Спочатку:
На сторінку книги
Останнє що я пам'ятала, це скрип гальм. Пішохідний перехід, який чомусь спочатку з'явився перед очима, а потім зник. І дуже недоречну думку про те, що, здається, я забула полити квіти на підвіконні.
— Мені так шкода, леді Блумері, — незнайомий голос пролунав з темряви. — Так шкода...
Я кліпнула. Раз. Другий. Намагаючись прокинутися. Прокинутися ж?
Світ вдарив в очі яскравим світлом, на тлі якого стояла висока рудоволоса дівчина. Вона схиляла голову так низько, що неможливо було побачити обличчя. І продовжувала бурмотіти щось про те, що їй шкода.
— Що? — Я хрипко видихнула і… не впізнала власний голос.
Рудоволоса чомусь здригнулася, стиснулася.
— Він мертвий, міледі. Ваш чоловік мертвий. Це підтвердив лікар.
У голові паморочилося, у вухах гуділо. Та я знала, що ці слова точно сказані не мені. Бо в мене не було чоловіка. Навіть з хлопцем ми розійшлися півроку тому.
— Хто мертвий? — на диво, незнайомий голос справді повторив моє питання. А я… здригнулася і опустила погляд.
Я стояла. На мені була якась тонка світла та надто довга нічна сорочка. З якоюсь дивною золотистою вишивкою. Довгими вузькими рукавами.
Ні, це точно не мій одяг. У мене такого в житті не було. На зарплатню вчительки таку роскіш не купити.
— Ваш чоловік, леді Блумері, — вперто повторила руда, чомусь продовжуючи звертатися до мене. А потім повільно звела голову і перехопила мій погляд.
Здригнулася і знову швидко втупилася в підлогу.
— Що?.. — тільки й видихнула я, помітивши на її обличчі страшний глибокий шрам. Та прикусила язика.
Як там казала Тетянка? Ніколи не треба казати уві сні, що ти знаєш, що це сон? Здається, щось таке було. Та до цього у мене ніколи не було таких яскравих снів. Втомилася, напевно, перевіряючи зошити до ночі…
Я вдихнула глибше, намагаючись вмовити себе прокинутися. Світ поплив, мене хитнуло.
Скинула руку і вчепилася в дерев’яну… підпорку балдахіна?!
Я з недовірою дивилася на темно-зелену тканину, яка окреслювала велетенське двоспальне ліжко, і не розуміла, як мені таке взагалі могло наснитися.
— Води? — рудоволоса помітила, як мене повело вбік. — Зараз, міледі. Одну мить.
Вона кинулася кудись вбік. Я скосила погляд, проводжаючи її до невеличкого столика біля вікна. Краєчком свідомості відмічала кремові шпалери, різні дерев’яні меблі і… гори за вікном.
Трясця! Справжні гори!
Такі блакитньо-сині, з білими вершечками. Як на картинках.
— Ось, вода! — дівчина вже стояла переді мною, знову схилившись. Простягала пузатий келих на тонкій ніжці. З такого не воду п’ють, а щось набагато міцніше.
Я повільно підняла руку, торкнулася ніжки. Відчула під пальцями прохолоду скла. Піднесла до рота і зробила ковток.
Прохолода прокотилася язиком, горлом, впала у шлунок.
Надто реально. Надто…
— Може покликати лікаря для вас, міледі? — прошепотіла вона.
Навряд чи лікар зміг би допомогти мені зараз.
Питань було надто багато. Хто помер? Чому вона називає мене леді? І як прокинутися від цього дивного дивакуватого сну?
— Ні… дякую, — і знову цей незнайомий голос з легкою хрипотою.
Дівчина, яка досі жодного разу прямо не подивилася мені в очі, промовила:
— Дворецький уже підняв слуг, міледі. Усі вже готуються… до похорону.
Я слухала її і з кожною миттю розуміла дедалі чіткіше, що відчуваю себе інакше. Якось легше. Трохи… вище?
— Листи вже пишуть, — руда продовжувала говорити. — Родичам маркіза. І… короні.
Короні?
Я відчула, як по спині пробіг холод, хоча в кімнаті було тепло. І… не зрозуміла, чому так відреагувала на цю її репліку.
— Міледі, що я можу для вас зараз зробити? — дівчина не збиралася замовкати. — Сніданок? Ванну? Я підготую вам чорну сукню. А там… Може покликати все ж лікаря?
— Ні.
Я просто відмовила. А голос пролунав так, наче хтось щось відрубав.
Руда здригнулася, ще більше стислася переді мною.
— Дзеркало, — мовила я, — де дзеркало?
Дуже погане передчуття холодом торкнулося спини десь між лопатками. Та я не могла його ігнорувати.
В мене ніколи не було настільки яскравих снів. Ніколи вони не здавалися такими реальними. І ніколи… ніколи до цього я не чула настільки близько гучний скрип гальм.
Я згадала. Остаточно згадала ту мить, коли щось із неймовірною силою вдарило збоку. І як виглядає пішохідний перехід зверху.
— Сюди, міледі, — руда, якщо й здивувалася моєму питанню, не виказала цього. Вказала вбік.
Туди, де біля велетенської шафи стояло високе дзеркало.
Я зробила перший крок у його бік. Другий. Третій… І вже зараз бачила, що у ньому віддзеркалююся зовсім не я.
Не мініатюрна білявка з рожевою прядкою, яку я пофарбувала, аби бути на одній хвилі зі старшокласниками. Ні….
З дзеркала на мене дивилася висока струнка жінка. Досить молода жінка. Темне довге волосся, тонкі риси обличчя і яскраві блакитні очі.
Я з недовірою підняла руку і торкнулася щоки. Доторк здався теплим, тремтливим. Якимось… правильним.
Але це обличчя. Це було не моє обличчя! Не моє тіло! І не мій чоловік загинув! Але я… я це вона? Чому? Як таке можливо?! Невже… невже це не сон?!
Я поглянула у дзеркало ще раз. Наче з другого разу там мало з’явитися моє обличчя. Моє!
Однак зі скла на мене досі дивилася та сама чужа жінка. Її губи тремтіли разом з моїми. Її пальці торкалися щоки разом з моїми…
Я повільно опустила руку.
Позаду стояла рудоволоса. Я не бачила її у віддзеркаленні, але відчувала. Вона мовчала. І це мовчання було напруженим, наче вона чекала дозволу навіть на вдих.
— Міледі? — обережно покликала вона.
Я не відповіла одразу. Дала собі ще одну секунду. Подивилася жінці в дзеркалі просто в очі. І не відвела погляду.
— Що… — почала я і зупинилася.
Будь-яке пряме питання зараз видало б мене з головою.
Я проковтнула.
— Що від мене зараз потрібно?
Рудоволоса здригнулася. Та відповіла одразу.
— За дверима дворецький, міледі. Чекає, коли ви прокинетеся.
Дворецький? Справжній дворецький?!
Я кивнула. Повільно. Так, ніби робила це сотні разів.
— Добре. Хай зайде.
Вона кинулася виконувати наказ. Відчинила двері тихо. Щось прошепотіла у коридор.
Я залишалася стояти біля дзеркала, наче сподівалася на те, що щось зміниться. Що все це зникне і я опинюся у лікарні під крапельницею. Поруч буде сидіти старший брат, та бурмотіти собі під ніс, що його Леруся знову втрапила в якусь халепу.
Я не могла заперечувати те, що мене збила машина. Але могла заперечувати, що після такого можна опинитися хтозна-де, де тебе називають «леді».
Я стиснула пальці в кулак. Розтиснула. Ще раз.
Позаду пролунали кроки. Чіткі. Важкі.
— Міледі, — пролунав рівний чоловічий голос. — Дозвольте висловити співчуття.
Я повільно озирнулася.
Незнайомий чоловік стояв біля дверей. Високий, з сивиною на скронях, та з прямою спиною. Одягнений у темну сорочку з вишивкою та темні штани.
— Маги оглянули тіло, — додав він, не роздивляючись підлогу, як та руда. — Причину смерті поки встановити не змогли.
Маги? Він щойно сказав «маги»?!
У мене знову підігнулися коліна. Але цього разу я встояла без додаткової підтримки.
— Я вже розпорядився підготувати місце в сімейному склепі. Листи вже надіслані. Які будуть подальші накази, міледі?
— Накази? — хрипкий голос обідрав горло. — Я… я не знаю… Що зазвичай у таких випадках роблять? Що ще треба зробити?
Трясця! Опинитися в чужому тілі і займатися похованням чужого чоловіка! Кращого відпочинку після власної смерті і не побажаєш!
— Якщо бажаєте, я візьму організацію на себе, — по-своєму зрозумів мої слова дворецький. — А Тіна допоможе вам з усім іншим.
Я краєм ока побачила рудоволосу, у бік якої він вказав. Дівчина стояла осторонь. Мовчала. Дивилася так само в підлогу, як і весь час до цього.
Тіна. Ось як її звати. А мене? Точніше… цю леді? Як звати її?
Голова розболілася миттєво. Я охнула і притисла долоню до скроні.
— Міледі, вам погано?! — Тіна кинулася до мене. — Я заварю вам чаю. І підготую гарячу ванну.
Я повільно вдихнула, дивлячись на дівчину, яка намагалася запропонувати мені ще якісь варіанти. І разом із тим… разом із тим розуміла, що вони в жодному разі не повинні зрозуміти, що я не їхня пані. Бо тоді… а що тоді? Всі просто вирішать, що я з’їхала з глузду після смерті чоловіка. Запхають мене в божевільню. І звідти… навряд чи вдасться вибратися.
Дворецький пішов, тихо зачинивши за собою двері. Тіна метушилася по спальні, намагаючись дізнатися, чого я хочу. А я…
Я досі стояла біля дзеркала. Досі дивилася на жінку, яка втратила сьогодні чоловіка. І вже навіть не намагалася переконати себе, що все це сон.
Бо це не було сном. А я тепер… я тепер була якоюсь леді.
І з цим доведеться розібратися.
