Раді Вас бачити!

Я ще раз перечитала записку, ніби слова на папері за мить могли змінитися. Однак нічого не змінилося. У мене в руках досі було послання-нагадування, послання-погроза.

У моїх тремтячих від несподіванки і страху руках.

І хто міг це написати? Хто міг принести у кімнату? Може, якась магія?

Я озирнулася, наче могла помітити щось дивне, та все було так само, як і завжди. 

Хто погрожує Беатріс? Я вже знаю цю людину чи ще ні?

Першою, на кого я подумала у ту мить, була, звісно ж, жінка, яка тільки-но сьогодні з’явилася у маєтку. 

Чи могла вона підкинути мені такий лист? Шанс є. Але навіщо? Якщо все те, що я тут чула, правда. То маркіза з нею не бачилася півроку, а значить навряд чи могла мати якісь справи. Та і у листі… людина виказала свою стать. І це був чоловік.

Що я зараз взагалі можу зробити з цим листом?

Знищити? Комусь показати? Але… кому?

Ні.

Я швидко згорнула папір і запхала його назад у конверт. Руки тремтіли. Саме тому я не одразу змогла відкрити ту саму скриньку, в якій лежав захищений коренями та якоюсь магією щоденник моєї попередниці.

Це доказ. Доказ погроз, які я навіть не розумію. І єдине, на що я зараз здатна, панікувати.

А це точно не допоможе.

Двері у спальню прочинилися, коли я вже випросталася і майже відновила подих.

Тіна зазирнула, крізь щілину було видно столик, на якому дівчина лишила тацю з обідом.

— Леді Блумері, вибачте, мене на кухні затримали. Обід вже тут…

— Тіно, — мій голос тремтів, — скажи, коли ти йшла… нікого не бачила? Когось, хто міг би увійти у мою кімнату?

Дівчина насупила руді брови:

— Я не впевнена, міледі. Наче ні… Щось трапилося?

— Поки не знаю, — пробурмотіла я під ніс. І вирішила ризикнути. — Ти ж ніякі листи не лишала у спальні? Може, хтось просив передати чи ще щось?

Вона хитнула головою:

— Мені не передавали для вас жодних листів. Леді Блумері…?

Я вже знала, що вона хоче спитати. Тому просто зробила крок у її бік і натягнула усмішку:

— Як смачно пахне! Я така голодна!

Тіна затихла, перервана моїми словами. Тільки ширше прочинила двері, щоб випустити мене у будуар. А я… я намагалася вдавати, що нічого не відбувається.

Всілася за стіл, почала їсти. 

Я не відчувала смаку їжі. Наче жувала гумку, яка давно втратила свій смак. Ковтала, запивала водою, посміхалася. А серце з новою силою калатало у грудях, віддавало у горло і руки.

Ні, зараз я маю заспокоїтися!

— Хочу сходити в оранжерею, — мовила я ще до того, як думка остаточно сформувалася.

Правильно, треба відволіктися. Зайнятися іншою справою. На яку я можу повпливати. Я можу довести короні, що з даром я можу бути не менш корисна за її чоловіка.

Хоча б спробую. Якщо не вийде… що ж, доведеться шукати себе у чомусь іншому. А поки зосереджуся саме на цьому. 

— Я підготую вам сукню, — мовила служниця.

— Тіно? — я згадала одну важливу деталь, яка зараз могла мене підставити.

Читати текст я могла. Можливо, через те, що Беатріс була цьому навчена… А от писати… Перо, коли треба було повторити підпис маркізи, в руку вляглося впевнено. Повторити підпис я теж змогла. А от чи зможу написати щось самостійно? 

— Так?

— Ти ж грамоті навчена, правильно? — спитала я, пам’ятаючи, що вона знайшла в бібліотеці потрібну книгу і принесла її мені.

— Так, міледі.

— Станеш сьогодні моїм писарем? — я ніяково посміхнулася. — Потрібна буде твоя допомога. І… твоє мовчання. Хочу розкрити тобі один свій секрет, якщо дозволиш.

Мені потрібна довіра Тіни. Зараз ще більше, ніж вчора. І я готова розкрити один з секретів, якими я встигла обрости за менше ніж тиждень.

— Я дуже повільно пишу, міледі, — відгукнулася вона, опустивши погляд.

— А ми нікуди не квапимося, — мовила я і додала. — То що, допоможеш?

Вона ще мить вагалася, а потім кивнула.

От і добре. 

    ***

 

Я кайфувала від відчуття у мить, коли з прохолодної бібліотеки робиш крок у теплу оранжерею. Наче робиш крок у гаряче літо і відпочинок. Звісно, виникало питання, чи не шкодить книжкам сусідством з подібним приміщенням, та двері наче щільно зачинялися. 

— Ти ж знаєш про мою невеличку таємничку, адже так? — я торкнулася каменя на стіні і озирнулася до Тіни.

Вона спостерігала за тим, як прочиняється таємна кімната.

— Так, міледі.

— Тоді ось тобі ще одна, — промовила я, входячи усередину. На столі в підсвічнику лишилася та свічка, яку я кинула тут під час появи слідчого. Було б непогано мати при собі запальничку чи сірники, щоб запалити її. Та нічого такого з собою не було. — У мене є можливості… м-м-м… чути рослини.

Тіна застигла на межі між оранжереєю і тим, що цілком можна було назвати кабінетом маркізи.

— Я не розумію, міледі, — чесно зізналася вона.

Я теж, якщо чесно. Тому ми тут.

Але вимовила зовсім інше.

— Це спадковий дар, — я повернулася до неї обличчям. — Торкаючись рослини, я… розумію, які в неї властивості, як її можна приготувати, що з неї можна зробити. І так, як маркіза більше з нами немає, а його… справа потребує розуміння у ліках та травах…

— Ви хочете робити те, що робив лорд Олаф? — здивовано зітхнула дівчина.

— Ну… в якомусь сенсі, — зізналася я, все ще не відчуваючи впевненості. — Я не знаю, чи вийде у мене. Але я б хотіла трохи потренувати зараз свій дар, бо раніше… не скажу, що ставилася до нього надто серйозно.

Тіна кивнула:

— Я зрозуміла, міледі. Я не видам вашу таємницю. Скажіть, що мені треба робити?

— Записи, — я повернулася до столу і знайшла той записник, в якому маркіза вказувала, як слідкувати за рослинами, що поки знаходилися у горщиках. — Я хочу записати все те, що зможу дізнатися про ці рослини. Я кажу, ти — пишеш. Зрозуміла?

Тіна знову кивнула:

— Так, міледі. Вже починаємо?

— Поки ні. Ще трохи справ до цього…

Я зосередилася на записах, зосереджуючись на кожному слові кілька секунд. Рослину у цьому горщику треба полити. Цю здобрити порошком, який лежить у шухляді столу в синій колбі. Є. Цю виставити на сонце на кілька хвилин. І не перетримати. А цій розрихлити землю.

В якусь мить я відчула себе так, наче знову приїхала до тітки, в якої була ціла кімната з рослинами, і вона заохочувала мене допомагати. Ми щось пересаджували, щось рятували від шкідників. Тоді мені це не дуже подобалося. Пізніше я виросла і сама почала прикрашати квартиру кімнатними рослинами. А тепер… маю цілу оранжерею.

Я виконувала інструкції, які залишила Беатріс, і не могла зрозуміти, як вона могла вивести нові рослини. Так, дар дозволяв розуміти більше про вже існуючі. Але той же вічноцвіт чи тіньовик… як я розуміла, були винайдені саме Беатріс.

Як же працює твій дар, люба?

Відповіді на це питання поки не було. Тому я повернулася до того, що збиралася зробити. Закінчила з рослинами у кабінеті, зачинила сховані двері і повернулася обличчям до оранжереї.

— Почнемо, — скомандувала я Тіні, яка озирнулася, не знайшла поряд нічого, на що можна сісти. І всілася просто на землю, відкривши зошит і відкупоривши чорнильницю. — Напиши зверху слово «рослини».

Я почула, як скрипить перо. Повільно, наче дівчина дбайливо виводила кожну літеру. А потім замислилася.

Ні, навіщо нам записувати властивості окремих рослин? Це інформація, яка точно є в якихось книгах. А якщо і ні, варто торкнутися, як я зрозумію. Треба інше. Щось корисніше для корони. Для справи, яка годувала родину Блумері.

— Закреслюй, — мовила я. — Пиши «рецепти».   

Якщо я хочу лишитися корисною, мені потрібні не тільки окремі властивості. Мені треба показати, що я можу робити те, чого не вміють інші. Складати.

І я дуже сподіваюся, що дар Беатріс зможе мені з цим допомогти.

Перед тим, як почати надиктовувати далі, пройшлася алеєю, торкаючись то однієї рослини, то іншої. Кожен дотик приносив коротку хвилю інформації, до якої я вже починала звикати. Седативні властивості. Зниження запалення. Стимуляція кровообігу.

Я зупинилася біля кущика з сріблясто-фіолетовим листям. 

Місячна лаванда. 

Разом із назвою з’явився і рецепт приготування. Легкий заспокійливий ефект, якщо настоювати в холодній воді. І сильний, якщо в гарячий, та має кілька побічних ефектів, як-от сонливість та втрата свідомості.

Біля неї сірів дуже пухнастий мох. Просто на великому камені. Доторк підказав, що це кам’яний мох, який міг укріпити тіло та кістки. Збадьорити на короткий плин часу.

Щоб перевірити свою здогадку, торкнулася обох рослин одночасно. І застигла. Бо в голові було тихо. Кілька довгих секунд дар мовчав і не підказував мені нічого. А потім…

 Це був не просто текст. У свідомості промайнув справжній рецепт. 

— Пиши, — скомандувала я, поки не забула. — П’ять унцій сушеного моху, три квітки місячної лаванди. Настоювати три доби у розчині гірської води на холодному вугіллі.

Я чула, як скрипить перо по пергаменту.

— Написала?

— Майже, — пискнула Тіна. — Так, є.

— Додай, що цей настій заспокоює і бадьорить. Приймати три краплі на чашку чаю. Не більше. Раз на добу.

Видихнувши останні слова, я відчула якесь спустошення. І неймовірну втому, що впала на плечі. Ноги підігнулися, і я ледве сама не сіла на землю, як Тіна.

Випросталася. Перед очима попливло, світ хитнувся.

— Уф…

— Міледі? — я почула занепокоєння у голосі Тіни.

— Все добре, — я кілька разів кліпнула. І нарешті відчула себе нормально.

Здається, побічні ефекти можуть бути не лише у рослин, а й у магічного дару. Цікаво, це через те, що для мене це в новинку? Чи маркіза дійсно не надто багато часу приділяла його розвитку і вивченню?

Всі її записи, що я бачила, інформували про окремі рослини. А я щойно довела, що можу дізнатися і про поєднання. А це… офігіти який потенціал!

І це тільки дві рослини… Чи зможу я так перевіряти можливі рецепти трьох і більше? Якщо так… це дійсно золота жила. Не дивно, що Олаф так хотів одружитися з дівчиною, яка успадкувала подібний дар.

А мені… мені це починає подобатися.

Я вирішила не розпилятися. Якщо почала з лаванди, то треба перевірити її поєднання з усім, що є в оранжереї. Це виявилося складніше, поки я не зрозуміла, що рослина не обов’язково має бути в землі. Відірвана квітка в руках працювала так само.

— Вогонь-трава з лавандою, — диктувала я Тіні крізь слабкість, — агресивна дія трави надто сильна, краще не поєднувати. Сльози дощу… Лінтія яскрава…

У голові з кожною спробою поєднання паморочилося все сильніше. Але я раділа, коли рослини давали якесь нове круте поєднання. Це… надихало!

— Напевно, на сьогодні достатньо, — пробурмотіла я, повертаючись до дівчини, яка ходила за мною по оранжереї і кожного разу шукала місце, куди б покласти блокнот, щоб зробити запис. — Багато написала?

Тіна повернула до мене записник. Дві сторінки. Небагато. Але… це лише початок.

— Дякую тобі за допомогу, — посміхнулася я і похитнулася.

— Міледі! — Тіна вже була поруч, підхопила під лікоть. — Магія вас виснажує. Треба відпочити. Вечерю накажу подати у ваші кімнати…

— Дай мені мить, — попросила я, намагаючись відігнати морок, який ліз в очі. Вдалося це не з першого разу, але слабкість потроху відпустила.

Тіна вже збиралася щось сказати, коли я почула, як клацають двері в оранжерею.

— Сховай записи, — наказала я, рвучко випростовуючись.

Тіна шурхнула за найближчий кущ. Я краєм ока помітила, як вона опускає чорнильницю з пером на землю. А записник намагається приховати за спідницею.

Я ж, даючи їй трохи більше часу, рушила до виходу. І хто цього разу вирішив мене потурбувати?

Відповідь я отримала за мить.

— Знову ховаєтеся у своїй оранжереї, маркізо? — Даррен Норт неквапливо рухався мені назустріч. Судячи з виразу обличчя, настрій у нього був гарний.

— Як можна ховатися у місці, про яке всім відомо? — я зупинилася біля одного з кущів, удаючи, що йшла у цей бік з власного бажання.

Повільно озирнулася.

Королівський слідчий стояв між деревом з теплою корою та кількома яскравими клумбами квітів. 

— Втім, ви ж не заперечуєте, що вам є від кого ховатися?

Замість відповіді я тільки закотила очі:

— У вас є до мене якісь питання, лорде Норт, чи ви просто вирішили зіпсувати мені вечір?

— Мені здавалося, що ваш день і так вже був зіпсований. Невже, помилився?.. І так, питання у мене до вас дійсно є, леді Блумері.

— То не гайте ані мій, ані свій час, — я нахилила голову. — Що там у вас цього разу?

— Добре, — легко погодився Даррен. — Тоді… Ви знали, що ваш чоловік був у Патрісії за два дні до власної смерті?

— Ні.

— Чому ви вигнали цю жінку півроку тому? Ви знали про їхній… особистий зв’язок з маркізом?

— Ні, не знала, — відповіла так само спокійно. — До сьогоднішнього ранку.

— А що з приводу мого першого питання?..

— У мене був поганий настрій, — я знизала плечима, наче не бачила у всьому цьому нічого дивного. — Не пам’ятаю, якою була офіційна причина… можливо, я звинуватила її у крадіжці. Та це все ж краще у Патрісії перепитати.

— Ви не пам’ятаєте? — здивувався слідчий, скинувши брови.

— Вона була лише служницею, — я видихнула ці слова, а всередині стислося від огиди. — Що ви від мене хочете, лорде Норт. Я повинна пам’ятати кожну дрібну подію кожного дня? Чи що?

Він не відповів. Тільки ледь помітно смикнулися нижні повіки у чоловіка.

— Щоб ви зробили, якби знали про їхній зв’язок?

— Надто дивне питання, — пирхнула я. — Чи припущення вже теж можна вважати доказами?

— Згоден, — Даррен схилив голову. — Це не для допиту. Це була моя особиста цікавість. 

— Вас цікавить, що відчуває жінка, якій зраджують? — я вигнула брову. — Невже не можете уявити? Навряд чи б я тоді її просто вигнала.

Про провину маркіза у цій ситуації я промовчала, хоча це і було важко.

Лорд Норт ковзнув поглядом по кущах за моєю спиною. Затримався там на мить, а потім повернувся поглядом до мене.

— То чим ви тут, кажете, займалися?

— Виконувала обов’язки, які ви обіцяли взяти на себе, — гмикнула у відповідь. — Чи ви забули ту нашу розмову?

— Я чудово її пам’ятаю, — примружився перший королівський слідчий. — Дуже цікава ситуація тоді виникла, важко таке забути. Однак… ви відібрали у мене записи, в яких можуть бути важливі докази.

— Ви самі в це не вірите. Інакше б вже конфіскували їх, — я похитала головою. Видихнула і поцікавилася. — Це все, що ви хотіли від мене зараз? Чи є ще щось?

— Ще одна річ, — мовив Даррен, поки його погляд блукав рослинами збоку. — Що ви тепер плануєте робити?

— Перепрошую?

— У вашому домі коханка чоловіка, — нагадав він, зупинившись очима на мені. — Вагітна. Які ваші подальші дії, Беатріс?

— Питаєте в мене, чи не відбудуться незабаром чергове вбивство у цих стінах? — примружилася я, відповідаючи йому викликом. — Відкиньте свої сподівання, мілорде. У мене є більш нагальні справи, ніж турбуватися через цю жінку. Навіть якщо її розповідь правдива, дитина ще не визнана. Чи мені щось невідомо?

— Ви надто далеко заглядаєте у майбутнє, — примружився він. — Поки що мова йде не про дитину, а про жінку.

— А що з нею? — я знизала плечима. — Кімнату їй виділили, служниць приставили, мають годувати. Най живе тут, поки ви ведете своє розслідування, якщо вам це допомагає.

Лорд Норт ще мить вивчав мене поглядом, а потім гмикнув якимсь своїм думкам. Постояв так, наче згадував, чи є у нього до мене ще якісь дивні запитання.

— Я можу повертатися до своїх справ? — втомлено поцікавилася я.

— Так, можете, — Даррен звів на мене погляд. — А і… маркізо, Ерік казав, що ви так і не звернулися до нього. Вам що, не цікаво дізнатися з приводу тієї мітки магії смерті?

Якщо це розкриє той факт, що я не Беатріс, то не цікаво. Дякую.

— Цікаво, — збрехала я. — Та якось з цими похованнями, допитами, родичами та коханками ані сил, ані часу. Розумієте, про що я?

— Раджу не тягнути з цим, маркізо, — мовив він, вже розвертаючись. — Ерік сказав, що це схоже на прокляття. Не настільки сильне, щоб занепокоїти його, та все ж… з магією Смерті краще не жартувати.

— Почула вас, лорде Норт. Як тільки знайду вільне місце у своєму божевільному графіку, звернуся до вашого мага. 

Або ні. Бо поки незрозуміло, загрожує мені та мітка взагалі, чи ні.