Раді Вас бачити!

Два дні я майже жила в оранжереї. Ідея скласти бодай найпростіші рецепти з того, що росте поруч, настільки захопила мене, що спала я уривками, а їла майже не відволікаючись від справи. Зупиняла мій темп тільки втома, яка накочувалася хвилями й відступала через кілька хвилин після того, як я припиняла торкатися рослин.

На третій ранок це далося взнаки. Руки тремтіли, коли я підіймала їх, а подих збився, ніби я щойно пробігла марафон. У скронях запульсувало. Та попри все, це того вартувало.

Ми разом з Тіною систематизували майже все, що росло у зовнішній оранжереї. Назви, дія, з чим краще не поєднувати взагалі. Токсичність. Від чого може запаморочитися у голові, а від чого людина сяде і вже не встане. Окремим досягненням стали рецепти. Деякі майже не мали сенсу, інші ж створювали стабільне та корисне поєднання. Для кількох були потрібні настільки особливі умови поєднання, що це майже не мало сенсу.

А я продовжувала дивуватися тому, як працює дар. Бо він пропонував найкращий варіант поєднання. Пропускав етап перевірок та експериментів. Це були чіти у прямому сенсі цього слова.

— Міледі, вам треба відпочити, — схвильовано мовила Тіна, коли мене знову хитнуло. Ранок третього дня тільки почався, ми лише кілька годин були тут, але… я теж розуміла, що в такому темпі працювати більше не можна.

— Напевно, ти маєш рацію, — пробурмотіла я, масажуючи перенісся. — Але так хотілося закінчити за сьогодні. Щоб потім взятися за три поєднання…

— Три? — дівчина скинула брови. — Навіщо?

— Чим більше компонентів, які підібрані правильно, тим сильніші ліки, — знизала я плечима. — А чим складніше рецепт, тим складніше конкурентам його зрозуміти і конкурувати.

Тіна кліпнула і здивовано прошепотіла:

— А хто посміє з вами конкурувати, міледі? 

— Гадаєш після смерті маркіза не знайдуться люди, які теж розбираються в еліксирах та травах? Які захочуть забрати собі той шматок ринку, який займали його вироби?

Я не можу цього допустити. Я маю лишитися маркізою. Я маю продовжити цю справу. Недарма ж всесвіт мене саме у тіло жінки з подібним даром запхав!

— У будь-якому випадку, зараз вам варто перепочити, — твердо мовила вона, і за мить швидко опустила погляд.

А я тихо розсміялася.

За останні кілька днів Тіна майже забула, що звикла мене боятися. Інколи у неї прослизали ось такі реакції, коли вона раптово згадувала, що має виказувати шану та покору. Але… вчора вона, наприклад, сперечалася зі мною про те, як називається одна з рослин. Я казала, що це «східна конюшина». А вона називала це дивним довжелезним словом, і запевняла, що саме так називала рослину її бабуся.

— Добре, згодна, — я кивнула у бік виходу з оранжереї. — Варто відпочити. Набереш мені ванну?

Тіна видихнула і кивнула. Напевно, готувалася до довгого діалогу, в якому я не буду погоджуватися на її пропозицію перерватися.

Кілька кроків, і ось ми вже в бібліотеці. Після місця, в якому здебільшого тепло і задушливо, це приміщення здалося ще прохолоднішим. Я здригнулася і попрямувала у бік виходу. Вже мріяла про теплу ванну, як… 

Завернула за черговий стелаж і зустрілася поглядом з гостею слідчого. Між двома книжковими шафами стояла Патрісія і теж дивилася на мене. 

Вона притискала до грудей якусь книгу. Але не виглядала захопленою зненацька. Навпаки… мені навіть здалося, що вона на мене чекала.

— Леді Блумері, — голос був занадто м’який. — Бачу, ви й досі багато часу проводите в оранжереї. 

Я здивовано вигнула брову. Не думала, що ця жінка ризикне першою заговорити зі мною. З огляду на всю передісторію.

— Так, поміж рослин перестаєш думати про людей.

Тіна тихо завмерла за моєю спиною. Я відчула, як вона намагається стати ще менш помітною, ніж зазвичай.

— Я розумію вас, — Патрісія ледь нахилила голову. — Кожна жінка по-своєму переживає втрату. Ви, як завжди, серед своїх квітів. Це… навіть надихає.

Здається, моя брова вигнулася так, як ще ніколи за життя не вигиналася.

— Це початок якоїсь розмови чи мені здалося? — уточнила я.

Патрісія не виглядала зараз ні як колишня служниця, ні як налякана таємна коханка маркіза. Вона дивилася на мене прямо, відкрито. Я б навіть сказала, що якось надто відкрито. 

— Вам не здалося, міледі, — вона закинула пасмо волосся за вухо. — Ми ж обидві… важливі жінки в житті одного і того самого чоловіка. Мені здалося, що буде чесно поговорити.

Гм, цікаво.

— Я слухаю, — я трохи посунулася так, щоб не відчувати себе затиснутою між стелажами.

— Він любив цю бібліотеку, — задумливо мовила Патрісія, проводячи пальцями по корінцю книги. — Казав, що тут тихо. Але справжній спокій, — вона перевела погляд на мене, — він знаходив не тут.

У мене з’явилося неймовірне бажання закотити очі на цю пафосну фігню, яку вона почала.

— Невже? — я навіть кивнула. — І де ж?

— Зі мною, — без жодної сором’язливості відповіла вона. — Відпочивав у мене від цього… холоду. Від напруги. Від, гм… обов’язків.

Неозброєним оком було видно, як вона намагається зачепити Беатріс. А я… я намагалася стримати посмішку, щоб додивитися цю виставу до кінця.

— Він багато говорив про спадкоємця, — продовжила Патрісія. — Як йому потрібна дитина. Як це важливо для роду, для корони. Він дуже переживав. Дуже.

Вона зробила ще крок у мій бік, наче чекала, що я відступлю чи поворухнуся. А мою брову, здавалося, зараз судомою прострелить.

— Казав, що іноді доля буває жорстокою до чоловіків, — вона зітхнула. — Що не кожна дружина… готова розділити з ним цю ношу. Що іноді… дружина робить усе, щоб ніяких дітей не було.

— І до чого увесь цей потік слів? — поцікавилася я.

— До того, що він знав, — вона зробила винуватий вираз обличчя так, ніби вчора тренувалася перед дзеркалом. — Знав, що ви запобігаєте вагітності, міледі. Це ж… майже злочин. Ви так не вважаєте? Особливо якщо чоловік маг Життя.

— Цікаво, звідки йому стало це відомо? — тепер я зробила крок їй назустріч. Патрісія відступила майже миттєво. — Чи не з вуст однієї служниці, яка знала про це і розкрила таємницю своєму коханцю, м?

Жінка зблідла.

— Якщо це «злочин», і є докази, — додала я. — Краще повідомити про це першому королівському слідчому. Впевнена, він полюбляє розбиратися зі злочинами.

— Ви…, — Патрісія видихнула. — Вам досі не соромно?! 

— А має бути? — Ні, точно треба буде промасажувати м’язи, які відповідають за брови. Бо, здається, щось там заклинило. — Чи я маю почати виправдовуватися перед коханкою чоловіка?

Вона стиснула губи.

— Ви не змінилися, леді Блумері, — ледве чутно видихнула вона.

— Якби це було правдою, чи залишилася б я тут, вислуховувати щось подібне?

Я знову зробила крок вперед. Патрісія здригнулася, але встояла. Прямо дивилася на мене.

— Він не кохав вас, — видихнула вона, дивлячись мені в обличчя. — Ніколи не кохав. Знайте це.

— О ні, це ж так неочікувано! — не витримала я, закотивши очі. — Що ж мені тепер робити з цією новиною? Може ще є щось, про що я «не знала»? Чи ми нарешті завершимо цю безглузду розмову?

— Але…, — я помітила здивування в її очах.

Невже ця жінка сподівалася, що зможе цим вивести мене на емоції? Та навіть Беатріс навряд чи б зреагувала на подібну провокацію.

 — Я вважатиму, що це все, — мовила, проходячи повз. — Наступного разу про зустріч чи розмову треба домовлятися через мою служницю. Тіно?

— Зрозуміла, міледі, — пискнула та, проскочивши за мною повз Патрісію.

До кімнат дійшли без нових пригод. Тіна побігла за чаєм для мене. Цього разу за тим, що мав би додати мені сил та бадьорості. Кава була б краще… Та може я зможу потім якось створити щось подібне? Якщо у цьому світі можна з магією виростити рослину, яка здатна стати компонентом для зілля продовження життя, то кавові ягоди я точно повинна культивувати.

Підбадьоруючи себе цими думками, дочекалася, поки Тіна піде, і дістала ту саму скриньку. Поставила її на ліжко. За мить в моїх руках був той самий клятий конверт.

«Моє терпіння не безмежне, маркізо. Поквапся з тим, що обіцяла мені. Інакше я заберу це сам».

Від прочитаних слів шкіра знову вкрилася сиротами.

Підійшла до підвіконня, поклала листок на нього і закусила губу. 

Здавалося, що я дивлюся на чергову записку п’ятикласника, який жбурнув її з останньої парти на першу. А вона перелетіла й опинилася біля моїх ніг. 

От тільки зараз це було не лайливе слово, не пропозиція прогуляти наступний урок, і навіть не шпаргалка, якою поділилися з другом. Та і почерк не п’ятикласника. Літери трохи витягнуті. Нахилені вліво. Рівні рядки. Людина звикла писати.

«Заберу це сам».

Що — «це»?

Що можна забрати у Беатріс? Маєток? Життя? Дар?... Цікаво, чи можна відібрати дар? Хоча, якби можна було, навряд чи Олаф продовжував миритися з гидким характером дружини.

Тоді що?

У мене зараз не було жодного варіанту. Точніше, варіантів була купа. А от що саме мав на увазі вимагач, я не розуміла.

Та понад усе мене бентежило, як цей конверт потрапив у кімнату.

Магія? Я надто мало знала про магію, як про феномен. Якщо відкинути думку, що хтось зміг якимось чином з іншого кінця світу магією доставити конкретно в мою кімнату конверт, конкретно покласти його на тумбу, конкретно на книгу, яку я щойно читала… То лишався тільки найпростіший варіант — хтось увійшов у кімнату, поки я була у ванній, і лишив записку.

Значить, цей хтось у маєтку.

Щоб звузити коло підозрюваних, мені потрібно щось більше за здогадки. 

Почерк…

Мені навіть не треба було нічого вигадувати. Бували випадки «анонімок» з не дуже приємним вмістом, які були адресовані вчителям. Інколи не їм, але потрапляли в їхні руки. Звісно ж ніхто не зізнавався, чиєю рукою було написане те чи інше «побажання».   

Винуватця знаходили самостійно. Кілька годин, може днів. І ось його чи її вже викликають до директора для виховної бесіди. 

Бо почерк у всіх різний, як відбитки пальців.

У мене в руках була чергова «анонімка». Потрібно було лише влаштувати диктант. І так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Що може змусити усіх присутніх щось написати?

Думай, Леро. Думай!

Смерть маркіза!

Завтра чи післязавтра Олафа нарешті остаточно поховають. Мене і Юджин попереджав, і Тіна казала, що чутки вже ширяться… І це ідеальний момент, щоб провести додатковий ритуал. Такий, який тут, навряд чи, належав до категорії «заведено», але…

Просто мені потрібен спільник. 

Тіна? Ні… Ініціатива має йти не від мене, щоб все вдалося. Тоді…

Юджин!

Можуть виникнути ускладнення, але це краща з ідей. А значить…

— Тіно? — гукнула я, ховаючи записку в конверт і повертаючи ту в скриньку. Я чула, як гупнули двері у будуарі. За мить служниця з’явилася у дверях спальні. — Знайди лорда Блумері, будь ласка, перекажи, що я хочу з ним побачитися. Перед обідом у парку. Біля фонтану.

Тіна кивнула і поквапилася виконати доручення. А я зробила крок до будуара, пам’ятаючи, що на мене там чекає чай, що має збадьорити, і похитнулася.

— Уф! — видихнула, схопившись за стійку, що утримувала балдахін. І посміхнулася власній думці, що в перший день у цьому світі теж знайшла підтримку саме у цьому шматку каркасу.

 

***

 

Я стояла біля фонтану, який досі, чомусь, не працював. Роздивлялася різблення по каменю, статую у центрі, й гадала, як працює подача води. Якийсь насос чи якась магія?

Невдовзі з’явився Юджин. Він йшов від маєтку досить швидким кроком у мій бік. Посміхався. 

Темний сюртук, шийна хустка темно-жовтого кольору і знову ідеально пригладжене волосся. 

— Леді Беатріс, — він розвів руки, наче планував зробити ще крок і обійняти. Але не став цього робити. Зупинився поряд. — Не очікував отримати від вас запрошення. 

— Доброго дня, Юджине, — я кивнула. — Дякую, що знайшли час.

— Не треба дякувати за це, Беатріс, — чоловік хитнув головою і запропонував лікоть. — Пройдемося?

Рух, який вже був автоматичним. Мої пальці опустилися на його руку. Пропозицію я прийняла без слів, розмірковуючи, як почати розмову з потрібного боку.

— Щось відомо про рішення слідчого? — недбало поцікавилася я, оминаючи з чоловіком фонтан і виходячи на широку алею між двома рядами клумб.

— Так, наче завтра зранку Олафа мають поховати остаточно, — мовив Юджин. І… най він більше нічого не додав, я чула підтекст.

Бо саме до цього дня він сподівався, що я погоджуся вийти за нього. Напевно і думає, що я саме задля цього його запросила.

— Я згадала один забутий ритуал, — мовила, дивлячись вбік. — Мені про нього розповідали батьки… Здається, про нього вже ніхто не пам’ятає… Може, ви чули про «листи прощання»?

Я повернулася до Юджина, він супив брови.

— Здається, ні. Що це за ритуал? Магічний?

— Ні, — я хитнула головою. — Жодної магії. Просто… буває так, що не встиг щось сказати людині, яка вже пішла. Або просто хочеш відзначити її особливості. Попрощатися… Пишуть листа, або коротеньку записку. Збирають усі ці записки разом і зберігають десь поруч з містом поховання. У склепі. Абощо. Це як… прощання. Остаточне.

Я намагалася, щоб мій голос лунав спокійно і задумливо, наче це не пропозиція, а просто згадка.

— Дивно, що я ніколи не чув про щось подібне, — пробурмотів Юджин. — Звучить, як щось таке, що мало б стати правилом.

Я знизала плечима у відповідь:

— Я подумую написати листа… чи записку… Все ж таки наші стосунки з Олафом були не надто теплими. Відчуваю, що маю перепросити за деякі речі.

Юджин на мить замовк. Потім повільно кивнув.

— Гарна ідея, — визнав він. — Може оголосити, щоб у цьому взяли участь всі? Гадаю, кожному у цьому маєтку є що сказати маркізу на прощання.

— Що, навіть лорду Норт та його людям? — гмикнула я, скинувши брову, яка за сьогодні і так вже попрацювала понаднормово. 

— Всі знали, хто такий маркіз Блумері! — видихнув обурено Юджин. — Навіть якщо і не були знайомі з ним особисто. Слуги теж повинні мати, що сказати. Вони працювали у маєтку роками…

— Не всі вміють писати, — нагадала я. — Особливо слуги… Чи я щось плутаю?

— Тіла попросимо побути писарем, — відмахнувся Юджин, загорівшись ідеєю. — Хто не може написати сам, продиктує.

— Буде добре, якщо я буду не єдиною з запискою, — м’яко посміхнулася я.

— Я придумав, як це влаштувати! — очі Юджина вже палали завзяттям. — Зберемо усіх. Стіл винесуть у парк до склепу. А всі листи та записки покладемо в кам’яний горщик, який пізніше поставимо на саркофаг! Це буде ініціативою родини, щоб показати, наскільки рід Блумері шанує своїх!

Чудово!

— Напевно, не треба казати, що це я запропонувала, — обережно додала, коли Юджин замовк. 

— Чому?!

— Гадаю, Патрісії теж є, що написати…

Обличчя молодшого брата маркіза скривилося від огиди:

— Бачити її не хочу! Ти що, справді віриш, що Олаф міг?... з нею?...

Я не відповіла. Тіна казала, що були чутки. Може і не на пустому місці. Але особисто я свічку не тримала. До того ж… це справа слідчого, а не моя. Якщо корона зацікавлена у землях та надбаннях маркіза, це питання точно без відповіді не лишиться.

Ми йшли в тиші, тільки шелест листя та щебіт пташок лунали довкола. Та Юджин протримався не надто довго.

— Леді Блумері, — обережно почав він, — дозвольте спитати.

— Так.

Він зупинився, повернувся до мене, зазирнув у вічі:

— Якби все склалося інакше? Якби життя обрало інший шлях… у мене був би хоч крихітний шанс отримати від вас бодай якийсь знак визнання?

— Юджине…

— Так, я розумію, — він опустив голову. — Розумію, що це не та ситуація. Не той життєвий шлях. Та можна все перебудувати… Я бачу, що ви не квапитеся відповідати на мою пропозицію. Не зважаєте на небезпеки, навіть попри появу вагітної коханки Олафа.

— Юджине.

— Дозвольте мені договорити, — попросив він. — Я розумію, що ви вже побачили, яким може бути шлюб. І це вас не тішить. Та… я хочу, щоб ви побачили у мені чоловіка, а не частку родини, яка зробила вам боляче. Я не Олаф, Беатріс, я бачу перед собою зараз жінку, а не інструмент чи функцію. І я хочу, щоб ви побачили перед собою просто чоловіка, якому можете довіритися. Тому… я хочу сказати, що готую дещо… 

— Лорде Юджине, я не розумію… 

— Нехай це буде поки що сюрпризом для вас, — чоловік відступив на крок. Перехопив мою долоню і схилився, щоб притиснутися губами до мережива рукавички. Підвів голову і тихо додав. — Я кохаю вас, Беатріс. І я готовий повторювати це постійно, щоб ви нарешті почули мене.