Раді Вас бачити!

Я лежала в гарячій воді й роздивлялася приміщення, намагаючись дихати рівно і зібратися з думками, які розбігалися в різні боки.

Зберися, Валеріє! Треба попрацювати над планом!

Паніка знову накрила з головою. А я повільно видихнула і звела погляд до стелі. Високої, світлої, до якої повільно підіймалася пара від води. 

Чиста, без плям чи тріщин. Не така, на яку я дивилася в гуртожитку чи в орендованій квартирі. Тут усе виглядало так, ніби про це місце дбали. І дбали постійно.

Я перевела погляд нижче.

Стіни облицьовані світлим каменем. Уздовж них вузькі полиці зі скляними флаконами. Жодного натяку на пластик чи бодай якісь етикетки. Щось подібне я бачила хіба що у фільмах або в музеях, де нічого не можна чіпати руками.

Я ворухнулася у воді. І на мить занурилася глибше, намагаючись заспокоїти паніку, яка накривала хвилями.

Погляд вперся у край ванни з товстого темного каменю. 

Коли востаннє я могла дозволити собі ванну, а не швидкий душ? Я вже й не пам’ятала. А зараз лежала в густій піні й жаліла себе. Та чи… справді я маю себе жаліти?

Я жива. Так, не у своєму тілі. Не у своєму, судячи з усього, світі. Але жива. Чи це не подарунок долі, за який я маю бути вдячна?!

Я зціпила зуби й змусила себе знову дихати повільно. Як на «килимі» у директора. Як перед відкритим уроком. Коли всередині все трясеться, а зовні треба виглядати спокійно і зібрано.

План. Мені потрібен план.

Перше: не питати зайвого. Друге: спостерігати.

Третє: запам’ятовувати все, що кажуть. Навіть дрібниці.

Особливо дрібниці.

Я ковзнула поглядом до дзеркала навпроти. Воно вкрилося парою. Моє відображення розмилося, зникло, і від цього стало трохи легше. Я не була готова знову дивитися на себе нову. 

Я вдихнула ще раз, уже впевненіше, і повільно сіла у ванні, відчуваючи, як вода стікає зі шкіри. Час закінчувався. А разом з ним і мій короткий перепочинок перед новою грою, правила якої я ще навіть не знала.

Нічого, й не з таким справлялися, правда ж, Валеріє Олександрівно? За ваші двадцять вісім років чого тільки в житті не траплялося. Подумаєш, поміняла тіло та світ! Розберемося.

Саме з цими думками я вибралася з води і потягнулася за рушником.

Перше випробування чекало на мене за дверима. У спальні, яка належала маркізі. Там на мене чекала не тільки Тіна, яку я попросила лишити мене у ванній саму. А і… одяг.

За кілька хвилин я вже дивилася на темний, жорсткий корсет, який простягала мені дівчина. А за кілька хвилин стиснула зуби, не розуміючи, як в цьому дихати. До цього трагедією були тісні джинси після свят. Тут же… тут це було схоже на пастку.

Знову вчепившись в підпорку балдахіна, я стискала зуби. Кожен раз, коли Тіна тягнула за шнурки, мене тягнуло назад. З кожним новим поштовхом місця для повітря в легенях ставало все менше. І менше. І менше…

І в мить, коли я вже думала почати благати про милосердя, тіло зробило щось дивне. Само. 

Живіт втягнувся. Спина випросталася. Плечі стали рівно. Я навіть підборіддя підняла трохи вище, ніж звикла. Наче хтось непомітно штовхнув мене в правильну позу.

Я здригнулася від цього відчуття.

— Ще трохи, леді Беатріс. Вдихніть, будь ласка, — прошепотіла служниця, міцніше затягаючи шнурки корсета.

Беатріс? Вона назвала мене Беатріс?

Ось воно ім’я маркізи. Беатріс Блумері. І як я до цього маю звикнути? До такого взагалі можна звикнути?

Служниця зав’язала вузол і відступила на крок. За мить повернулася до мене з панчохами та шарами тканини, які виявилися спідницями.

Один шар. Другий. Третій.

Кожен лягав важко. Тканина шурхотіла, зачіпалася одна за одну, як хвилі. Я відчула вагу на стегнах. Обмеження в колінах. Рухи одразу стали повільнішими, бо інакше тканина тягнула і заважала.

Верхня сукня з оксамиту добила остаточно. Вона сіла щільно, обтягла корсет та спідниці. І, напевно, в цю мить я зрозуміла, що так вдягатися кожного дня я просто не зможу. Збожеволію насправді. 

— Все готово, міледі, — прошепотіла служниця.

Я кивнула. Голова теж рухалася інакше. Повільніше. Обережніше.

— Сніданок у будуарі, — додала вона. — Заспокійливий чай вам також приготували. Якщо дозволите, я зроблю вам зачіску вже під час сніданку.

«Якщо дозволите» звучало так, ніби без мого дозволу вона і дихати не могла. Я вже фізично відчувала страх Тіни перед маркізою. І це мене тільки більше непокоїло.

Що такого зробила леді Блумері, що її боїться власна служниця?

Я кивнула ще раз. І покрокувала за дівчиною в будуар. Окинула поглядом кімнату, яка була за другими дверима, що вели зі спальні.  

Темно-червоний диван біля стіни. Низький столик перед ним. Камін збоку. Справжній, трясця, камін! І дзеркало над ним. 

Вікно чомусь було щільно завішене важкими шторами, через що сонячне світло майже не просочувалося крізь щільну тканину.  Та замислюватися над цим я не квапилася. На столику на мене чекав сніданок. Невелика миска з кашею. Нарізані однаковими шматочками різні фрукти і чашка з чаєм, який чомусь мав яскраво-фіолетовий колір.

Все виглядало… нормально. Майже.

Поки я не побачила прилади.

Чотири виделки. Два ножі. Ложка. Маленька ложечка. І ще щось тонке, наче для якихось спеціальних дрібниць.

Я повільно сіла, на мить насолоджуючись шелестом тканини, яка вляглася навколо мене і зайняла половину вільного простору.

Я навіть не встигла подумати, рука сама піднялася. Пальці пішли до однієї конкретної виделки. Середньої. Не найбільшої і не найменшої. Я схопила її так впевнено, ніби робила це щодня.

Зупинилася лише тоді, коли зрозуміла, що вже тримаю її.

М’язова пам’ять? Як дивно…

Намагаючись не загострювати на цьому увагу, підсунула до себе тарілку зі сніданком. Голод стиснув спазмом шлунок, підганяючи мене. А на вологому волоссі я відчула дотик Тіни, яка взялася робити своїй пані зачіску. 

Чай, який мав дивний колір, на смак виявився солодким, з нотками шипшини. Я робила ковток за ковтком і… дійсно починала почуватися спокійніше. Якесь плацебо!

— Тіна, — я відставила чашечку, — нагадай, у мене були на сьогодні якісь плани?

Голос пролунав рівно, наче я і не хвилювалася, ставлячи це питання.

Служниця мовчала якусь мить, продовжуючи займатися зачіскою. 

— Ви не казали, що на сьогодні заплановано щось особливе, — мовила вона. — Якщо ви щось не повідомили дворецькому, я можу запросити його ще раз. Листи… Я дізнаюся, чи надходили нові для вас. А так… Може, ви бажаєте сьогодні прогулятися до оранжереї?

Оранжерея? Маркіза ходила до оранжереї? Навіщо?

— Так, я хочу прогулятися, — мовила я тихо, так і не отримавши тієї інформації, на яку сподівалася. — Хочу відволіктися від думок.

Це було правдою. Хотілося трохи відволіктися від чужого горя, трауру та змін, до яких я готова не була. Прогулянка на свіжому повітрі могла допомогти. А разом із тим я можу зрозуміти, що взагалі навколо мене є. 

Через кілька хвилин я вже йшла коридором, Тіна накрутила з мого волосся якусь непросту зачіску, і тепер прядки неприємно тягнули шкіру голови.

Тканина спідниці шурхотіла трохи позаду, корсет стискав настільки міцно, що навіть якби я хотіла зсутулитися, не вийшло. Та і хода… вона була якоюсь інакшою. Підборіддя вище, спина рівніше, кроки коротші. Наче мене цьому вчили з дитинства. От тільки я ніколи так не ходила.

Ми спустилися сходами на поверх нижче, поки я обережно роздивлялася.

Сходи завершилися холом з високою стелею. На стіні навпроти сходів висів величезний портрет. Напевно, він спокійно зміг би перекрити все вікно у моїй квартирі, якби його якимось чином вдалося запхати у двері. 

Це був портрет чоловіка у досить похилому віці. Сивина перекривала справжній колір волосся, сірі очі здавалися холодними і проникливими, а зморшки, які намалював художник, були глибокими та виразними.

Я повільно підійшла до портрета, роздивляючись його.

Унизу рами була мідна табличка з написом.

«Великий маркіз Олаф Блумері».

Стоп! Що?!

Мене аж хитнуло назад від несподіванки.

— Тіно, нагадай-но вік мого чоловіка? — хрипко промовила я, сподіваючись, що це питання не видасться їй надто вже дивним.

— Сімдесят один, міледі, — чемно відгукнулася дівчина.

А мене знову хитнуло. Дівчина, яку я бачила у відображенні, була молода. Дуже молода. Років двадцять… двадцять п’ять максимум.

А цей чоловік маркізи… Він їй якщо не у діди, то в батьки годився. Яка ж у них різниця у віці була? Років сорок? П’ятдесят?!

Я ще раз глянула на портрет. На холодні сірі очі, які дивилися з полотна так, ніби могли бачити мене наскрізь. І відступила. 

Поруч з цим портретом чомусь було моторошно.

— Ходімо, — я силоміць відірвала погляд від зображення маркіза, і відвернулася.

Тіна кивнула і повела мене коридором, тримаючись поряд. Вона раз у раз намагалася опинитися на крок позаду, та я стишувала крок, щоб служниця опинялася поряд. Я гадки не мала, куди ми йдемо. І про це точно не мала здогадатися Тіна.

Тіна вела мене далі. Перед нами з’явилися чергові сходи, які вивели на перший поверх. Інколи краєм ока я бачила інших слуг. Темно-сірий одяг з білими комірцями, прямі спини. Вони спинялися і кидали свої справи, коли чули наші кроки. Завмирали, схиливши голови. І продовжували займатися справами, варто було мені лишити їх за спиною.

Коридор завершився дверима, за якими опинилася бібліотека. Я йшла за служницею між високими книжковими шафами і дивувалася тому, як багато тут історії. Полиці прогиналися під вагою томів та сувоїв. У повітрі пахло старим папером, і цей запах мені, на диво, подобався. Та бібліотека виявилася не глухою кімнатою, а черговим коридором. По той бік знайшлися нові двері.

Я вже чекала, що вони виведуть нас до головного входу, а там вже буде і парк. Але ні. Чергові двері, які прочинила Тіна, вивели…

Важко було сказати, що це, як не оранжерея.

Повітря стало тепліше та вологіше. Стеля над головою зникла, замінившись скляним дахом, через який всередину потрапляло сонячне світло. 

Це не було подвір’я. Ми не полишили маєток маркіза за спиною. Ми все ще були у ньому. Але разом із тим… і не були.

Я потрапила у простір, який скоріше назвала б великою теплицею. Скляні стіни з одного боку, і звичайні кам’яні з іншого, скляний дах і великий простір з тонкими доріжками, великими деревами, густими кущами і об’ємними клумбами.

Наче я потрапила у скляну кульку, яку подарував брат на Різдво. Тільки там всередині був сніг і ялиночка.

— Я почекаю вас тут, міледі, — Тіна зупинилася біля входу, склавши перед собою руки. — Як завжди.

Я зробила ще крок, не в змозі приховати захват від цього місця, і завмерла.

Як і завжди?

Тобто це не просто прогулянка? Маркіза часто сюди ходила? Регулярно? І що вона тут робила?

Відповідей на ці запитання в мене не було. Лишивши Тіну біля виходу, я пішла далі сама. Роздивляючись рослини, які були мені знайомі або здавалися такими. І рослини, які я бачила вперше в житті.

А для мене, як для вчительки біології, це було схоже на виклик.

Ось кущ із дрібним листям, схожий на розмарин, тільки темніший і жорсткіший. Ось щось, що нагадувало шавлію, але з товстішими стеблами і дивним сизим нальотом. Я впізнавала форми, загальні риси, і водночас розуміла, що це не те саме. Інше. Змінене. Наче хтось узяв знайомі рослини і модифікував їх.

Деякі квіти були зовсім прості на вигляд. Я б пройшла повз такі в парку і не зупинилася. Інші ж одразу чіпляли погляд. Пелюстки з надто насиченим кольором. Листя, яке відливало металом. Стебла, що виглядали занадто рівними, ніби були насаджені на проволоку.

Я зупинилася біля одного дерева. Низького, розлогого. Його кора була гладка, з тонкими світлими прожилками. Листя тихо тремтіло, хоча вітру тут не було. Я підняла погляд і раптом усвідомила, що між гілками світло лягає інакше. Наче затримується. Наче щось його утримує.

— Трясця… — видихнула я ледь чутно.

Далі були кущі, яких я взагалі не могла ні з чим порівняти. Плутані. З товстими, майже м’ясистими гілками. Деякі мали квіти, схожі на зірки. Інші згиналися під вагою дрібних прозорих, як скло, ягід. 

Я відчувала себе так, ніби зайшла в підручник з біології, який хтось писав без огляду на земні правила.

Погляд притягнувся до одного з кущів. Листя було смарагдово-синім, з темними чорними прожилками. А одна з гілочок біля алеї… надломлена. Як це буває, коли зачепиш або коли щось упаде зверху. 

Вона звисала, тримаючись на тонких волокнах. Листя на ній уже втрачало колір.

Я зупинилася.

Це було дрібницею. Справжньою дрібницею. Але ж… я могла і допомогти рослині. Чому ні?

Присіла навпочіпки, забувши і про сукню, і про корсет. Під рукою в мене не було ані потрібного розчину, ані навіть клаптика тканини, з якого можна зробити шину. Та можна ж бодай відновити форму, сперти на сусідню гілку…

Пальці торкнулися кори.

І в ту ж мить у голові щось клацнуло.

Махнарія зелена, три унції на склянку окропу. Снодійне.

Голос був негучний. Не чужий у звичному сенсі. Він просто з’явився в голові, наче це були власні думки. 

Я різко відсмикнула руку.

Серце гупнуло так, що в грудях стало тісно. Корсет зрадницьки нагадав про себе. Я вдихнула уривчасто, раз, другий, намагаючись не панікувати.

Що це було?..

Я дивилася на гілку, на кущ, на власні пальці, які ще трохи тремтіли.

Махнарія.

Зелена.

Три унції.

Склянка окропу.

Це не було схоже на думку. Не було схоже на спогад. Я ніколи не чула такої назви. І точно не могла знати пропорцій.

— Дурість якась… — прошепотіла я, випростовуючись.

Ще раз глянула на надламану гілку. Уже не торкаючись її. Просто стояла і дивилася, поки пальці повільно переставали тремтіти.

— Ваша милість!

Голос пролунав позаду.

Я обернулася.

Дворецький, ім’я якого я досі не знала, стояв біля входу в оранжерею поряд з Тіною. 

— Перепрошую, що турбую вас, — він схилив голову. — Хотів повідомити, що похорон призначено завтра на світанку. А ще прибув лорд Юджин, міледі. Він просить дозволу висловити співчуття. 

Ім’я людини, яку я не знала, різонуло.

По спині пробіг холодок. Швидкий. Неприємний. Я відчула, як напружилися плечі.

Я знову кивнула.

— Нехай зачекає, — обережно підбираючи слова, мовила я, скосивши погляд на рослину, біля якої я завмерла. — Я скоро підійду.

Дворецький схилив голову.

— Накажу подати чай у північній вітальні, ваша милість.

А я… я стояла і думала, хто такий цей лорд Юджин, що на нього так дивно відреагувало це тіло?