Раді Вас бачити!

Перед входом у північну вітальню я на мить зупинилася, перехопивши поглядом відображення у вікні.

Тонка струнка постать високої жінки. Чорна сукня з пишною спідницею, талія затиснута корсетом, довгі вузькі рукави робили руки ще довшими. На шиї темна стрічка без прикрас. Волосся зібране і підняте, а біля обличчя дві прядки, що ще сильніше відтіняли бліду шкіру.

Я не вона. Не маркіза, на яку зараз чекає якийсь Юджин. Але… я маю нею стати. Зараз я маю зіграти роль настільки бездоганно, щоб ця людина нічого не запідозрила.

Чи маю я плакати за чоловіком маркізи? Чи кохала вона його, насправді?

Якщо ні, на людях навряд би це показувала. А значить…

Я штовхнула двері, випередивши Тіну. І зробила крок усередину.

Північна вітальня виявилася темнішою, ніж я очікувала. Вогонь у каміні навпроти входу горів рівно, але світла від нього вистачало лише на те, щоб підкреслити тінь. Темні панелі на стінах, важкі штори, які закривали сонячному світлу доступ усередину.

Повітря тут було тепліше. І на тлі цього яскравіше відчувалися запахи трав’яного чаю і чоловічого парфуму. Кориця та кардамон. Та легкий аромат теплої смоли. 

Власник цього парфуму стояв спиною до входу. Біля каміна. Чашечка з чаєм, якої, здавалося, не торкнулися, лишилася на столі позаду.

Високий. Світле волосся, зібране й пригладжене. Темний одяг, схожий на сюртук чи видовжений піджак, вузькі штани та високі чоботи. Це все, що я встигла помітити, коли гість повільно розвернувся.

Помітивши мене, він підтиснув губи. Та погляд сірих очей не змінився. Як вчепився він в мене поглядом, так і не відпускав. Зробив крок назустріч. Потім ще один і ще.

Його очі спіймали якийсь відблиск, і на мить здалося, що це не сірий колір. А колір металу. Холодного гострого металу.

Він зупинився достатньо близько. Достатньо, щоб я відчула його парфум ще чіткіше. Достатньо, щоб будь-який сторонній назвав цю відстань надто особистою.

А потім простягнув руку і перехопив пальцями мою, стиснув, а потім нахилився і разом із тим підняв мою долоню. Щоб ще за мить торкнутися шкіри губами.

— Дорога невістко, — прошепотів він мені у шкіру. — Моє серце з вами. Олаф був… скелею.

Я відчула, як по шкірі прокотилася хвиля, але не від його голосу. Від того, як легко він скоротив відстань. Наче ми бачилися щодня. Наче я справді була його родиною.

І це… це було погано. Це було дуже погано!

— Дякую, — я не відсмикнула руку, не поворухнулася, вирішила зберігати таку ж саму відстороненість, що й зі слугами. Може, це мені хоч якось допоможе протриматися.

Юджин випростався. Погляд ковзнув по моєму обличчю, по чорній стрічці на шиї, по корсету.

— Ви… тримаєтеся, — промовив він, і в кутиках губ з’явилося щось схоже на задоволення. — Я боявся побачити вас зломленою.

— Це удар для усіх нас, — сухо відказала я, сподіваючись, що і справжня Беатріс зреагувала б так само.

Його усмішка стала ширшою. Наче він отримав відповідь, на яку розраховував.

— Безперечно, люба, — кивнув. — Це дуже неочікувано і боляче. Але всі ми тримаємося.

Юджин відступив убік, відкриваючи якраз стільки простору, щоб я могла пройти до каміна. Рука зробила м’який жест у бік крісла.

— Прошу, приєднайтеся до чаювання, люба невістко. Тут так несамовито тихо. У цих стінах.

Здається, за цими словами ховався якийсь інший сенс. Та я його не вловила. Кинула погляд у бік місця, яке мені обрали. І не знайшла причини відмовитися.

Я сіла, не торкаючись спиною спинки. Юджин опустився в крісло навпроти. Всівся зручно, наче був удома. Чи він і був? 

А потім скинув руку, привертаючи увагу Тіни, що залишилася біля дверей.

— Сонечко, попроси подати нам ще чаю. І, будь ласка, найкращого. А не ті помиї, які ви мені тут принесли.

— Не сподобався наш чай? — спитала я, вигнувши брову.

І перехопила дуже пильний погляд Юджина. Його губи вигнулися у натяку на усмішку.

— Не ображайтеся, Беатріс. Складно услідкувати за всім в цьому великому домі. Навіть не уявляю, як вам важко.

Я примружилася, не розуміючи, до чого він хилить. Тішило тільки те, що я, здається, зрозуміла, хто він. Якщо маркіза йому невістка… ще й ці сірі очі, які я вже бачила сьогодні на портреті. То він брат маркіза. Молодший. Значно молодший.

Цьому Юджину може трохи за тридцять. Цікаво, він єдиний брат маркіза? Чи варто чекати ще на якихось родичів?

Та на що не довелося чекати, так це на чай. З миті, коли Юджин звернувся до Тіни, і до миті, коли у двері увійшла служниця, якої я до цього не бачила, не пройшло і хвилини. Наче слуги знали, що гість залишиться невдоволеним.

Дівчина швидко розставила на столі нові чашки, поставила інший чайник, забрала на тацю все зайве. І спробувала наповнити чашки напоєм, коли Юджин її випередив.

— Дозволите, я пригощу вас чаєм, — мовив він до мене, майже вихоплюючи з рук служниці чайник.

Не чекаючи відповіді, він наповнив мою чашку напоєм, після чого не забув і про себе. Поклав одну грудочку цукру в мою чашку, дві в свою. Перемішав.

Він знає, як вона п’є чай? Чи це просто вистава?

Якщо знає… погано, трясця! В мене он брат ніяк не міг запам’ятати, що я не додаю цукру в чай, а додаю молоко. А тут… Так, ні, спокійно, Леро, може не все так погано, як малює уява.

Намагаючись не видати себе тремтінням рук, взяла чашку. Обережний ковток. Чай був міцний, з легким гіркуватим присмаком. Не трав’яний. Не заспокійливий. І навіть цукор його не рятував.

Та про чай я забула вже за мить, коли Юджин знову заговорив до мене.

— Ви стали ще стрункішою, — мовив він м’яко. — Хоча, зізнаюся, я гадав, що за два роки цими коридорами уже бігатимуть маленькі пустуни.

Він посміхнувся. Ніби це був невинний жарт.

— Шкода, що мій брат виявився настільки… повільним, — продовжив він, не чекаючи моєї реакції. — Та може це і на краще… Не уявляю, як вам було б важко самій з дітьми мого брата.

Я обережно повернула чашку, звільнила руки.

— Тепер це вже не має значення, — промовила, спостерігаючи за реакцією чоловіка.

— Саме так, — він покивав. — Має значення тільки те, що ви залишилися. І що весь цей дім… усі ці землі тепер тиснуть на вас.

Він обвів рукою простір, наче міг вказати на все те, що дійсно могло на мене тиснути.

— Це важкий тягар, — додав Юджин, і голос став глибшим. — Особливо для молодої жінки.

— Дякую за вашу турботу, — обережно промовила я, відчуваючи якусь пастку в його словах, але досі не розуміла, що саме мене нервує.

Він ніби цього й чекав. В куточках очей з’явилися ледь помітні зморшки від задоволеної усмішки.

— А як я можу не турбуватися, — похитав він головою. — Але… все ж. Олаф був… своєрідним. Навіть зі мною не ділився всім. Його кабінет… його рахунки… фінанси маєтку завжди були його таємницею.

Він перевів погляд на полицю в кутку, де за склом стояли книги й якісь папки. 

— Ви ж розумієте, — продовжив він, — що без чоловічої руки розібратися з усім цим буде непросто.

Чашка в його руці ледь хитнулася. Він зробив ковток і поставив її так, що блюдце ледве чутно дзенькнуло.

— Якщо вам знадобиться допомога в розборі справ, — мовив Юджин, дивлячись прямо в мене, — я завжди готовий вам допомогти, люба невістко. Ви завжди можете на мене покластися.

Ось і пастка.

Як у цьому світі ставляться до жінок? Якщо в маркіза не було прямого спадкоємця… чи буде його дружина наслідувати все майно? Чи воно має перейти… його брату?

Трясця! Не хотіла б я лізти в такі справи!

Та якщо я тепер на місці маркізи, то тут вже питання особисте.

Я провела пальцем по чашці. Погляд не відвела.

— Я ціную вашу турботу, — повільно промовила я, обережно підбираючи кожне слово. — Але поки що… мені потрібно звикнути до того, що сталося. Мій чоловік… це такий удар, лорде Юджин. Він не виглядав хворим. Я не чула скарг від нього…

Я казала це і згадувала слова про якихось магів, які не зрозуміли причину смерті маркіза. А значить він не був хворим. І на це можна тиснути.

Юджин нахилив голову, наче вклонявся мені.

— Звісно, — сказав м’яко. — Я не наполягаю. Лише хочу, щоб ви знали, що я не дам вам загрузнути в паперах, боргах, вимогах кредиторів. Якщо вони, звісно, є… Це все… не жіноча справа.

Останні слова прозвучали майже ніжно.

Він підвівся. Підійшов до невеликого столика збоку, де стояла вузька чорна коробка. Відкрив кришку й дістав квітку.

Чорну троянду. Пелюстки густі, матові, наче з тканини. Стебло коротке, оброблене, жодного шипа. Квітка виглядала живою й одночасно давно мертвою.

Він повернувся і підійшов ближче, ніж до цього дозволяв собі.

— Я приніс це вам, — сказав. — Невеликий знак жалоби. І поваги.

Чоловік простягнув троянду.

Я торкнулася квітки, яка здалася мені холодною на дотик. Не такою холодною, як буває щось, що лежало в холодильнику, ні. Скоріше, такою холодною, наче вона і не була ніколи під променями сонця.

— Гарна, — мовила я, не знаючи, як реагувати на такий жест.

— Вона нагадала мені вас, — Юджин нахилив голову і м’яко посміхнувся.

Я повільно поклала троянду на стіл між нами. І спробувала не акцентувати на цьому подарунку увагу. Може у цьому світі так заведено, хто його знає.

Розмова потекла далі. Юджин змінив тему, заговорив про якісь дрібниці. Про те, як важко було отримати дозвіл приїхати раніше за інших родичів. Про те, як у місті вже говорять про смерть маркіза. Про те, що ходять чутки, наче він міг стати жертвою когось, кому не подобалася його робота на корону.

А ще він дуже щедро сипав компліментами. Мені. Моєму «спокою». Моєму «розуму». Моєму «твердому погляду». І кидав такі погляди, що не зрозуміти було важко. Не знаю, чи бачила це Беатріс, але цей Юджин точно щось відчував до маркізи.

І нехай мені їхня історія невідома, ці погляди просто неможливо не помітити.

Я ж спробувала відгородитися. Відповідала коротко. Кивками. Односкладовими фразами. Стежила за тим, щоб жоден м’яз на обличчі не зрадив того, що в моїй голові немає спогадів про їхнє минуле.

Юджин або дійсно не помічав у маркізі змін, або дуже добре удавав це.

Коли я нарешті підвелася, він підвівся теж. Перехопив мою руку ще раз і знову підніс її до губ.

— Якщо ця ніч буде для вас надто важкою, — промовив чоловік, торкаючись губами тильної сторони долоні і дивлячись мені в очі, — надішліть за мною. Я тут. Я з вами, Беатріс.

***

День промайнув настільки швидко, що я і не помітила навіть. Виходячи з північної вітальні, я побачила, як сонце скочується до гір і потроху ховається за ними. Тіна, яка точно чула більшу частину розмови з братом маркіза, поводилася так, наче нічого не сталося. 

Навіть у спальні, де нас вже ніхто не міг почути, поки діставала мене зі спідниць та корсету, вона не вимовила жодного слова. Тільки під кінець спитала, чи бажаю я, щоб мені подали вечерю.

Я відмовилася. Від нервів та цієї дивної розмови-гри з Юджином голод заховався десь глибоко і не квапився піднімати голову.

Тіна дала мені ту саму сорочку з вишивкою, в якій я була зранку. Погасила свічки, які давали світло, і пішла, тихо зачинивши за собою двері. За мить я почула, як за нею зачинаються і двері будуару.

Я лишилася у чужій темній спальні у чужому ліжку з безліччю питань та страшною втомою. Та сон… зник, варто було дверям за служницею клацнути.

Я повільно сіла на шовкових простирадлах, повернулася до вікна і тільки з цього кута побачила, що спальня взагалі-то має вихід на тонкий балкон. Вузькі двері ховалися за шторою.

— Треба свіжого повітря, — мовила я сама до себе і спустила ноги з ліжка. Ступні торкнулися м’якого килима, довга нічна сорочка ковзнула вниз, ховаючи коліна.

Я штовхнула двері на балкон і здригнулася від прохолодного нічного повітря, яке вдарило в обличчя. Замружилася і вдихнула на повні груди. Мить простого щастя у цьому шаленстві, яке відбувалося навколо мене. 

Прохолодний камінь опинився під босими ногами, я вчепилася пальцями в тонке поруччя, вийшовши на балкон. І знайшла очима скелі, які на тлі нічного неба виглядали, як велетенські хмари, що росли просто з обрію.

Перевела погляд на нічний парк. Великий парк, який огортав маєток м’яким колом. Зорі висіли низько, і їхнього світла вистачало на те, щоб побачити більше. 

Побачити двір, кам’яну стіну за деревами, клумби вздовж доріжок, ворота вдалині. І… чоловіка внизу. Майже під моїми вікнами знаходився фонтан. Він не працював, та вода у чаші була. А біля цієї чаші стояв чоловік.

Руки в кишенях. Обличчя підняте до неба. Світле волосся виблискувало сріблом під світлом зірок.

Юджин?

Він наче відчув мій погляд. Повільно опустив голову. Повернувся. Погляд безпомилково ковзнув до балкона, на якому я стояла.

Він посміхнувся. А потім повільно схилив голову.

Я вже збиралася відвести погляд, коли у повітрі надворі з’явився інший звук. Дзвін. Важкий, глухий. А за ним шум і поява людей десь у дворі.

Юджин озирнувся в потрібний бік. У бік воріт. За мить і я туди дивилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ворота почали розчинятися. У світлі кількох яскравих плям вогню і зірок я побачила вершника, який заїжджає всередину. За ним ще двоє. А потім ще.

Хто б це не був, навряд чи якісь стурбовані родичі маркіза. 

Наскільки б цей світ не відрізнявся від мого, вночі ніхто не приїздить з гарними новинами.