Раді Вас бачити!

Я вчепилася пальцями в лопатку так, що заніміла рука, і не могла відірвати погляду від цього дивного чорного полум’я.

Воно не горіло між його пальцями у звичному розумінні цього слова. А наче… було живим. Щось таке уявляєш, коли чуєш словосполучення «ефірна плазма».

— Тут нікого більше немає, — мовив Ерік, зробивши ще один крок. — Тож можеш зняти цю маску безутішної вдови. Часу більше немає. Він знайшов артефакт і змушує мене зняти відбитки. Ти ж не хочеш, щоб я вказав на тебе, так?  

— Я…

Не знаю, що я хотіла сказати. Голос обідрав горло. А я не могла змусити себе відвести погляд від цього полум’я. Воно вабило і лякало одночасно. 

Наче я якийсь довбаний метелик!

— Де те, що ти мені обіцяла?! — прогарчав маг Смерті. — Якщо ти думаєш, що я добровільно піду на страту, то сильно помиляєшся. Я потягну тебе за собою. Ми в цьому разом, Тріссі. Віддай мені клятий еліксир. Зараз же.

Від слова «страта» мене наче обдало крижаною водою.

Стратити мага Смерті можуть за те, що він використав свою силу не за наказом корони. А значить…

Переді мною стоїть вбивця. Вбивця маркіза Блумері.

— Я… — я знову видихнула цей звук, який відмовлявся знаходити продовження. Дріж пробігла по шкірі. Доклавши зусиль, я нарешті відірвала погляд від магії в його руці й вчепилася ним в обличчя чарівника. — Я його не маю зараз.

— Що значить, ти не маєш?! — обличчя Еріка скривилося. Він опустив руку, полум’я згасло. — Ти знущаєшся?! Я і так тягну розслідування, як можу. Ми домовлялися! Артефакт в мене! Він зникне разом зі мною, якщо розплатишся за замовлення!

Замовлення? Тобто…

Підлога під ногами здригнулася.

Маркіза вбили на замовлення? На замовлення… Беатріс?!

Мене почало нудити.

Ця жінка найняла кіллера для власного чоловіка?! Який жах!

— Ти знущаєшся з мене?! — обличчя Еріка скривилося від злості. — Ти ж сама квапила мене, бо зілля майже готове! Віддай мені клятий еліксир! І ми забудемо про все це!

В’язка слина стала у горлі грудкою.

Я мала щось вигадати! Я мала щось сказати! Зробити! Будь-що! 

Я стискала лопатку так, що пальці німіли. 

Якщо… кинутися? Якщо вдарити? Якщо…

А він раптом усміхнувся. Неприємно. Холодно.

— Не розумію, на що ти розраховувала, Тріссі, — нахиливши голову, промовив він. — Але якщо не хочеш платити… Я заберу оплату сам. Еліксир це лише продукт твоєї магії… Твого дару. Солодкого дару, який зможе відкрити мені багато нового.

Він підняв руку. Полум’я знову вихопилося між пальцями.

А у мене всередині щось стиснулося в вузол.

— Дар неможливо відібрати, — видихнула я і відступила на крок. Я не знала напевно. Але чомусь думала, що магічний дар це щось таке, з чим просто народжуються. Як набір хромосом, які не змінити й не відібрати.

— Помиляєшся, — Ерік зробив крок до мене. — Магія Смерті здатна на багато цікавих речей. Я розірву цей зв’язок, — він смакував кожне слово, наближаючись, поки я відступала, — вирву магію з твого дурного тіла. Якщо ти додумалася до замовлення магу Смерті, мала б і здогадатися, що станеться, якщо не виконати свою частину угоди.

Щось у мені клацнуло.

Я зупинилася. Просто перестала відступати. Просто стисла лопатку ще сильніше і скинула підборіддя. Страх стискав горло, але разом із ним прийшла і злість.

Злість на дурість Беатріс. На те, що я опинилася в тілі злочинниці. На те, що маю розбиратися з чужими проблемами та таємницями.

— Гаразд, — видихнула я, дивлячись прямо на мага Смерті. — Отримаєш ти свою оплату. Але перед цим… що за клята мітка смерті на мені? Ти не казав, що це якось повпливає на мене! Ти припустився помилки!

Я тисла. Блефувала. І докладала неймовірних зусиль, щоб не тремтіти.

Зараз я хотіла зрозуміти те, що досі залишалося за завісою. Бо якщо Беатріс мала відношення до смерті Олафа, ця мітка могла бути вказівкою. Навіть якщо не Ерік про це скаже Даррену, може з’явитися інший маг. Я мала зрозуміти, що це.

— Не було жодної помилки! — прогарчав чоловік, опускаючи руку. Полум’я знову згасло. — Дай руку.

— Щоб ти забрав мій дар? — вигнула я брову і дивилася на мага Смерті не кліпаючи.

— Щоб я довів тобі, що я зробив все, що мав, — Ерік вже простягав руку. — Я вже казав, що це схоже на якесь слабке прокляття…

— То прибери його! — я вже сама не розуміла, навіщо тягну час і чим все це має закінчитися. Але віддавати дар вбивці не збиралася. — Якщо це мітка того, що я причетна… То це твоя провина!

Треба дочекатися Тіни. Вона зможе його відволікти своєю появою. Він почує кроки, звук дверей… Можна кинутися вперед. Штовхнути. Якщо Ерік не встоїть на ногах, впаде у ті кущі… У мене буде секунд п’ятнадцять. Я встигну сховатися за деревом. Попередити Тіну. Вона ближче до виходу, покличе когось…

Я простягнула руку і вклала пальці в долоню мага Смерті.

Серце підстрибнуло, застрягло грудкою в горлі й закалатало з такою силою, що оглушило мене.

Холод у шкіру ударив миттєво. Наче мені по венах пустили крижану воду. Хребет зсередини стиснуло, ребра наче обклали льодом. Ноги підігнулися, я хитнулася вперед. Лопатка… моя єдина зброя… вислизнула з пальців і глухо впала в ґрунт.

Я встигла тільки ковтнути повітря.

А Ерік здригнувся сильніше за мене.

Він не просто випустив мою руку. Він відштовхнув її й… відскочив від мене на крок. Очі широко розкрилися, зіниці розширилися до межі. Обличчя зблідло так, що темні кола під очима стали майже чорними.

— Ні… — вирвалося в нього. — Цього не може бути…

Я якимось дивом встояла на ногах. Холод ще блукав по кістках. А я… я бачила страх в очах мага Смерті.

— Прокляття, — пробурмотів Ерік, вивчаючи моє обличчя поглядом. — Це прокляття мага Смерті. Але… іншого. Не моє… Він зв’язав ваші душі, Тріссі… Цей клятий покидьок Олаф зв’язав ваші душі! Його смерть мала потягнути за собою і твою душу!

Його погляд смикнувся до моєї шиї, рук, повернувся до очей.

— Але… ти жива. Як таке можливо? Як ти обійшла прокляття, Тріссі?!

Все ж я мала рацію. Я вгадала. Ця мітка лише підтвердження того, що я не Беатріс Блумері. Але разом із цим… я саме вона.

— Ніяк, — видихнула я і почула, як відкриваються двері в оранжерею. Погляд сам стрибнув у той бік.

А я кинулася на Еріка. І з усієї сили штовхнула того в груди. Маг оступився, нога підвернулася. А я кинулася повз нього у бік виходу.

— Тіна! Пожежа! Пожежа!!!

Я кричала найпростіше слово. Яке мало сконцентрувати увагу людини на небезпеці. І чхати, що зараз не пожежа. Головне, щоб вона злякалася. Щоб побігла. Щоб покликала на допомогу.

Інше вже не важливо.

— Ти не вона! — крик Еріка наздогнав за мить. 

Чорне полум’я врізалося в дерево за міліметр від моєї голови. Я інстинктивно відсахнулася, перечепилася і… впала. Сперлася долонями на валун з кам’яним мохом і спробувала встати.

Чорне полум’я вдарило у сусідню рослину. На її місці лишилася лише купка попелу.

— Ти не маркіза, — Ерік наближався, а я тільки розвернулася, сидячи на землі й не могла навіть поворухнутися, заклякнувши від страху. Вчепилася пальцями в землю і намагалася змусити тіло поворухнутися.

Та воно не слухалося.

— Хто ти така?! 

Я бачила, як чорне полум’я розгоряється на його руках. Ерік підіймав їх перед собою, розводив в боки. А я… я відчувала тільки тваринний страх, і розуміла, що саме цим все і скінчиться. Я загину. Знову.

Ця думка вдарила так само боляче, як і холод, що вп’явся в кістки. Пальці ще сильніше втиснулися в землю. Сирий, теплий ґрунт набився під нігті.

Я не загину! Не знову! Не через дурість попередньої маркізи!

Я відчула поштовх землі знову. Вона здригнулася, так само, як в склепі. Так само, як мить тому. Коли емоції переповнювали мене. Коли я втрачала над ними контроль.

Я вже бачила, як чорне полум’я зривається з пальців мага Смерті.

Вгору між мною та Еріком просто з землі вистрілило довге та гнучке коріння. Вигнулося, затремтіло. Чорне полум’я врізалося в нього з гучним шипінням. І… згасло.

— Опанувала дар Тріссі, так? — хижа посмішка промайнула на обличчі Еріка. — Що ж ти таке? Демон? Дух?

Я закусила губу, не розуміючи, як сталося те, що сталося. Але… це була я! Це зробила я! І цей корінь! Він підкорявся мені! Я відчувала його, як… відчувають власну руку чи ногу.

— Я витягну дар з твого мертвого тіла, — прошипів він страшну обіцянку. І чорне полум’я спалахнуло знову. — Ким би ти не була, клята тварюка!

А я… я тільки втисла пальці в землю ще глибше, намагаючись відчути ще щось. Ще…

Тріщина пробігла ліворуч від мене, випльовуючи в повітря лозу вкриту гострими тонкими шипами. Вона кинулася у бік Еріка. І перехопила наступний удар чорного полум’я.

Повітря загуло. Шипіння було таким, наче на розігріту олію бризнули водою. Лоза потемніла миттєво, скрутилася, обвуглилася й осипалася попелом. Але за нею з землі вже тягнулися інші пагони. Товстіші. Зі світлими жилами під тонкою корою.

Я засичала від гострого болю, який прошив нутрощі. Я відчувала біль рослини, що загинула. Відчувала, як свій власний.

Ні! Я сьогодні не загину!

Вчепившись в силу, яку відчула тільки зараз, випустила її з себе разом зі страхом. Позаду зі дзвоном розлетілися глиняні горщики, затремтіла земля, заскрипіли дерева.

Ерік тільки посміхнувся, підняв руки вище. Полум’я вже огортало його до самих ліктів.

— Зупинися! — крик пролунав з боку входу.

Я знала цей голос. Але разом із полегшенням відчула нову хвилю страху.

Лорд Даррен Норт. Він. Тут.

Я не бачила його. Не чула кроків крізь стукіт власного серця. Та почула голос, який пролунав вже ближче. Значно ближче.

— Еріку, — його голос був рівним, попри все те, що відбувалося зараз в оранжереї. — Іменем корони закликаю тебе загасити магію Смерті!

— Закликаєш мене? — погляд чоловіка на мить змістився з мене. — Гадаєш, я підкорюся тобі? Чи може короні? 

Чорне полум’я зірвалося з його лівої руки. Але не в мій бік. У бік Даррена.

Я встигла тільки вдихнути.

Земля під долонями здригнулася. Коріння рвонуло вперед, встало перед Еріком. Полум’я вдарило в нього. В повітря злетів попіл, а я не стримала крику болю, коли магія Смерті знищила рослину. 

Мені здавалося, що обвуглюється не кора, а мої власні нерви.

— Ти обрав смерть, — голос Даррена цього разу не був рівним.

Я побачила його боковим зором. Перший королівський слідчий стояв збоку від мене. І… я бачила, як змінюється вираз його обличчя. Зелені очі потемніли, риси обличчя загострилися. 

Лорд Норт скинув руку, а в наступну мить по шкірі його долоні пішла хвиля темного, матового блиску. Вона тягнулася тонким шаром по пальцях та охоплювала зап’ясток.

Знайомий холод торкнувся мене знову. Я впізнала магію.

Магія Смерті.

— Ти… — Ерік не встиг договорити.

Чорне полум’я, яке він намагався жбурнути в бік Даррена, згорнулося в повітрі, наче його вдарило зустрічним потоком. Лорд Норт просто стиснув пальці. Полум’я звузилося в темну кулю розміром з яблуко. Даррен ледь повернув долоню, і куля з шипінням розсмокталася.

— Ти… маг Смерті? — прохрипів Ерік. — Ти?!

Даррен не відповів. Ступив уперед.

Просто крок. Один. Другий. Рука трохи відведена вбік, пальці напівзігнуті. І чорна, густа тінь тягнеться шлейфом, не торкаючись підлоги.

Ерік смикнувся і кинувся в атаку першим. Кулаки, обгорнуті полум’ям, вказали в бік Даррена. Пальці лорда Норт ледь сіпнулися, і перед ним в повітрі просто виникла темна смуга. Полум’я вдарило в неї, наче в стіну. Частина шлейфа відхилилася вбік і шмагнула по склу збоку. Скляна панель розлетілася назовні тисячами уламків. В ніч вишкірився чорний провал.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти невчасно, — прошипів Ерік.

— А мені здалося навпаки, — спокійно відгукнувся Даррен.

У повітрі перед ним на мить мигнули темні лінії, схожі на тріщини. З цих тріщин вирвалося щось невидиме. Я відчула це як холодний протяг, що промайнув повз.

Ерік спробував відскочити. Не встиг. Тіні на мить обвилися навколо його щиколоток, уповільнили рух. Чорне полум’я на його руках рвонуло в різні боки. Одна хвиля влупила по даху оранжереї. Почувся тріск, град скла посипався на кущі та крони дерев. 

А друга… друга хвиля чорної магії летіла уже не в стелю, а прямо в груди Даррену.

Той не відступив. Навпаки, зробив ще один крок вперед.

Чорне полум’я, яке мало б вдарити йому в груди, просто… провалилося. Наче його засмоктало у тонку чорну щілину, що відкрилася на мить перед слідчим. Щілина хряснула. Вітер вдарив у нас холодною хвилею.

Ерік розсміявся.

— Хто навчав тебе?! — він майже захлинувся. — Якщо продовжиш поглинати, тебе розірве!

— Перевірмо?

Він кинувся вперед.

Ерік встиг підняти руки, згортаючи полум’я у два щільні потоки. Жбурнув їх просто в обличчя Даррену. Чорна магія відхилилася, просвистіла над моєю головою.

Це слідчий відмахнувся від неї одним легким рухом.

Ерік кинувся ще ближче. Кулак, огорнутий вогнем, полетів у обличчя Даррену. Той просто ступив убік, ледь схилив голову. Полум’я пройшло за сантиметр від його щоки й вдарило в підлогу.

— Ерік Герфар, ви порушили закон. Вирок винесено і буде виконано негайно, — видихнув Даррен.

Чорний матовий блиск стік у долоню Даррена. Він різко розкрив її, спрямовуючи на Еріка.

Я не побачила променя чи полум’я. Лише відчула, як повітря між ними стиснулося. Наче від удару невидимої блискавки.

Еріка склало навпіл. І відкинуло у бік скляної стіни. Скло не витримало. Чоловік пробив його тілом і вилетів у темряву саду.

Я почула, як щось важко гепнулося об каміння ззовні. Чула, як сиплеться скло. Чула власне серцебиття. І все. Жодного звуку. Хрипу ззовні. Чи спроби Еріка випростатися.

Тиша навалилася так різко, що я спочатку вирішила, ніби оглухла.

Нічне повітря затягувало в оранжерею запах вологи й каменю крізь дірки у стінах та стелі. Десь у саду шаруділо листя. А я відчувала себе так, наче всі ці звуки сповільнювалися біля мене і не досягали вух повною мірою.

Даррен повільно опустив руку. На долоні повільно гаснув темний матовий відблиск.

— Вирок виконано, — мовив він і повернувся до мене.

Від його голосу мене відпустило тільки настільки, щоб усвідомити, як сильно трясуться руки. Я опустила погляд і побачила, що досі втискаю пальці в землю. 

Землю, яка продовжувала вібрувати під долонями.

Я знову випустила повітря з легень, намагаючись заспокоїтися.

Земля здригнулася. Грядка з вічноцвітом… та сама, яку я тільки посадила… З того боку щось яскраво спалахнуло.

Повернулася.

Ті два кволі стебла, які я залишила у ґрунті… Ні, це не могли бути вони! Наче хтось промотав час уперед. Бо я дивилася на товсті зелені стебла, що витягнулися на всі п’ятдесят сантиметрів вгору. Бутони, які не просто з’явилися, а набухли, почали розкриватися просто на очах.

Пелюстки розгорталися одна за одною. Сріблясто-білі, з легким холодним відливом, вони світилися власним світлом. Як два місяці, що висіли просто над головою.

Світіння розтікалося по розбитій оранжереї, підсвічувало сусідні рослини та танцювало на уламках скла, якими, здавалося, було усіяно все довкола. 

— Що відбувається? — тихе питання Даррена змусило мене здригнутися.

— Я… я не знаю, — чесно видихнула у відповідь і спробувала підвестися.

Рука знайшла камінь, я сперлася на нього. Але з’їхала по гладкому моху.

— Дозвольте допомогти, — голос слідчого пролунав над головою.

Я звела погляд. Він стояв поряд, протягував мені руку. Руку, яка ще мить тому сяяла магією Смерті.

Мить. Видих.

Я вчепилася в його пальці й підвелася. Опинилася поряд з чоловіком. Звела очі та перехопила погляд темно-зелених очей.

— Що тут сталося, маркізо? — прошепотів він, стискаючи мою руку у своїй. — Чому королівський маг напав на вас?

— А чому його здивувало, що ви маг Смерті? — питанням на питання відповіла я, вчепившись в його руку вже сама. — Це якась таємниця, лорде Норт?

— Якось нахабно ви поводитеся для людини, яка має і власні таємниці, — Даррен скосив погляд у бік квітів. — Як гадаєте, що скаже корона з приводу незнайомих рослин, які ви виводите без дозволу?

Я стисла зуби, пропалюючи поглядом першого королівського слідчого.

— Гадаю, сьогодні ми не отримаємо відповідей на всі свої питання, леді Блумері, — додав він, не відпускаючи мою руку. — Хоча, визнаю, мене дуже цікавить мотивація Еріка.

Ось він! Шанс. Все змінити! Беатріс винна. Але я… я ні!

— Бо це він вбив мого чоловіка, мілорде, — процідила я крізь зуби, не кліпаючи. — Він визнав це.

Ліва брова Даррена смикнулася:

— Он як! Цікаво. Як і все, що сталося цієї ночі… Як і те, чому Ерік питав у вас, хто ви така, маркізо.

Мене прошило холодним потом.

Він чув! Чув, трясця! Що ще він чув? Як давно він був тут, перед тим, як вирішив втрутитися?!

Я не кліпала. Не дихала. Просто дивилася на людину, яка досі могла зруйнувати моє життя.

— Обіцяю, — Даррен посунувся вперед. Я відчула тепло його тіла власним, — я знайду відповіді, маркізо. Я дізнаюся правду. А зараз, збирайтеся. Вас запрошено до королівського двору. Короні будуть цікаві ваші експерименти з рослинами.

— Але…

Лорд Норт відступив, перехопив мій погляд і посміхнувся куточком рота:

— Або я вимушений буду сказати, що це ви найняли Еріка як виконавця вбивства Олафа. Ваша магія лишилася на артефакті. Вам мене не обдурити, Беатріс. Я ж казав, моя інтуїція не помиляється.

 

Кінець першої частини