Раді Вас бачити!

Відпочити я так і не змогла.

Сиділа над записами маркізи, поки за вікном небо з темно-синього не змінило колір на сірий. Очі пекли, плечі нили, але пальці вперто тримали щоденник відкритим. Листи лежали збоку розв’язаною купкою, деякі з них я вже встигла прочитати по кілька разів. Наче від повторів там мало з’явитися щось нове.

Не з’явилося.

Беатріс у цих листах була більш чемною і стриманою, ніж у власному щоденнику. Вона писала брату, намагаючись надавити на совість. Писала тіткам, які жили десь далеко і намагалася налагодити з ними спілкування. Та, як вже стало зрозуміло, на жоден з цих листів відповідей вона не отримала.

Батьків у маркізи не було. Що саме з ними сталося, я так і не зрозуміла. І єдиною близькою ріднею був брат. Старший.

Як і в мене.

Але і відмінності були. Я любила свого брата, він захищав мене. А у цих двох… Просто в голові не вкладалося те, як вони ставилися один до одного. Не могла зрозуміти їхні стосунки. І просто… просто приймала зараз історію маркізи, як належне. 

Приймала і… намагалася відгородитися від емоцій, які не були моїми. А вони поверталися. Вперто. Раз у раз, коли я проглядала черговий запис чи черговий лист. 

Я закрила щоденник лише тоді, коли літери остаточно попливли перед очима, а голова розболілася. Повернула його в скриньку разом із листами, вже майже не дивуючись тому, як корінці знову обвили нотатник захисним кільцем.

Запхала скриньку у тумбу біля ліжка і впала на подушки. Піднесла руки над собою і втупилася поглядом у руки, які тепер були моїми… 

Яка ж дурість!

Чужі руки! Чужа доля! Чуже… все!

Трясця!

Я тихо зашипіла крізь зуби, випускаючи повітря з легень.

І що мені робити? Куди взагалі поділася справжня маркіза? Теж померла? Може і її вбив той, хто вбив маркіза?

Ні! Не те!

Я накрила обличчя долонями.

Треба працювати з тим, що «дано».

Я тепер знаю трохи більше про минуле Беатріс. Я можу відвести від себе підозри. А коли вся ця історія вщухне, я зможу почати будувати своє нове життя. За цей час і знайду відповіді на всі запитання. Знайду всі «ікси». Може навіть з магією розберуся. Дар все ще тут. Я в цьому була впевнена. Хоч і не була впевнена у тому, як саме він працює.

Навряд чи маркіза хотіла заміж за принца тільки через те, що від дотику до ромашки могла вгадати, що її треба заварити як чай для заспокоєння нервів.

Не завадила б мені зараз ромашка…

У двері тихо постукали в мить, коли я майже поринула у сон. Втома тягнула за собою так наполегливо, так вперто.

— Міледі, — двері прочинилися, голос Тіни вихопив мене з солодкого марення. 

— Що там ще? — хрипко видихнула я у відповідь, не в змозі розплющити очі.

Почула, як за служницею зачинилися двері.

— Час збиратися, — прошепотіла вона. — На світанку ви вже маєте бути готові. 

Я важко зітхнула, але підвелася.

Коли протягом багатьох років встаєш о шостій ранку, щоб встигнути на маршрутку, тіло пам’ятає, як це робиться. Навіть якщо воно тепер чуже. Я встала плавно, не виказуючи, що ноги важкі, а в голові дзвенить.

До того ж… Беатріс була молодша за мене років на п’ять, а може, навіть сім. Одну ніч без сну пережити можна. Якщо у свої майже тридцять я могла подібне практикувати раз, а то і два рази на місяць, то тут має бути легше.

Сукню Тіна підготувала напрочуд швидко. Так само швидко шнурувала на мені міцний корсет, який вибивав з легень останнє повітря. Додаткових спідниць цього разу було дві. Сукня була чорною з вузькими рукавами та високим коміром. Тканину прикрашала ледь помітна вишивка сріблястою ниткою. І більше нічого.

Я кілька разів ловила у дзеркалі відображення Тіни, яка метушилася навколо мене. І не могла не помітити густі тіні під її очима.

— Ти спала? — спитала я, перехопивши дівчину за руку.

Вона здригнулася, скинула на мене налякані сіро-блакитні очі. А потім хитнула головою.

— Ні, міледі, не змогла заснути. 

Я підтисла губи:

— Треба буде сьогодні нам з тобою лягти раніше. Щоб виспатися.

Тіна кліпнула, наче не до кінця зрозуміла почуте. І за мить вже повернулася до своєї ролі:

— Давайте я займуся вашим волоссям та макіяжем, ваша милість.

Я тільки кивнула. Дозволила дівчині стягнути волосся у тугий вузол, накинути на обличчя тонку чорну вуаль. І припудрити обличчя.

Вона ще щось робила, діставала якісь прикраси. Та моя втома не фіксувала зміни у зовнішності. Лише коли Тіна повідомила, що все готово і спитала, чи наказати подати мені чаю або сніданок. Я відмовилася і встала. 

Наступні події я також фіксувала уривками.

Людей у маєтку значно побільшало. Я чула іржання коней. Стукіт коліс. І майже одразу згадала весілля однокурсниці, яка замовила собі карету з двійкою коней, на якій виїзджала до нареченого.

Карети, на яких приїжджали родичі маркіза, дещо відрізнялися від тієї, яку я бачила тоді на святі. Та не це найбільше запам’яталося.

Найбільше запам’ятала процесія, яка збиралася у парку. На чолі стояли люди, які тримали штандарти роду. На яких було зображено чи то дракона, якого огортало сонце. Чи то коня у кущах з шипами. І вирішила зараз не забивати цим голову.

За ними стояли люди в білих із золотим оздобленням шатах, які з першого погляду нагадували мені священників. За ними інші, вже у чорному. І тільки після цього вартові маєтку, яких я бачила тільки здалеку. Вони тримали на плечах труну, вкриту таким самим штандартом, як і ті, що тримали люди попереду. І тільки за ними зграйка людей у чорному. Чорному і золотому. Чорному і срібному. Чорному і червоному. Люди, які прийшли попрощатися з маркізом, виглядали настільки вишукано і розкішно, наче приїхали на бал, а не на похорони. І, напевно, саме це зачепило мене найбільше.

Наступним уривком, який відбився у моїй пам’яті, стала почута розмова. Всі вже пройшли достатньо шляху до кам’яного величного склепу, який було розташовано позаду маєтку. Навколо нього проростали велетенські дерева з густими зеленими кронами. Труну вже занесли всередину, за вартою маєтку увійшли і люди королівського слідчого. І сам слідчий. А моїх вух торкнулося кілька тихих обурених жіночих голосів.

— До чого цей поспіх? — шипіла одна з жінок. — Могли і відкласти церемонію на кілька тижнів. Всі б підготувалися. Уявляєте, мені довелося вдягти сукню, яку я вже носила!

— Вона вам дуже личить, — відповідав їй інший голос. — Запевняю вас, леді Фонь, ніхто цього навіть не помітить.

— Головне, щоб ця гадюка не помітила. І чхати, що чоловік помер, вона знайде можливість мене вжалити!

Ого, це вона про маркізу? Ні, я вже зрозуміла, що характер у Беатріс був не солодкий. Але не настільки же… Чи настільки?

— Це все через це слідство, — знову той перший голос. — Короні чхати на правила. Їм би тільки забрати всі напрацювання мого милого кузена. Він все життя присвятив їм, а вони навіть не дають йому спокійно піти!

— Запевняю вас, маркіза цьому тільки сприяє. Ви тільки погляньте, жодної сльозинки…

Репліка обірвалася, коли я трохи повернула голову. Спрацювала звичка дивитися на клас, який перешіптується.

Юджин підійшов до мене за мить, зупинився поруч. Вдягнений у темний жилет поверх темно-сірої шовкової сорочки, з ідеально зачісаним волоссям і сумом в сірих очах.

— Як ви тримаєтеся, дорога невістко? — промовив він, ледь зачепивши своїм плечем моє. І не чекаючи відповіді, додав. — Не хвилюйтеся, це все скоро закінчиться.

«Це»? Що саме? Похорон? Слідство? Чи моє існування в цьому домі? Бо я поки не розуміла, які права лишалися у маркізи у разі смерті її чоловіка.

Юджин мене більше не турбував. Ритуал почався. Зі склепу з’явилися чоловіки у білих та чорних шатах. За ними вартові маєтку у світло-зеленій формі. А от помічників королівського слідчого, як і його самого, поки не було.

Один із тих, що був у білому, розгорнув якусь велику книгу. Провів по ній пальцем і почав читати.

Моя свідомість не сприймала слів. Від втоми трохи хитало. А від ранкового туману, який не квапився розчинятися під першими променями сонця, свербіло у носі. 

До всього, що відбувалося, мене повернула раптова тиша. Той, кого я подумки охрестила священником, закрив книгу, відступив. Юджин ворухнувся поряд зі мною і поквапився зайняти місце перед натовпом родичів.

— Мій брат був би радий побачити усіх вас тут, — почав він голосом, який чудово підходив би для урочистих промов. — Та за нього зараз радіти можу я. Мій брат… він був більше, ніж просто власник цих земель. Він був серцем нашої родини, опорою півночі, надійним плечем для корони…

Слова лилися плавно. Він говорив про життя людини, якої я не знала. Підсвічував його переваги та сильні сторони. Говорив з повагою та обережністю. 

— Його справа була важливою. Маг Життя, який витратив своє життя для служіння іншим, таким він був, — підбив підсумок Юджин. — Його справа буде жити. Його відкриття рятуватимуть життя. І я, як його брат, як людина, що розділяла багато турбот, відчуваю обов’язок продовжити його справу, підтримувати його рішення і оберігати його спадок… 

— Все це та інші питання будуть вирішені Радою Лордів, — голос першого королівського слідчого пролунав збоку, ламаючи атмосферу. Чоловік вийшов зі склепу, пройшов доріжкою до процесії й зупинився збоку від Юджина. — Прошу продовжуйте, та не давайте обіцянок, які не можете стримати. 

Хтось позаду мене тихо кашлянув.

— Ви говорите так, наче смерть уже визнана підозрілою, лорде Норт, — чоловічий голос пролунав з-за мого плеча. — Людина прожила своє, і…

— І нехай в оточенні богів його душа відпочиває, — підтримав родича слідчий. — Перепрошую, не хотів заважати родині оплакувати втрату.

Він ледь помітно схилив голову і відступив на крок, щоб сховатися під тінню дерева.

Юджин, якого перервали на півслові, стис кулаки, м’язи на щелепі рухалися. Він кашлянув, взяв паузу, м’яко посміхнувся і закінчив свою промову. Та закінчення я не слухала, не в змозі відірвати погляду від слідчого. Який просто притулився спиною до стовбура дерева і дивився кудись вдалечінь, наче обмірковуючи наступний свій крок.

Зараз при світлі ранку я нарешті могла роздивитися його.

Даррен Норт був високим, це мені вночі не здалося. А ще… надто молодим для посади першого королівського слідчого. Років тридцять, не більше.

Я очікувала побачити бодай щось, що видавало його важку працю. Зморшки, першу сивину, чи мішки під очима. Та нічого не знаходила. Він мав молоде та доволі симпатичне обличчя, без жодної ознаки втоми. Прямий спостережливий погляд. І впевненість у позі. Навіть спираючись спиною на дерево і склавши руки на грудях, виглядав впевнено. 

Слідчий спостерігав за церемонією, як за чимось таким, що могло дати йому нові відповіді. І мені хотілося, щоб він поскоріше їх знайшов. Щоб скоріше поїхав звідси. Бо дивлячись на настільки молодого першого слідчого королівства, я не хотіла мати з ним жодних справ. Бо він буде шукати, він не втомиться, не поведеться на фальшиві сльози фальшивої вдови. І це погано.

Я опустила погляд, намагаючись бодай на мить забути про слідчого і зосередити свою увагу на похороні. Та коли зробила це, церемонія вже завершувалася. 

Чоловіки в чорних шатах підняли перед собою руки так, наче утримували між пальцями повітряні кульки. Мить, і повітря під їхніми долонями здригнулося.

Я спочатку навіть не зрозуміла, що саме бачу.

Повітря клубилося між їхніми пальцями, створювало ілюзію хуртовини.

— Душа та тіло, — мовив один із них.

— Життя та смерть, — підтримав його другий.

— Боги отримають все і сьогодні, — завершив третій.

Повітря між їхніми руками розжарилося, набираючись помаранчевого кольору. Нагадуючи маленькі сонця. А потім… вибухнуло світлом.

— Леді Блумері, — тихий голос пролунав поряд, відволікши мене від магії. Справжньої магії! 

Я повернула голову. Поруч стояв чоловік у білих шатах. Сиве довге волосся зібране на потилиці, а на лобі дві глибокі зморшки.

— Прийміть мої співчуття, — він схилив голову. — Втрата маркіза вдарила не тільки по вашій родині. Це удар для всієї магічної спільноти. Я захоплювався його винаходами та заклинаннями. І мені відомо, що ви допомогали йому у деяких аспектах.

Я тільки коротко кивнула, радіючи, що вуаль ховає обличчя.

— Якщо ви колись помислите про те, що захочете допомагати магам Життя надалі, напишіть мені.

— Так, добре, — коротко відповіла я, навіть не уявляючи, з ким щойно говорила.

Чоловік ледь схилив голову і відступив убік.

Він знає, що маркіза допомагала Олафу? Тобто вона все ж вирощувала для нього якісь рослини? Чи ця жінка мала і інші здібності? І де мені шукати відповіді на ці запитання?

До маєтку ми поверталися тією ж дорогою, але тепер ніхто не стримувався. Розмови були гучними. Я раз у раз вловлювала якісь рвані репліки й дивувалася, наскільки ж всі зосереджені на собі.

У головному холі чекали слуги. Вони поступово забирали родичів маркіза. Комусь запропонували відпочити у гостьових кімнатах, іншим відповідали згодою на прохання побачити маєток. А одна дама взагалі заявила, що у неї зараз за розкладом чаювання і вона бажає, щоб її потреби задовольнили.

 До мене підійшов дворецький, схилив голову:

— Міледі, обід буде подано через годину. У вас будуть якісь побажання з приводу додаткових страв для гостей?

— Ні, — я хитнула головою, — вирішіть це питання без мене.

Чоловік кивнув і поквапився відійти вбік. Бо до мене вже підходив інший. Молодший і… небезпечніший.

— Леді Блумері, — королівський слідчий зупинився за крок, — у вас знайдеться час для розмови?

Я підняла голову. Вуаль досі закривала половину обличчя, але з цієї відстані він легко міг бачити мої очі крізь тонку тканину.

— Що ви хочете обговорити? 

Він легким рухом указав у бік вікна в кінці коридору. Ми відійшли на кілька кроків від сходів, подалі від вух родичів, що розповзалися по поверхах.

— Не можу не відзначити вашу стійкість у цей, безперечно, важкий день.

Я здивовано вигнула брову. Від кого, а від нього я не очікувала подібного початку розмови. Особливо, після того, як вчора вночі він увірвався у маєток маркізи й надиктував власні правила.

— Більшість жінок на вашому місці вже давно дозволили б собі більше… емоцій, — додав він, не почувши від мене відповіді.

— Ви очікували істерики, лорде Норт? Мабуть, вам варто переглянути свої уявлення про жіночу стійкість. Або про те, як виглядає горе.

Я відчула важкий погляд королівського слідчого. Так він дивився на мене вчора, коли тиснув своїми питаннями, на які у мене не було відповіді.

— Мені подобається ваш погляд на життя, леді Блумері, — примружившись, мовив Даррен. — Сподіваюся, що ви збережете його до розмови, яка відбудеться після обіду.

— Ви покликали мене лише для того, щоб сказати, що хочете поговорити про щось після обіду? — я не втрималася від сарказму.

— Я хотів вас попередити про це, — кивнув він, не зводячи з мене чіпкого погляду. — Це було зайвим?

— Ви щось дізналися? — я вирішила, яку буду грати роль, і скинула підборіддя. — Мого чоловіка дійсно вбили?

Даррен примружився:

— А ви як гадаєте, маркізо?

— Я гадаю, що вам треба знайти правду. Якщо ви її вже знайшли, скажіть. Я хочу знати, що сталося з моїм чоловіком.

І нехай тепер спробує мене у чомусь звинуватити.

— Після обіду, — слідчий відступив на крок, — на вас чекає неприємна новина, леді Блумері. Це все, що наразі я можу вам сказати. Сподіваюся, її ви витримаєте так само гідно, як і все інше.

Королівський слідчий відступив ще на крок, нахилив голову, наче кланяючись, і повернувся до мене спиною. Щоб покрокувати коридором у бік головного виходу.

А я гіпнотизувала поглядом широку спину і не розуміла, чому він вирішив мене попередити.