Раді Вас бачити!

Неприємна новина… Неприємна… Що він мав на увазі? До чого мені варто готуватися?

Думки судомно стрибали з теми на тему, так і не знаходячи відповідей на питання, які мене турбували найбільше.

— Беатріс, — голос Юджина витягнув мене на поверхню з тієї безодні, в яку закинули слова королівського слідчого. Брат маркіза неквапливим кроком наближався до вікна, біля якого я стояла. — Все добре?

— Наскільки це можливо, — розпливчасто відгукнулася я, спостерігаючи за тим, як чоловік тримає спину і куди діває руки.

— Я хотів вам запропонувати прогулятися перед обідом, — мовив він. — Ви ж знаєте, які неприємні родичі у нас із братом… Шкода, що ваша родина не змогла бути присутньою на сьогоднішньому ритуалі. Ви ж писали брату?

Каверзне питання. Дуже каверзне. Чергове, на яке у мене немає відповіді.

— Свіже повітря дійсно не нашкодить, — я обрала найбезпечнішу відповідь і награно зітхнула.

Юджин виявився джентльменом. Не став повторювати питання, на яке не отримав відповіді. Лише жестом запропонував повернутися до виходу з маєтку.

— Тільки якщо ми цим не порушимо правила королівського слідчого щодо пересувань маєтком та його територіями, — додала я, намагаючись повністю змістити увагу Юджина. 

І це спрацювало. Брат маркіза посміхнувся. 

— Поки він не заборонив нам дихати, вважаю, ми можемо дозволити собі кілька хвилин серед дерев, — відповів він, підставляючи мені лікоть.

М’язова пам’ять знову спрацювала швидше, ніж думка. Я поклала руку так, як маркіза робила, напевно, не один десяток разів. Обережно торкнулася кінчиками пальців його ліктя і залишалася на відстані кроку від чоловіка.

І тільки потім зрозуміла, що зробила.

З одного боку, це спрощує моє життя і гру в аристократку. З іншого… що ще пам’ятає це тіло, про що я навіть не здогадуюся?

У парку, в який мене вивів Юджин, нарешті розсіявся туман. Я обережно роздивлялася дерева та квіти у клумбах. Вони були не такими дивними, як ті, які я бачила в оранжереї. Простіше. Може навіть можна було сказати «земніше». Та все одно я раз у раз підмічала відмінності з тими рослинами, які могли б жити у моєму світі. Чи моїй планеті? Гм-м-м…

— Тут легше дихати, правда ж? — Юджин посміхнувся. Підняв вільну руку і обережно, майже ніжно, накрив долонею пальці, які я досі тримала на його лікті. — Без усіх цих поглядів, співчутливих зітхань, без… королівського пса, що стежить за кожним кроком.

— Він хоче зрозуміти, як загинув ваш брат, — несподівано навіть для самої себе, відгукнулася я. Перехопила здивований погляд Юджина і знизала плечима. — Якщо хтось дійсно доклав зусиль, що він… Щоб…

Я награно видихнула, сподіваючись, що не прокололася зараз однією реплікою.

— Він хоче зрозуміти занадто багато, — пирхнув чоловік. — Ходить нашим маєтком так, наче це вже його казарма. А скільки людей корони він сюди привіз? Це ж нечувано! Це скандал! Ще трохи, і дійсно почне забороняти нам і парком прогулюватися. Ворота он вже для нас зачинили!

Юджин розпалявся з кожним словом дедалі сильніше. А я… А я не мала права казати, що для людини, яка опинилася тут з нуля, його дії виглядають цілком логічно. Може навіть надто м’яко. Чи це я детективних серіалів передивилася?

Юджин зупинився біля високого куща з темним листям і блідими квітами. 

— Я не вірю в те, що брата вбили, — чесно видихнув він. — Олаф і сам зводив себе в труну своїми експериментами з магією та еліксирами. Мені здається, що корона просто намагається зараз присвоїти собі відкриття брата. 

Я закусила губу, замислившись над цим трохи довше, аніж мала.

— А те, як цей слідчий дозволяє собі говорити з вами, Беатріс! — Юджина понесло. — Наче вас вже звинуватили у всьому і всю провину довели! Ще один його випад у ваш бік, і я муситиму відповісти гідно. Ваша репутація не має бути спаплюжена якимось слідчим!

— Моя репутація не може постраждати від його запитань, — м’яко, наскільки могла, промовила я. — Не турбуйтеся, Юджине.

Долоня на моїх пальцях стислася ще міцніше. 

— Просто знай, Беатріс, — він заговорив трохи тихіше. — Ти завжди можеш на мене покластися. Я твоя родина. Дозволь мені допомогти тобі, коли це буде необхідно. Я захищу тебе, обіцяю. 

— Буду про це пам’ятати, — промовила я і прибрала руку з його ліктя, звільняючись одразу і від його пальців. — Дякую, лорде Блумері.

У світло-сірих очах промайнув… жаль?

— Звісно, — мовив він, роблячи крок стежкою вперед. — Просто пам’ятай, що не всі грають чесно. А я не хочу, щоб тебе розтоптали між чужими інтересами.

Це прозвучало майже щиро.

Та мене ця розмова і ця прогулянка починали тільки сильніше втомлювати. А від свіжого повітря тягнуло позіхати.

— Треба не запізнитися на обід, — мовила, озирнувшись до маєтку.

Величної триповерхової будівлі у стилі бароко. Білий камінь, позолочені колони, важкий темний дах і великі вікна. Гарно.

***

До головної їдальні, в якій мав відбутися прощальний обід, мене супроводжував Юджин. Ми пройшли повз кількох родичів маркіза, які вже чекали в коридорі. Я відчувала на собі їхні погляди, неприємні та липкі. Такі погляди я ловила на першому батьківському зборі, коли мене поставили на заміну класним керівником десятому класу. 

Батьки бачили перед собою надто молоду вчительку, яка до того ж пофарбувала собі пасмо у рожевий колір.  Їхню довіру довелося завойовувати кілька місяців. 

Тут же в мене такої розкоші, як час, не було. Та і чи потрібна була мені довіра цих людей… питання доречне. Та як завжди без відповіді.

Біля дверей чекав дворецький.

— Міледі, лорд Блумері, обід подано, — мовив він, коли ми підійшли ближче. — Прошу.

Двері відчинили. Юджин пропустив мене вперед.

Велика трапезна була виконана у світло-жовтих тонах. Світло просочувалося крізь високі вікна, у верхній частині яких замість звичайного скла знаходилися невеличкі вітражні вставки. З гербом роду.

Здається, це все ж таки був дракон у сонячному промінні.

Через усе приміщення тягнувся довжелезний стіл зі світлого дерева, якщо зважати на колір безлічі ніжок. Стільницю вкривала шовкова біла скатертина, срібний посуд вже розставили.

Біля дальнього кінця столу в його голові стояло два стільці, які відрізнялися від інших. Їхні спинки були вище. На одному висіла чорна стрічка, а перед тарілкою стояв наповнений вином келих.

Місця для маркіза та маркізи.

Я повільно пройшла до місця, яке мала займати Беатріс. Зняла вуаль, стягнула тонкі рукавички і краєм ока побачила Юджина, який наздогнав мене і галантно відсунув стілець.

Я подякувала йому, кивнувши. Сіла за стіл першою. Родичі Олафа поступово займали місця. Чулися тихі розмови. 

Юджин всівся праворуч від мене. Ліворуч від місця маркіза опустилася якась жінка у сіро-чорній сукні. Тільки за мить, коли вона звернулася до своєї сусідки, я впізнала її за голосом. Саме її роздуми і невдоволення я чула під час ритуалу біля склепу. 

Даррен Норт увійшов у залу останнім. Його люди залишилися біля дверей, наче охоронці. Місце для королівського слідчого підготували в середині столу. 

Слуги вже метушилися, розставляючи страви, наповнюючи келихи та поправляючи серветки. Юджин першим скинув келих, оголосивши, що всі мають востаннє попрощатися з його братом.

Тихі розмови перервалися на мить, поки родичі задовольняли прохання Юджина.

Я ж тільки удала, що зробила ковток вина. Повернулася до тарілки густого супу, яку переді мною поставив слуга. Кинула погляд на різноманіття ложок збоку, на мить замислилася.

— Вам треба поїсти, маркізо, — жінка, яка сиділа збоку від пустого місця, вже дивилася на мене і м’яко посміхалася. — Не треба мучити себе голодуванням.

— Дякую за вашу турботу, — я примружилася, а рука сама потягнулася до потрібної ложки. 

Леді Фоль, здається, її називали саме так, важко зітхнула. Так, щоб це зітхання почули кілька сусідів.

За столом почали лунати розмови. Хтось тихо обговорював ритуал. Хтось згадував якісь історії про Олафа. Хтось тільки щось шепотів сусіду, а потім я ловила на собі їхні погляди.

Неприємненько.

Я намагалася не звертати на все це уваги, вловлювала якісь уривки інформації й потроху їла суп. 

— Маркізо, дозвольте висловити захоплення вашою витримкою, — один з гостей — чоловік у віці з глибокими залисинами — підняв келих. — Олаф завжди казав, що у його дружини настільки міцні нерви, наче зроблені зі сталі. Тепер ми всі це можемо бачити на власні очі. 

Я перевела на нього погляд.

— Ваші компліменти здаються мені недоречними, — спокійно відповіла я, вигнувши брову. — Я можу вдати, що нічого не чула. Влаштує?

Ого! Я і так вмію відповідати? Непогано.

Все ж недарма зачитувалася історичними романами. Чомусь вони все ж таки мене навчили!

Чоловік зблід. Повільно опустив келих та погляд. Хтось збоку від нього тихо гмикнув. 

— Ви собі не зраджуєте, ваша милість! — жінка з боку від пустого стільця спробувала посміхнутися. — Пам’ятаю вашу промову на дні ваших з Олафом заручин. Незабутнє враження! Особливо, коли ви сказали, що… м-м-м… як там було… всю цю родину в пеклі бачили. Так здається? 

Вона невинно кліпнула і посміхнулася ще ширше.

Я стисла губи у трубочку, повільно поклала ложку на стільницю. Здається, маркізі щойно оголосили війну. Що ж… цікаво, чи вистачить мені сил, щоб поборотися за гідність Беатріс?

— Я теж багато чого пам’ятаю, — повільно промовила я, примружуючись. — Почнемо з обговорення вашої сукні чи перейдемо до більш пікантних деталей вашої біографії, леді Фоль?

Влучила!

Обличчя жінки смикнулося, наче вона шматок від лимона відкусила.

Збоку від мене тихо кашлянув Юджин. Відсунув від себе тарілку: 

— Гадаю, краще цей день присвятити примиренню, якщо ніхто не проти цього.

— Аж ніяк, — родичка Олафа нарешті проковтнула уявний лимон, знову посміхалася. — Все ж таки ми всі тут родина. Так, маркізо? Чи що було сказано в заповіті мого кузена? Він вам бодай кілька суконь лишив? Чи навіть це повернеться до родини разом із цим маєтком та титулом?

Вона посміхнулася поверх келиха до мене такою посмішкою, за яку можна і забути, що я вихована людина.

— Вас так цікавить заповіт мого чоловіка, — я похитала головою. — Невже це єдине, про що ви турбуєтеся?

Жінка стиснула щелепи, та посмішка зникла з її обличчя не повністю.

— Це не моя турбота, люба, — вона примружилася. — Та все ж шкода, що вам доведеться повернутися у ваш згорілий маєток. Його відновили? Бо я щось не чула нічого з цього приводу.

— Тітонько Маргері, — голос Юджина задзвенів, — це не дуже схоже на примирення, як на мене. Маркізо, — він повернувся до мене, — бажаєте ще вина?

Чоловік потягнувся за скляним глечиком, щоб налити мені. Але зачепився поглядом за мій повний келих.

Я у відповідь лише посміхнулася чоловіку і дозволила слугам замінити страву. Переді мною з’явилося запашне м’ясо на подушці з овочів.

«Тітонька Маргері» більше мене не чіпала. Вони з сусідкою щось тихо обговорювали, не забуваючи підкликати слуг, щоб ті доливали їм вина. 

Десь збоку лунала розповідь про те, як Олаф вилікував ціле селище своєю магією від якоїсь страшної хвороби. Хтось згадав, як він посварився з якимось магом, і потім вони ще кілька років змагалися у тому, хто першим винайде якийсь еліксир. 

Іноді у репліках, які доходили до мене, я чула справжнє горе за родичем, якого не стало. Та здебільшого суму в голосах не було. А невдовзі і взагалі почувся сміх. 

Я їла повільно. Більше для того, щоб займати руки, ніж щоб справді насититися. Втома ще сильніше тисла на плечі, і єдине, про що я мріяла, це як впаду обличчям у подушку і просто висплюся.

Кілька разів я ловила на собі погляди першого королівського слідчого. Він мало їв, мало пив, здебільшого спостерігав за родичами Олафа і дослухався до розмов.

Залишки м’яса забрали, замість нього на стіл поставили тарілки з фруктами і сиром. Шум навколо почав стихати сам собою. Люди втомилися від розмов, від один одного. Я чула навіть кілька суперечок, які згасали так само швидко, як і народжувалися.

Саме у цей момент лорд Норт вирішив, що настав слушний момент для новини. Він відсунув стілець, випростався і обвів поглядом людей, що сиділи за столом.

Тиша швидко опанувала простір.

— Дякую, що дозволили нам бути присутніми на цій сімейній зустрічі, — промовив він, в руках чоловіка опинився сувій. 

— Це заповіт? — тихо гмикнула кузина Олафа, а я ледве стрималася від того, щоб очі не закотити.

— Деяким з вас відомо, що люди корони тут не лише для того, щоб висловити співчуття, — продовжив Даррен, а в мене від того, як він тягне час, шлунок стягнуло неприємним передчуттям. — Корона вирішила перевірити причину смерті маркіза Олафа Блумері. І зараз у моїх руках висновок мага Життя, який приїхав зі мною зі столиці. Одразу скажу, що це лише попередній висновок. Але я вже маю всі підстави довіряти тому, що тут написано.

Я відчула, як пальці самі стиснули край сукні під столом.

— Причина смерті, яку не виявили місцеві маги, — продовжив він. — Це магія Смерті. Маркіза Олафа Блумері було вбито.

Хтось випустив ложку. Потім почувся короткий видих, більше схожий на зойк. Кілька людей одночасно притисли руки до рота.

— Що він сказав? — прошепотіла одними губами тітка Маргері. — Яка ще магія смерті? Це ж… неможливо…

— Остаточний звіт ще готують, — додав лорд Норт, переводячи погляд з однієї людини за столом на іншу. — Та маг Смерті не приховував свого втручання. Те, що не помітили звичайні маги, для мага Життя, як на долоні.

По столу прокотився глухий шепіт. Хтось стиснув келих так, що стало видно кісточки пальців. Хтось опустив погляд у тарілку й завмер.

— Людина, яка це зробила, мала достатньо сили, щоб зламати опір мага Життя, — продовжив перший королівський слідчий. — І достатньо доступу, щоб опинитися поруч із маркізом у потрібний момент. 

Погляди спочатку були звернені на нього. Потім почали рухатися. Один на одного. На Юджина. На людей корони. І урешті на мене.

Я сиділа так само рівно, як і на початку. Кожен погляд я відчувала шкірою. І якби на моєму місці була справжня Беатріс… Навіть уявити боюся, як би вона відреагувала.

Даррен Норт теж поглянув у мій бік.

Я не відводила очей. Опустити погляд зараз означало б погодитися з усім, що тільки-но сформувалося в чужих головах.

— Поки тривають перевірки, — перший королівський слідчий кашлянув, — ніхто не може залишити маєток без мого дозволу. Перепрошую від імені корони перед усіма, але наполягаю на вашій затримці у стінах маєтку. Речі маркіза заборонено чіпати чи переносити. Кожна дрібниця може виявитися важливою.

Кілька родичів заворушилися. Видно було, що вони вже подумки збиралися додому. Тепер плани доведеться змінити.

— Ви думаєте, вбивця серед нас? — не витримав чоловік із темними вусами, що сидів ближче до середини столу.

— Я думаю, що вбивця мав доступ до цього дому, — відповів лорд Норт. — Вам не доведеться чекати надто довго, запевняю вас. За кілька днів усі непричетні до цієї справи зможуть повернутися додому. А поки, прошу вас скористатися гостинністю маркізи Блумері. Маркізо?

Він чекав від мене відповіді.

Я повільно вдихнула і так само повільно кивнула:

— Звісно, лорде Норт. Ми всі хочемо, щоб вбивцю мого чоловіка знайшли та покарали. Будь ласка, відшукайте його чи… її.

Мій голос лунав рівно, а от серце калатало, як шалене. Руки похололи.

Магія Смерті… Щось настільки страшне, що налякало дорослих людей. Щось таке, про що я ще не чула. І навіть гадки не мала, чи здатна маркіза до такої магії.

І саме це, здається, відігнало від мене кляту втому.