Раді Вас бачити!

Спальня. Спальня, про яку я мріяла весь цей день, зустріла мене після обіду. Я увійшла усередину, повільно випустила повітря з легень і стягнула з пальців рукавички. Спіймала себе на думці, що з рукавичками відчуваєш себе якось витонченіше. Але настільки незвично, бо звикла сприймати цей предмет гардеробу тільки як захист від вітру та холоду. 

Під шкірою гула втома. Важка, від якої ніяк не вдавалося позбутися. Не та, коли хочеться впасти й заснути, а та, коли мозок ще працює, а тіло вже протестує проти кожного руху.

Тіна тупцювала біля дверей.

Може чекала від мене якогось наказу? Може я маю попросити її щось принести, набрати ванну чи допомогти перевдягнутися? Але сил у мене зараз на те, щоб навіть рота відкрити не було. А ванна… боюся, що я просто засну у гарячій воді.

Я повернулася до дівчини. Руде волосся зібране на потилиці, руки стиснуті перед нею, очі в підлогу.

Мені раптом стало так гидко від того, що вона мене боїться. Може і допомагало їй це з моєю попередницею. А мені тільки заважає. Відчуваю себе завучем, який раптово зазирнув на випадковий урок.

— Ти, мабуть, втомилася, Тіно. Йди відпочинь. Корсет мені тільки розшнуруй, будь ласка. Далі я сама.

Дівчина здригнулася, на мить звела на мене погляд.

— Корсет? — у голосі було щире здивування. — Але зараз день…

— Так, але я втомилася і хочу відпочити, — посміхнулася я. — Та і ти не спала всю ніч. Це наказ, відпочинь.

Тіна дивилася так, ніби намагалася знайти у мене на обличчі бодай якийсь натяк на жарт. Не знайшла. Зрештою схилилася в поклоні.

— Звісно, міледі, — прошепотіла. — Давайте допоможу з сукнею. 

Кілька хвилин, і ось я вже у сорочці та халаті. Тіні ж ще раз довелося повторити, що я наказую їй піти і відпочити, щоб вона нарешті залишила мене саму.

Я дочекалася, поки двері за нею зачиняться, опустилася на край ліжка, сперлася ліктями на коліна і опустила голову. Вдихнула, видихнула. Маска маркізи ще трималася на місці, але я чула, як десь по швах вона починає скрипіти.

Якщо чесно, було страшно. Не стільки від того, що навколо мене відбувалося, скільки від того, що я маю грати чужу роль. Зараз на мене всі так дивляться, що будь-який неправильний крок чи невірно вимовлене слово, і все.

Я лягла просто в халаті і накрилася важкою ковдрою. Сон приходив хвилями і знову вислизав. Перед заплющеними очима майоріли якісь нечіткі обриси. Чиїсь руки. Чийсь голос. Якісь трави.

Кілька разів я розплющувала очі, бо була впевнена, що чула кроки в будуарі або тиху розмову за дверима. Потім розуміла, що мені це просто здалося.

Коли остаточно заснула, не пам’ятала. Наступного разу, коли мені почулися кроки, я розплющила очі і побачила, як у вікно зазирає новий світанок. Я проспала стільки, скільки ніколи б не дозволила собі спати, коли була Валерією. Але зараз… Хто мені що посміє сказати?

І я нарешті відпочила. На мить навіть захотілося це відсвяткувати. На коротку мить. А потім я згадала про те, де я і хто я тепер.

Встала, пройшла до вікна, розсунула штори і вийшла на балкон. Сперлася долонями на поруччя і підставила обличчя сонцю, яке вже визирало з-за обрію.

Знизу долинув шум.

Опустивши погляд, я помітила людей біля фонтану. Сам фонтан досі не працював, а біля нього з’явилося кілька крісел, великий зонтик, столик, на якому стояв чайничок та кілька чашок.

Навколо всього цього снували слуги.

Першим, кого я побачила зі знайомих, був перший королівський слідчий. Він крокував доріжкою до фонтану, спину тримав прямо, а підборіддя — високо. Його супроводжував чоловік у чорних шатах, один із тих, що вчора були на похороні.

Даррен зупинився біля крісел, щось тихо сказав слузі. Той запнувся, кивнув і… обережно сів в одне з крісел. Даррен опустився навпроти.

Вітер не доносив до мене слів розмови. Вони спілкувалися тихо. Було видно, що Даррен ставить запитання. А слуга відповідає, жестикулює, щось пояснює.

Здається… я щойно стала свідком допиту одного зі свідків.

Незабаром місце цього слуги замінив інший. А потім і взагалі у парку з’явилися родичі Олафа. Дядько з залисинами напроти Даррена сидів всього дві хвилини. Хлопець з рудим волоссям затримався трохи довше. А коли я спіймала себе на тому, що вже надто довго стою на балконі, Даррен поворухнувся. Озирнувся. І звів погляд на маєток.

Він побачив мене. Не міг не побачити. Зачепився поглядом і утримував його кілька довгих секунд. Після чого відвернувся і знову щось спитав у родича Олафа.

І тільки тоді я усвідомила, що не дихала. Затамувала подих, коли наші погляди зустрілися. Наче школярка, яку застукали за якоюсь капостю. Видихнула і відступила на крок.

Позаду клацнув замок. Тіна покликала мене.

— Міледі… Вам принести сніданок сюди чи…

— Так, принеси, — я повернулася у спальню з балкона. — Не знаєш, що зараз відбувається у парку?

— Лорд Норт покликав до себе кількох слуг та гостей, — з готовністю відповіла дівчина, — мене запрошено на розмову ввечері, якщо ви дозволите.

— Якщо я дозволю? — я здивовано скинула брови. — Як я можу пручатися слідству?

— Якщо я буду вільна від ваших наказів, то маю прийти, — пояснила Тіна, обережно звівши на мене погляд.

— Звісно, — я тільки зараз зрозуміла, що вона чекала дозволу. — Цікаво, про що він питає?...

— Я розповім вам, як повернуся, — з готовністю відгукнулася Тіна.

А мені стало трохи ніяково від тієї відданості, яку вона виказувала своїй пані.

— Так, дякую, — видихнула я, не замислюючись. — Треба вдягтися. Допоможеш?

— Звісно, міледі.

Тіна кинулася виконувати свою роботу. Знову затягнула мене в корсет, допомогла з темною сукнею. Не чорною, а темно-темно-синьою. І тільки після того, як розібралася з волоссям, поквапилася за сніданком.

Їжу я ковтала того ранку механічно. Хліб, сир, чай. А для себе намагалася побудувати правильний порядок дій на цей день. Передбачити питання слідчого та придумати відповіді, які будуть неінформативними й одночасно прийнятними. Бо у тому щоденнику, який я ще раз переглянула, не було свіжих записів. Остання датувалася зимою. Зараз ж було літо. Може у маркізи був і інший щоденник, новіший. Але я гадки не мала, де його шукати. А може вона вирішила, що більше не хоче ділитися своїми думками та емоціями з папером.

У будь-якому випадку зараз я не могла ніяк повпливати майже ні на що. Більше інформації теж дістати не вийде. Єдине, що я зараз можу… це спробувати розібратися з даром маркізи. І у цьому мені допоможе те місце, в якому цей дар вперше відгукнувся мені.

Оранжерея.

Саме з цими думками я закінчила сніданок і поділилася з Тіною планами. Служниця ж мене і повела шляхом, який я ще не встигла запам’ятати до дрібніших деталей.

Маєток гудів. Коридорами бігали слуги, на поворотах стояли люди королівського слідчого, а біля портрета Олафа взагалі зібралася ціла купа його родичів.

Оминувши їх, я вже сподівалася, що незабаром дістануся тихої оранжереї і зможу в ній заховатися. Однак…

— Леді Блумері?

Трясця!

Я рвучко озирнулася, ледь не перечепившись через спідниці сукні. Коридором у мій бік неквапливо йшов молодший брат маркіза.

— Доброго ранку, лорде Блумері, — я натягнула на себе ту саму посмішку, яку зберігала для перебування в учительській. В міру ввічлива, в міру холодна.

— Якщо цей ранок можна таким назвати, — кивнув він і жестом запропонував пройтися коридором. Зовсім не в тому напрямку, в якому йшла я.

— Це тому, що ви вже встигли поспілкуватися з королівським слідчим? — поцікавилася я, утримуючи цю посмішку, яку моя знайома якось назвала посмішкою отруйної змії.

— Невже це в мене на обличчі написано? — здивовано скинув світлу брову Юджин. Перехопив мій погляд і чомусь посміхнувся. — Не хочу зараз говорити про цю людину, Беатріс. Впевнений, він покличе мене на розмову ще не один раз. Ці дні обіцяють бути цікавими.

— Вам здається все це цікавим? — я йшла поряд надто повільним кроком. Юджин це помітив за мить і за мить вже підтримував обрану мною швидкість.

— Мені здається це дивним, — мовив він. — Я б не посмів вбити брата, хоч і думав колись про це.

— Ви думали про вбивство власного брата? — я не змогла приховати здивування.

А Юджин… зупинився остаточно і повернувся до мене обличчям.

— Звісно, — промовив він, прямо дивлячись на мене. — Я мріяв про це понад усе, коли він оголосив про ваші заручини, Беатріс. Я не міг повірити, що ви станете його дружиною. Його, а не моєю.

Я кашлянула, не очікуючи отримати такого щирого зізнання. Відвела погляд і видихнула:

— І що на це зізнання сказав королівський слідчий?

— Що розуміє мене.

Я не змогла приховати подив. Скинула погляд на Юджина і перехопила його посмішку.

— Лорде Блумері, це недоречно, — я відступила на крок, намагаючись відновити відстань між нами.

— Так, звісно, — чоловік схилив голову. — Перепрошую, Беатріс. Та чи… не погодитеся ви прогулятися зі мною парком? Я б запропонував прогулянку верхи, бо знаю, що ви їх полюбляєте, та навряд чи мені вдасться сьогодні вмовити… королівського слідчого дати нам дозвіл на виїзд за територію маєтку.

— Можливо, пізніше, — обережно відповіла я, поки не розуміючи, чи вигідна мені подібна увага від цього чоловіка. — Зараз у мене є справи.

— Звісно, — Юджин відступив ще на крок. — Перепрошую, що вкрав ваш час, леді Блумері…

 — Лорде Блумері!

Ми озирнулися одночасно. Коридором у наш бік рухався чоловік у чорному одязі. Один з тих, хто приїхав з Дарреном.

— Що таке? — Юджин нагородив того невдоволеним поглядом. — Лорд Норт забув щось у мене спитати і знову кличе до себе?

— Я не можу знати плани першого королівського слідчого, — сухо відповів той. — Але на вас вже чекають. Дозвольте супроводити вас.

— Ось бачите, — це Юджин промовив вже поглянувши на мене, — як я і казав. Тепер доведеться бігати до нього кілька разів на день, наче ми його власні піддані.

Я не відповіла. А Юджин вклонився мені і з важким зітханням пішов за людиною королівського слідчого. Я ще мить стояла на місці, ошелешена від слів, які почула. А потім повернулася до Тіни і продовжила шлях до оранжереї.

Все інше зараз просто не мало значення.

Оранжерея зустріла мене теплим вологим повітрям і запахом квітів.

Тіна лишилася біля входу, пройшла до лавки у кутку і всілася на неї, сховавшись за густим кущем з яскравими помаранчевими квітами. 

Я пройшла вглиб, продовжуючи дивуватися тому, які рослини існували у цьому світі. Озирнулася, перевіряючи чи не бачить мене Тіна зі свого місця, і присіла навпочіпки біля однієї з клумб.

— Добре, — прошепотіла собі під ніс, — нумо розбиратися, як працює цей твій дар, маркізо.

Обрала квітку, яка мене зацікавила. Яскраво-зеленого кольору, схожа на троянду та одночасно на айстру пелюстками. А от стебло було настільки щільне, що краще підійшло б гіпіку. 

Саме цього стебла я і торкнулася, очікуючи бодай на якийсь відгук дару маркізи. 

У першу мить нічого не відбулося. У другу — теж. Наче і не мала маркіза ніякого дару. І те, що відбулося зі мною у перший візит оранжереї, було просто грою уяви.

А потім…

Лінтія Яскрава. Дві пелюстки у келих вина. Знімає напругу, покращує настрій.

— Настрій, — прошипіла я, відсмикнувши руку, — вино і саме здатне той настрій покращити…

Видихнула і повільно випросталася.

Не здалося.

Все ж таки якийсь голос підказував, як які трави треба готувати. І для чого вони потрібні. А значить…

Я окинула поглядом велику оранжерею.

Треба зрозуміти, що тут взагалі росте. І дар потреную. І може що цікаве знайду.

З цими думками я повернулася до рослин. Перші два рази ще інстинктивно відсмикувала руку, а потім занурилася у процес. Отут були квіти, які могли зняти головний біль. Там ягоди, які лікували застуду. А тут…

Фортентія Ортелська. Унція висушеного коріння, п’ять унцій олії з листя. Запобігає вагітності.

Я застигла, дивлячись на рослину з міцними стеблами та тонкими шипами-волосинками, як у кропиви.

— То он як ти трималася ці роки шлюбу, мила, — прошепотіла я, нарешті отримавши відповідь, чому маркіза за ці роки так і не завагітніла.

Я повільно розтиснула пальці. Випросталася і вдихнула, рухом послабивши тиск корсета на ребра. Озирнулася. Я торкнулася вже понад двадцять різних рослин і всі вони мали якісь лікувальні властивості. І жодної отруйної. Так, взагалі, буває?

Повернулася і…

Здалося?

Наче ні…

Я знову знайшла очима стіну маєтку. Вона тягнулася вздовж усієї оранжереї з одного боку. Рівна. Світла. Трохи запилена. Але… ось той камінь виглядає якось інакше. Чистіше. Світліше. Чи мені здається? 

Я вже збиралася перевірити свою шалену здогадку, коли почула, як клацнули двері в оранжерею. Голос Тіни, яка привіталася з кимось, тільки підтвердив, що мені не здалося.

І в мить, коли незвана гостя з’явилася з-за високих кущів, я вже стояла на алеї й посміхалася.

«Тітонька» Маргері йшла алеєю, чіпляючись темною спідницею за гілки. І кривила носа.

Помітила мене, спробувала посміхнутися:

— Леді Блумері! Яка несподіванка! А я все не могла зрозуміти, чому мій кузен витратив цілий статок, щоб побудувати оранжерею у маєтку. А це ваш сховок, виявляється!

— Саме так, — я трохи нахилила голову. Ненавиджу нахаб! — Як бачите, я вже тут. А значить, сховок зайнятий. Пошукайте собі інше місце, щоб уникнути запитань королівського слідчого.

І знову посміхнулася тією отруйною посмішкою, яка була для мене кращим захистом у попередньому житті.