви не проти, якщо ми продовжимо з вами розмову з того самого місця, на якому зупинилися?
— На якому саме, лорде Норт? — я повільно пройшла до крісла, свідомо роблячи кожен крок. Так само повільно опустилася в крісло і повернула погляд на Даррена. Чоловік дивився на мене прямо, не кліпав, вивчав поглядом. — На тому, де ви підозрювали мене у вбивстві? Чи було ще щось?
Він узяв у руки один з аркушів, звів брови.
— Я не казав, що підозрюю вас, леді Блумері.
— Не казали, — погодилася я. — Але це найлогічніше припущення у тій ситуації, яка склалася. Тому не кажіть, що я помилилася.
Погляд слідчого став ще більш прискіпливим. Я майже відчувала, як чоловік вивчає мене, вловлює кожну дрібну деталь у русі чи зміну у подиху.
— Не помилилися, — нарешті погодився він. — Але мої підозри не докази, тому це не має значення. Тож… продовжимо?
— Давайте, — погодилася я, не зводячи з Даррена погляду.
Коли він нахилився над аркушами, під темними бровами очей майже було не видно. Та коли знову звів погляд на мене, виникло відчуття, що від цих очей неможливо втекти чи щось приховати.
— Ви казали, що бачили маркіза вдень, напередодні його смерті, — промовив Даррен, знову прошиваючи мене своїм поглядом. — Опишіть, у якому він був стані. Хода, дихання, колір обличчя. Не пропустіть нічого.
Шлунок нервово стиснувся.
Питання чудове. Прекрасне. От тільки, як на нього відповісти людині, яка ніколи маркіза і не бачила?
До того ж Даррен зібрав свідчення слуг, і їхні слова можуть відрізнятися від моїх. Якщо так станеться… кому повірять? Титул маркізи додасть мені балів чи ні?
Я на мить опустила погляд, наче силкувалася згадати.
— Олаф… не скажу, що я помітила щось дивне, лорде Норт, — промовила я, підбираючи кожне слово. — Ми тоді не говорили. Він кудись квапився. Може, якби ми поговорили тоді, я і помітила якісь зміни. А так… навіть не знаю, чим вам допомогти. Про це все ж таки краще спитати у слуг, які його вдягали та обслуговували в той день.
Перо в руці слідчого ковзнуло по паперу.
— З цього приводу не хвилюйтеся, — пробурмотів слідчий, продовжуючи робити нотатки. — Спитаємо все й у всіх. А взагалі, — він відірвався від паперів, — які у вас були стосунки? Якби з ним щось було негаразд, він би вам повідомив? Попередив, що почувається зле чи може… ще щось?
— Залежало від його настрою, — тут я майже не збрехала. Завдяки щоденнику Беатріс, я могла змалювати приблизний портрет характеру цього чоловіка. — Інколи він міг поділитися зі мною якоюсь дрібницею. Інколи… приховував щось важливе.
Перо зупинилося.
— Чи ділився маркіз із вами своїми думками з приводу спадку?
— Мій чоловік не збирався полишати цей світ в найближчі тижні, лорде Норт, — я додала голосу нотку невдоволення. — Маг Життя міг би вилікувати свої хвороби. Про спадок ми не говорили. До того ж… як ви помітили, дітей в нас не було.
Я навмисно тикнула в це. Справжня маркіза навряд чи стала б маніпулювати настільки делікатною темою. Мені ж було тільки на руку, якщо королівський слідчий знітиться зараз.
Та він не знітився. В зелених очах спалахнув якийсь вогонь, який мені взагалі не сподобався. А ще більше мені не сподобалося його наступне питання.
— До речі, з приводу цього, — Даррен перегорнув аркуш, вмокнув кінчик пера в витончену чорнильницю, прикрашену золотистим візерунком. Та спитав взагалі не про дітей. — Які у вас стосунки з братом загиблого? З лордом Юджином Блумері.
Я злегка звела брови, дозволяючи собі здивування рівно настільки, наскільки це було доречним.
— Що ви маєте на увазі, лорде Норт?
— Я питаю прямо, маркізо, — він навіть не кліпнув, — чи є між вами та лордом Юджином романтичні стосунки?
— Ні.
— Ні?
— Ні, — я не поворухнулася. — Чому ви питаєте?
— Бо лорд Юджин визнав свої почуття до вас. Навіть визнав, що бажав брату смерті, коли дізнався, що ви станете його дружиною. Вам це відомо?
— Я не можу нести відповідальність за думки та почуття лорда Юджина, лорде Норт, — підмітила я. — Чи ви так не вважаєте?
— Безперечно, — погодився слідчий, але погляду від мене не відвів. — Але можете за свої. То дозвольте мені запитати у вас, чи кохали ви маркіза?
— Я відповім, якщо вам справді здається доречним запитувати вдову, чи кохала вона свого покійного чоловіка, — я подивилася йому прямо в очі. — Хоча мені здавалося, що ви тут задля розслідування, а не задля пліток.
— Повірте, леді Блумері, мене зовсім не цікавлять плітки…
— Справді? — я недовірливо вигнула брову. — Моя відповідь: ні. Ні, я не кохала чоловіка.
Я підірвала бомбу і тепер спостерігала за реакцією слідчого. Його обличчя смикнулося, наче він не очікував почути від мене ці слова. Наче вірив, що я буду брехати та запевняти у тому, що Беатріс без тями була закохана в чоловіка, який був старшим за неї на п’ятдесят років.
— Леді Блумері…
— Що? — я посунулася в кріслі, сплела пальці перед собою, поклавши лікті на підлокітники. — Ви очікували почути іншу відповідь? Невже вам не відомо, як саме відбувся наш шлюб? Як склалося так, що я стала маркізою?
— Відомо.
— Тоді чому вас дивує моя відповідь? — я хитнула головою.
— Мене здивувало, що ви це настільки легко визнали, — Даррен Норт нарешті впорався зі своїми емоціями, повернув собі маску холодного слідчого. — Тож, ви не кохали чоловіка. Це ми вже зрозуміли. Добре. Тепер… Дозвольте познайомити вас з моїм помічником.
Даррен повернувся до чоловіка в чорних шатах, чиє обличчя ховалося під каптуром. Той кивнув мені.
— Це Ерік. Він маг Смерті. Звісно, що знаходиться на службі у корони.
Я відчула, як по спині пробіг холод. Та це була не моя емоція, а якась згадка справжньої Беатріс.
— Лорде Норт, — мій голос здригнувся, а я силоміць перевела погляд з постаті у чорному на слідчого, — ви хочете сказати, що запросили у мій дім справжнього мага Смерті? Я перепрошую, — я поглянула на чоловіка у каптурі, — нічого особистого. Але я б хотіла, щоб подібні рішення ви… хоча б попереджали про них.
Слідчий чомусь посміхнувся. Спробував придушити посмішку, але йому не вдалося.
— Леді Блумері, не думав, що у вас буде така бурхлива реакція. Перепрошую, що не попередив.
— Добре, — я удала, що мене це все ще зачіпає, мазнула поглядом по тому, кого чоловік назвав Еріком. — Для чого ви запросили сюди мага Смерті?
— Задля перевірки усіх, хто мав доступ до маєтку. Сподіваюся, ви не приховуєте від корони якусь таємницю, пов’язану з магією Смерті? Бо тоді таку таємницю зараз буде викрито.
Я знову поглянула на Еріка і повернулася до Даррена. Який продовжив, витримавши гнітючу паузу.
— Ви, звісно, можете відмовитися від перевірки, — сказав він. — Але в такому разі це буде зафіксовано як відмова співпрацювати зі слідством. І суд сприйме це відповідним чином.
Гарна пастка. Визнаю.
Я на мить заплющила очі.
— Мені мало відомо про магію Смерті, лорде Норт, — майже не збрехала я. — Мене лякає це, визнаю. Та якщо… якась перевірка допоможе знайти вбивцю… Робіть, що вважаєте за потрібне.
Лорд Норт ледь помітно кивнув магу.
Той зробив крок у мій бік, наблизився:
— Простягніть, будь ласка, перед собою руки, ваша милосте. Долонями догори.
Я підняла руки. Пальці трохи тремтіли. Що стало для мене відкриттям. Бо хвилювання я зараз майже не відчувала.
Маг теж простягнув руки. Його долоні зависли над моїми в кількох сантиметрах, не торкаючись.
В першу мить нічого не відбувалося. Я вже хотіла перепитати у Даррена, що саме зараз має відбутися. І коли вони вже почнуть. Коли холод прослизнув під шкіру. Спочатку легко торкнувся шкіри, а потім швидко почав всмоктуватися у долоні.
Мить, і я вже майже не відчуваю пальців. Наче засунула руки у сніг.
Десь на рівні зап’ястків щось стиснулося. Відчуття було таким, наче невидимі пальці просунулися під шкіру й притиснули нерви. Я куснула губу, щоб не скрикнути.
Я не знала, скільки це тривало. Час розтягнувся до одного довгого вдиху, який так і не закінчився.
Погляд сам потягнувся до Даррена.
Він сидів так само. Не ворухнувся ані на міліметр. Спостерігав.
Я відчула, як пальці дерев’яніють. Хотіла відсмикнути руки, але вони не слухалися. Наче більше мені не належали.
— Готово, — нарешті мовив Ерік.
Холод відступив так само раптово, як і прийшов. У пальцях спалахнуло чужорідне тепло, яке не зігрівало, а обпалювало. А мене хитнуло вбік з такою силою, що довелося вчепитися в підлокітник, щоб всидіти на місці.
Маг Смерті опустив руки.
— Що показала перевірка? — сухо запитав лорд Норт.
— Магії смерті маркіза не торкалася, — за мить відгукнувся чарівник. — Ні як носій, ні як виконавець.
Я видихнула, тільки тепер помітивши, що весь цей час не дихала.
— Але…, — людина, обличчя якої досі ховалося у тіні каптура, повернулася до лорда Норт.
Але?! Яке ще, в біса, може бути «але»?!
— Але? — слідчий підтягнувся, поставив лікті на стіл. І продовжував пропалювати мене поглядом.
— На ній є мітка, — промовив Ерік слова, які особисто для мене взагалі нічого не пояснили. — Мітка смерті. Мітка магії смерті. Як якесь прокляття.
— Прокляття? Яке прокляття, Еріку?
— Не можу зараз сказати, лорде Норт. Та якщо її милість забажає, ми можемо зробити ще кілька перевірок, щоб зрозуміти, хто, коли і навіщо прокляв леді Беатріс магією Смерті.
В мене похололи руки.
Ще і прокляття? Серйозно?
Дівчинко, тобі було трохи за двадцять. Ти коли стільки бід нахапати встигла?!
Даррен Норт повернувся до мене, підібгав губи. В темно-зелених очах промайнуло щось таке, що мені не сподобалося.
— Леді Блумері, нічого не бажаєте нам пояснити?
