Раді Вас бачити!

— Міледі! — Тіна майже влетіла у спальню. Я стояла у темряві, розчісуючи волосся і готуючись до поганих новин та безсонної ночі.

Не помилилася.

Служниця застигла на місці, примружившись. Не одразу знайшла мене поглядом, а потім зойкнула і схилилася в поклоні.

— Що трапилося? — сухо спитала я. — Хто щойно приїхав?

Дівчина здригнулася, але відповіла. Відповіла після того, як швидко ковтнула повітря.

— Королівський слідчий, міледі. Він вимагає зібрати всіх у головній залі негайно. Вас наказали розбудити.

Повітря в грудях раптом стало густим.

— Хто цей королівський слідчий?

Логічно, що це людина, яка щось розслідує за запитом корони. Та зараз я хотіла у цьому упевнитися. Бо може моя логіка не працює у цьому світі так, як мала б.

— Лорд Даррен Норт, міледі, — по-своєму зрозуміла моє питання дівчина. — Перший королівський слідчий. І він… не виглядає терплячим, леді Беатріс.

— Тоді не варто змушувати його чекати, — я підхопила темний халат, накинула поверх сорочки і знайшла поглядом туфлі на невисокому підборі, в яких сьогодні вже ходила.

— Міледі, сукня…

— Сукня? — я здивовано поглянула на дівчину. — Королівський слідчий чекає. Чи є для нього різниця, у чому його зустрічають посеред ночі?

Що б не привело цієї ночі до маєтку королівського слідчого, я не стану його затримувати. Хоче побачити маркізу? Добре. А я хочу знати, з чому він тут. Навряд чи вирішив встигнути на похорон маркіза. Тут щось інше. І краще, якщо я зрозумію, що саме, якомога швидше.

Тіна сіпнулася, та з місця не зрушила.

— Міледі… хоча б проста сукня, — прошепотіла вона, стаючи блідніше з кожною миттю. — Там… усі. Дворецький, лорд Юджин, люди корони. Якщо ви вийдете у сорочці… потім говоритимуть…

Вона ковтнула. Її руде волосся вибилося з коси й липло до скронь, шрам на щоці здався ще яскравішим, ніж зазвичай.

Трясця! Вона мала рацію. Я не мала давати їм зайвих тем для пліток. І не мала виглядати так, ніби мене застали зненацька.

— Швидко, — я скинула халат. — Щось просте. Домашнє.

Тіна кивнула і метнулася до шафи, на ходу запалюючи свічку. Витягла просту чорну сукню. Жодних мережив чи вишивки. Проста щільна тканина, вузька спідниця та довгі рукави. Саме такою я уявляла сукню для трауру, а не те, у що вона вдягла мене зранку.

Я підняла руки, вона накинула сукню поверх сорочки. Тканина ковзнула вниз. 

Пальці Тіни трохи тремтіли, коли вона застібала ґудзики на спині. А потім її руки потяглися до волосся.

— От це вже зайве, — я відхилилася. — Ця людина приїхала вночі. І не хоче чекати. Веди вже. 

Я перехопила волосся, скрутила у вузол і притисла до плеча. 

А Тіна підхопила свічку і поквапилася до дверей. Кімнати маркізи, коридор, сходи. Я йшла за дівчиною, намагаючись утримувати баланс між швидкістю кроку та його виваженістю. Щось підказувало, що колишня маркіза навряд би бігла на зустріч до нічного гостя. 

Першу людину, яка здалася мені чужою, я побачила у приміщенні з портретом маркіза. Він стояв біля сходів.

Прискіпливий погляд, темний плащ і… меч, який стирчить з-під нього! Справжній, трясця, меч! Я середньовічну зброю бачила тільки в фільмах та комп’ютерних іграх. І ніяк не очікувала за своє життя побачити людину, дійсно озброєну чимось подібним.

Затримавшись поглядом на незнайомцеві, я поквапилася за Тіною, яка вже віддалилася від мене на п’ять зайвих кроків. Ми пройшли ще повз двійку озброєних незнайомців перед тим, як наблизитися до сходів, що вели до першого поверху. На повороті перед нами з’явився дворецький. Він ішов назустріч. Жодним рухом не видавав, що щось не так. Тільки зморшки біля губ стали глибші. 

— Міледі, — він зупинився, погляд пом’якшав, знайшовши мене. — Мені наказали перевірити, чи з вами все добре. Всі чекають.

Я кивнула, поки дворецький займав місце Тіни. Служниця відступила, зайняла місце позаду мене з правого боку. До дверей, які мали привести до головної зали, йшли вже втрьох.

В коридорі я побачила ще трійку озброєних людей. Маєток, який кілька годин тому був декорацією до чужого життя, раптом здався затісним.

Перед дверима до головної зали стояло ще двоє озброєних чоловіків. Вони розійшлися, коли побачили дворецького. Один із них коротко постукав у двері, не повертаючись.

Зсередини почулися кроки, і двері поволі розчинилися.

Головна зала була напівтемною.

Свічки запалили тільки у половині канделябрів на стінах, від чого половина простору губилася у темряві. А от в каміні, біля якого стояло кілька крісел, горів рівний вогонь. Світла від нього було достатньо, щоб побачити усіх, хто тут зібрався. 

Першим я побачила Юджина.

Він сидів у кріслі збоку від невисокого круглого столу. Поза тільки здавалася розслабленою. 

Рука лежить на підлокітнику. Пальці стискають дерево з такою силою, що кісточки побіліли. Щелепи стиснуті. А погляд насторожений та спостережливий. 

Поруч стояла двійка людей у сірій формі. Слуги. Чоловік і жінка. Обидва вже у віці. Сісти у вільні крісла, їм, здається, не запропонували. 

Дворецький підійшов до них, закрив їх спиною і повернувся обличчям до людини, через яку всі тут зібралися.

Чоловік стояв спиною до каміна, спираючись долонями на стільницю, на якій були розкладені папери. Він звів погляд, коли я увійшла. На тлі вогню зовнішність важко було роздивитися. Єдине, що я могла сказати, що він досить високий. І має темне волосся, зібране на потилиці у короткий хвіст.

— Леді Блумері, — незнайомець кивнув, голос глибокий, грудний. — Добре, що ви доєдналися до нас. Прошу, сядьте. 

Він вказав на крісло біля столу, зліва від Юджина.

У мене не лишалося вибору, як прийняти цю пропозицію. 

Незнайомець біля столу дочекався, поки я займу місце. Лише тоді відштовхнувся долонями від стільниці й випростався. Полум’я позаду робило його риси жорсткішими. Тіні глибшими, а очі темнішими.

Я досі не могла як слід роздивитися цього нічного гостя. Та може це і було частиною його плану.

— Для тих, хто ще досі не зрозумів, хто я такий, назвуся, — чоловік склав руки за спиною. — Лорд Даррен Норт, перший королівський слідчий. Я тут за наказом корони, щоб розслідувати смерть маркіза Олафа Блумері.

Слова прозвучали сухо. Як доповідь.

Юджин ворухнувся в кріслі. Я побачила, як стиснулася його рука на підлокітнику. 

— Що ви маєте на увазі, лорде Норт, — гмикнув він. — Мого брата не було вбито. Що саме ви збираєтеся розслідувати у його смерті?

— Ви в цьому впевнені? — погляд слідчого ковзнув до Юджина. — Маги, які оглядали тіло маркіза, так і не змогли назвати причину смерті. Чому ви вирішили, що це було не вбивство?

— Це я вас запитав, — перебив його Юджин, змахнувши рукою, — чому ви вирішили, що тут є що розслідувати? 

Лорд Норт повернув руки на стіл, сперся на стільницю.

— Бо якщо маги не здатні назвати причину смерті, — мовив він, — то тут щось не так. Що забрало його життя? Хвороба, яка не відома магам? Магія, що не лишила слідів? Чи отрута, наслідки якої розчинилися у тілі до того, як воно потрапило у руки магів? Якби смерть маркіза мала звичайний характер, причину б знайшли. А так… а так виходить, що один з найкращих магів Життя півночі загинув за дивних обставин.

Маг Життя? Це ще що таке?

Я підтисла губи та насупилася, намагаючись розібратися у всьому тому, що зараз лунало навколо мене.

Лорд Норт перевів погляд на мене.

— Леді Блумері, коли ви востаннє бачили маркіза живим?

У мене всередині щось стислося. Відповідь, яка мала бути простою, такою не була.

— Важко сказати, здається, вчора вдень, — сухо мовила я. І голос… не затремтів. Я казала чисту брехню, а мій голос це приховав настільки майстерно, що аж подих перехопило.

Слідчий підняв перо, яке лежало поряд. Підсунув до себе папери.

— Де саме ви його бачили? — уточнив він, не відводячи погляду від записів.

— У коридорі, — сказала я, — він йшов по своїх справах.

Перо ковзнуло по паперу.

— Як він виглядав? Чи скаржився напередодні на здоров’я? Біль? Слабкість? Ворогів?

На останньому слові слідчий перехопив мій погляд. І утримав.

А я… я дивилася в очі цієї людини й відчувала, як швидко калатає серце. 

Юджин різко видихнув і підвівся. Рух був швидким. Він зробив крок вперед, перетягуючи на себе увагу слідчого.

— Лорде Норт, я б попросив вас бути більш тактовним з вдовою маркіза. Леді щойно втратила чоловіка.

— Саме тому я тут, лорде Блумері, — сухо відгукнувся слідчий, дивлячись прямо на Юджина. — Бо при загадкових обставинах загинув досить сильний чарівник. Людина, яка лікувала саму королеву. Питання, які я ставлю леді, цілком тактовні. І я попрошу вас, якщо вам не важко, повернутися на місце, поки я складаю первинний звіт. Чи ви здатні відповісти на мої запитання самостійно? Ви були у маєтку, коли загинув ваш брат?

— Ні, — Юджин відступив на крок, та у крісло не повернувся. — Мене не було в маєтку у ніч, коли помер мій брат…

— Ніч? — Даррен Норт примружився. — Хто вам сказав, що маркіз помер вночі?

— Всі тут про це знають, — пирхнув брат маркіза. — А вам це не було відомо, перший королівський слідчий?

Юджин усміхнувся так, ніби щойно отримав дрібну перевагу. 

Лорд Норт не відповів одразу. Він дивився на нього довше, ніж вимагала ввічливість. Перо в його пальцях завмерло над папером.

— Мені було відомо, що маркіза знайшли мертвим, — мовив він нарешті, без жодної зміни в голосі. — Але ви зараз уточнили час. Дякую, лорде Блумері.

Юджин не відвів погляду, але я побачила, як у нього сіпнулась щелепа.

— Це не уточнення, — відмахнувся він. — Це очевидне.

— Очевидне для тих, хто був тут, — відгукнувся лорд Норт. — Ви кажете, що вас не було в маєтку. То звідки саме ви це знаєте?

Юджин розвів руками, ніби питання було смішним.

— Мені повідомили.

— Хто повідомив?

— Дворецький, — у голосі Юджина я почула виклик. — У листі.

Лорд Норт перевів погляд убік, на дворецького.

Той стояв осторонь, як і належало людині, яка бачила все, але не мала права втручатися. Він кивнув на німе запитання у погляді слідчого.

— Добре, — чоловік дописав щось на папері, знову звів погляд на Юджина і мене. — Ми ще повернемося до цього, лорде Блумері.

Погляд слідчого повернувся до мене.

— Тож, повернемося до мого запитання. Як виглядав маркіз, коли ви його бачили? Чи скаржився на здоров’я? Біль? Слабкість? Чи може ворогів?

Я не могла говорити про те, чого не знала. Але й мовчати не могла. 

Я втримала погляд слідчого і відкрила рота.

— Він… не говорив зі мною про такі речі, — повільно відповіла я. — І ні на що не скаржився. Якщо у мого чоловіка і були вороги, мені про це невідомо.

Перо ковзнуло по паперу.

— Ви сказали, що бачили його вдень у коридорі. Це було до вечері чи після? В якому саме коридорі?

— Це був звичайний день для мене, лорде Норт. Я не запам’ятовувала такі дрібниці. Зараз… можу сказати тільки те, що сонце у ту мить, здається, ще не сіло. І це… був коридор на другому поверсі.

Чоловік зробив ще одну позначку.

— Добре. Скажіть, леді Блумері, чи були у вашого чоловіка гості в останні дні? Може хтось незвичний? 

Я знизала плечима.

— Я не стежила за тим, хто приїздить, а хто їде.

Юджин тихо пирхнув. Слідчий звів на нього погляд.

— Вас щось розвеселило, лорде Блумері?

Юджин повільно підняв квадратне підборіддя.

— Мене радше дивує, що ви ставите питання так, ніби леді мала бути охоронцем при власному чоловікові, — відповів він. — Мій брат був старою людиною. Зі своїми звичками. Він нікому не доповідав про свої справи та свої дії.

Я відчула, як частина напруги в залі змістилася. Слова Юджина звучали логічно. Правдиво. Принаймні, для мене.

Лорд Норт не став сперечатися. Лише відзначив у своїх записах щось нове. 

— Ще питання, маркізо, — мовив він і знову звернувся до мене. — Як складалися ваші стосунки з маркізом останнім часом?

— Як завжди, — видихнула я, намагаючись не давати жодної конкретики. Навіть якщо маркіза хтось і вбив, я не допоможу слідству. — Спокійно.

— Спокійно, — повторив він і записав. — Це означає, що ви не сварилися?

— Це означає, що я не влаштовувала дуже гучних сцен останнім часом, — я вигнула брову, з викликом дивлячись на слідчого.

Не знаю, що він міг би почути від справжньої маркізи, та від мене отримає або нічого, або щось таке. Краще вже я буду грати істеричку, аніж відповім ще на десяток подібних питань.

Юджин сіпнувся, ніби хотів щось вставити, але промовчав. На щастя. Та слідчого моя попередня відповідь не злякала. Він на мить відірвався від записів і поставив нове питання. Досить спокійним і рівним тоном.

— Ви були близькі? 

Я не відвела погляду.

— Ми були в шлюбі, лорде Норт. Що ще ви хочете від мене почути?

— Я хочу зрозуміти, маркізо, — він сперся долонями на стільницю. Знову. — Зрозуміти, чи були у вас якісь непорозуміння? Скандали? Сварки?

— Шукаєте можливість звинуватити мене у чомусь? — я встала. — Спочатку дізнайтеся причину смерті мого чоловіка, якщо вірите, що смерть була… вбивством. А вже потім я відповім на всі ваші дивні питання.

Слідчий мовчав мить, дивився на мене пронизливим поглядом, який зміг би розколоти будь-якого злочинця. От тільки моя совість була чиста. І його погляд не викликав у мені нічого, окрім втоми та злості.

— Не можу з вами не погодитися, — нарешті промовив слідчий, випростався та обвів поглядом усіх, хто зібрався у залі. — Тоді перейдемо до того, що вже зрозуміло.

Він набрав повітря в груди й промовив:

— Ритуал поховання відбудеться на світанку, як і було заплановано. Однак тіло маркіза не буде остаточно поховане до завершення розслідування за наказом корони. Воно залишиться в родовій усипальні під охороною, поки не буде зроблене все необхідне.

Тиша стала глибшою. Юджин зробив крок уперед.

— Це приниження! Сім’я має поховати мого брата з гідністю! Він з гідністю має залишити це життя! Хочете сказати, лорде Норт, що корона наказала порушити правила такої важливої церемонії?!

— Я хочу сказати, — на обличчі слідчого промайнула тінь роздратування, — що корона дала мені повноваження самому вирішувати, що і як робити. І я вирішив, що тіло маркіза не покладуть в камінь, поки ми не проведемо додаткові перевірки. Даю слово, на це потрібно буде не так багато часу. Я б із задоволенням переніс дату ритуалу, та наскільки мені відомо, родичі вже в дорозі. І на світанку будуть тут. Неввічливо було б стількох аристократів просити затримуватися чи змінювати плани.

Юджин відкрив рот, але Даррен не дав йому змоги заговорити.

— Я залишаюся тут зі своїми людьми, — додав слідчий. — Ніхто не полишає маєток без мого дозволу. Ворота будуть під охороною. Поки ми не з’ясуємо причину смерті маркіза Олафа Блумері.

— Ви поводитеся так, наче вже маєте докази вбивства, — пирхнув Юджин.

— Можна сказати, що маю, — сухо відповів слідчий. Повернувся до дворецького. — Усі папери маркіза, його листи, записи та щоденники будуть вилучені для вивчення. Так само як і вміст його робочих кімнат. Сподіваюся на вашу допомогу з цим.

Дворецький ледь помітно вдихнув. Це був єдиний рух, який видав його реакцію. А потім кивнув.

Юджин стис кулаки.

— Це беззаконня! Ви не маєте права…

— Маю, бо дію від імені корони, — перервав його лорд Норт. — І ще, лорде Юджин, ваші справи теж будуть перевірені. Як і справи кожного, хто мав доступ до маркіза в останні дні.

Юджин примружився, не відступаючи.

— Якщо цього так бажає корона, що ж, перевіряйте. Та за ваш витрачений на цю безглуздість час я перепрошувати не стану.

Слідчий не відповів йому. Повернувся до мене.

— Леді Блумері, ви будете під моїм постійним наглядом. І моїм захистом. Ви наш ключовий свідок. І якщо вашого чоловіка було вбито, у чому ми поки не остаточно певні, ваше життя теж може бути під загрозою. 

Ключовий свідок? Не заздрю я цьому слідчому. Бо його ключовий свідок нічого не знає з того, про що можна свідчити. Та і собі я не заздрю. Бо щось підказувало мені, що ця людина душу з мене вийме, але докопається до правди.

А моя душа за останні кілька діб і так настраждалася.