Раді Вас бачити!

Юджин ворухнувся лише за мить до того, як я увійшла. До цього розслаблено сидів на дивані, закинувши ногу на ногу. А тепер встав і, нахиливши голову, мовив.

— Леді Блумері, доброго вам вечора.

— Лорде Блумері, — голос пролунав стримано і холодно. — Здається, мені забули повідомити про ваше запрошення до моїх особистих кімнат.

У відповідь Юджин лише усміхнувся.

— Маю визнати, Беатріс, це тільки моя нахабна витівка. Та я маю обговорити з вами дещо дуже важливе, що не може чекати до завтра.

Я важко зітхнула. Бо в мене теж була запланована не надто приємна і легка розмова. От тільки не з ним.

— Не знаю, що у вас такого, що не може чекати, але до ранку точно почекає, — я відступила від дверей. — Прошу вас піти, лорде Блумері.

— Сонечко, принеси нам чаю, — він звернувся до Тіни, а потім повернувся до мене. — Беатріс, я не заберу багато вашого часу. Прошу, вислухайте мене. Це важливо.

Та щоб його!

— Добре! Тіно, — я повернулася до дівчини, — принеси чаю. І… зачекай на мене у спальні. Мені ще знадобиться твоя допомога.

Дівчина схилилася і зникла за дверима.

Я дочекалася, поки за нею зачиняться двері, і залишалася стояти.

— То про що ви хотіли поговорити?

— Може, присядемо? — запропонував чоловік.

— Ви сказали, що розмова буде короткою. Я вас слухаю…

— Беатріс, я тобі не ворог, — брат маркіза зробив крок у мій бік, зазирнув у вічі. — Прошу, не треба будувати між нами стіну.

Може, і не варто. А може, варто. Залежить від того, яку тему він зараз порушить.

— Добре, — сухо озвалася я і пройшла до дивана. Сукня зашелестіла, влягаючись на колінах, коли я сідала. — Але у вас все ще не дуже багато мого часу є, мілорде.

— Дякую і за це, — він знову посміхнувся, всівся поруч, повернувся, щоб дивитися мені в очі, і заговорив. — Мені стало відомо, що тіло Олафа мають поховати через день або два. А це буде означати, що ритуал вважатиметься завершеним. І питання спадку стане гостріше. Я майже впевнений, що деякі наші родичі не заспокояться. Не здивуюся, якщо леді Маргері вже написала короні з цього приводу. Розумієте?

— Не дуже, — відверто відповіла я. — До чого ви хилите?

— Ви вдова без дітей, Беатріс, — з іншого кута до теми підійшов Юджин. — У вас немає захисту. За правилами ви маєте або повернутися до своєї родини…

Я зціпила зуби. Родина Беатріс? Брат, який продав її старому маркізу? От з ними я точно знайомитися не збиралася. 

— …або їдете доживати віку в храм, — продовжив Юджин. — І щось мені підказує, що жоден з цих варіантів вам не до душі. Чи щось змінилося, і я помиляюся?

— Дякую за те, що нагадали правила, лорде Блумері. Тепер хочу почути, що ви пропонуєте.

Хоча вже знала відповідь. І мала рацію.

Юджин усміхнувся. Самовдоволено. Ніби я сама підвела його до того, що він хотів сказати.

— Я можу захистити тебе і твій спадок, Беатріс, — промовив він. — Я вже казав це. Я пропонував це. Ти не відповіла. Стань моєю дружиною, і жодна тітонька не зможе претендувати на жодну річ з цього маєтку. Ти залишися маркізою. Твоє життя буде вільним та щасливим. Тобі не доведеться повертатися до брата чи їхати у храм.

З огляду на те, як він описував ситуацію, це дійсно було порятунком. Але виходити заміж? За людину, яку я знаю кілька днів? До якої я нічого не відчуваю? Ну добре, відчуваю. Але спалахи роздратування не найміцніша річ, на якій можна будувати шлюб.

— І це та сама тема, яка не могла дочекатися ранку?..

— Саме так! — Юджин посунувся. Перехопив мою руку і стис між долонями. — Треба діяти швидко, поки корона не відреагувала на можливі листи родичів. Поки слідство ще триває і тебе не виганяють з цього маєтку. Поки твій брат не згадав, що може видати тебе заміж повторно ще за когось, кого ти навіть не знаєш. Я розумію, чому тобі не подобається все це. Розумію, що ти хотіла б іншого. Але обіцяю, я зможу дати тобі все те, чого не вистачало у шлюбі з Олафом. Ти покохаєш мене, я даю тобі слово.

— Лорде Блумері, — я звільнила руку з його долонь. — Я… вдячна вам за цю пропозицію. За турботу. Але… я цілком можу залишитися маркізою без нового чоловіка. Можу… зберегти все, — я підбирала слова повільно, слідкуючи за його мімікою. — Чи це таке вже неймовірне явище?

Я закинула вудочку. Треба зрозуміти, як тут все працює. Бо якщо шлюб єдина можливість…

— Ти і сама розумієш, що це неможливо, — Юджин хитнув головою, а в мене всередині щось обірвалося. За мить він додав. — Ти не встоїш сама. Тебе просто з’їдять. Та і титул… корона його, скоріш за все, передасть мені.

«Скоріш за все»? Тобто не гарантовано? Тобто все ж є можливість лишити все, як є зараз?

Тобто в мене є умовні три шляхи. Шлюб, монастир, який він називає храмом, і… життя, в якому я можу робити власний вибір, хоч і з ризиками? Цікаво, що ж обрати, м-м-м?

— Дозвольте і мені поставити вам запитання, лорде Блумері, — я не могла не радіти тому, що дізналася. Так, треба буде розібратися з тим, як саме працює можливість жити без чоловіка чи брата у цьому світі. А поки… — Скажи мені, що саме вас вабить? Гарантоване отримання титулу? Маєток? Спадок? Чи все ж таки я? 

Юджин завмер. Не на секунду. На довшу мить. І цього вистачило, щоб я побачила: я влучила.

— Ти звинувачуєш мене в користолюбстві? — його голос залишився м’яким, але в ньому з’явився метал. — Після всього, що я тобі пропоную?

— Я лише питаю, — відрізала я. — Бо я не хочу ще один шлюб за розрахунком. Мені вистачило вашого брата, лорде Блумері. Ви кажете, що кохаєте мене. Але більше за це, я чую, як ви хвилюєтеся через спадок брата. Як і всі інші родичі Олафа.

— Хочете сказати, що вас саму не хвилює цей спадок? — пирхнув Юджин, склавши руки на грудях. — Не брешіть, Беатріс. Ви не менше за мене розумієте, що це єдине, заради чого ви підкорилися волі брата, а не втекли від цього шлюбу.

— Минула я, можливо, — не стала заперечувати. — Та з того часу минули роки. Гадаєте, я не могла змінити свою думку?

— Беатріс…

— Я почула все, про що ви сказали, лорде Блумері, — я встала, сукня знову зашелестіла. — Дякую за вашу відкритість та пропозицію. Нехай вона і не була романтичним жестом, я це ціную.

— Беатріс! — він підхопився на ноги.

І саме в цю мить прочинилися двері у будуар, впускаючи Тіну з тацею.

— Вам вже час, — я кинула погляд у бік вікна, за яким починало сутеніти. — Було приємно поспілкуватися, лорде Блумері.

— А чай?..

— Наступним разом. Тіно, проведи лорда Блумері.

Дівчина поставила тацю і прочинила двері до коридору ширше.

Юджин кинув у мій бік погляд.

— Подумайте над моїми словами, Беатріс, — промовив він тихо, проходячи повз мене. — Часу вже майже не лишилося. І… ви знаєте, хто насправді мене вабить.

Я скривилася, коли він пройшов повз. І видихнула, коли двері за ним зачинилися. Та, на жаль, у мене в планах була ще одна неприємна розмова.

Відрахувавши кілька ударів серця, я знову видихнула і повернулася до служниці, яка чекала мого наступного наказу.

— Тіно, — я кашлянула, повернувшись до неї. — Сядь. Будь ласка.

Вона поглянула на мене зі здивуванням. Потім швидко опустила погляд.

— Міледі, я не можу…

— Можеш, — сказала я твердо. — Чому ні?

Тіна повільно підійшла до краю дивана і обережно опустилася на самий краєчок, наче готувалася, що в будь-яку мить має схопитися на ноги. 

Я обійшла стіл, сіла з іншого боку дивана. І під ще більш здивованим поглядом Тіни, зняла з таці одну чашечку, наповнила чаєм і поставила перед нею. Вона вже сіпнулася, але я зупинила її жестом і сама налила собі чаю. 

Все ж недарма я погодилася на це чаювання. Тільки з іншою людиною.

А тепер… найскладніше.

— Ти сказала, що хочеш позбутися шраму.., — обережно промовила я, дивлячись на дівчину і тримаючи в руках чашечку. 

— Міледі, якщо я сказала щось зайве…

— Я з радістю допоможу тобі з цим.

Тіна затихла на мить.

— Д…дякую, — вона видихнула, дивлячись на мене такими очима, що подих перехопило.

— А ще… я б хотіла перед тобою перепросити, — продовжила я і очима вказала їй на чай. Тіна майже миттєво підхопила чашечку, але очей з мене не звела. — У минулому… я погано до тебе ставилася. Дозволяла собі зайві речі і слова…

— Міледі, я ніколи так не вважала. Я ж ваша особиста служниця. Я маю… маю…

— Таке терпіти ти не маєш, — твердо промовила я, хитнувши головою. — Мені дуже шкода, що… Дуже шкода. І я хочу виправити ті помилки, які можу виправити. 

— Міледі, якщо дозволите… я вас не впізнаю, — обережно промовила дівчина, так і не торкнувшись чаю.

— Я і сама себе не впізнаю, — посмішка з’явилася сама по собі. — Знаєш… здається, з тієї миті, коли ти повідомила мені про смерть маркіза, щось змінилося. У мене досі наче якийсь туман у голові. Деякі спогади такі туманні. Не знаю, як пояснити.

Брехня полилася легко. Я не хотіла казати напряму, що я не маркіза. Бо досі не розуміла, як тут можуть до цього поставитися. Але і повторювати шлях Беатріс не збиралася.

— А ще мені соромно за те, як я ставилася до тебе, — додала я.

Тіна не ворухнулася. Тільки подих став частіше.

— Я не можу пояснити, чому сьогодні спитала про те, звідки у тебе шрам, — додала я, знову торкаючись небезпечної теми. — Я наче… забула про це на мить. А коли ти сказала, згадала. Я так розумію, нам потрібен гарний маг Життя, щоб прибрати його, так?

Дівчина кивнула і зробила перший ковток чаю. Потім відставила чашечку і склала руки на колінах.

— Міледі, якщо у вас є якісь проблеми з пам'яттю, може теж варто звернутися до магів?

— Може, — зітхнула я. — А може… я не хочу пам’ятати деякі речі, які робила. Як от… це.

Я кинула погляд на щоку Тіни.

Вона підтисла губи. 

А я вдихнула і промовила:

— Я хочу, щоб ми з тобою почали наново. Спробували побудувати більш… теплі стосунки. Тіно, ти найближча до мене людина. Я не хочу, щоб ти мене боялася чи ненавиділа. Мені… неприємно. Я розумію, чому викликаю у тебе такі почуття, але… я хочу це змінити.

Тіна трохи посунулася в глибину дивана. Трохи повернулася до мене і, схиливши голову, мовила:

— Я дуже здивована, міледі. Але… я теж цього хочу.

— Це чудово, — я посміхнулася і простягнула дівчині руку.

Вона з недовірою дивилася на мої пальці. Кинула погляд на мене. А потім обережно поклала свою долоню в мою.

— Дякую, що даєш мені другий шанс, — додала я, обережно стиснувши її долоню у своїй. — І ще у мене буде до тебе прохання.

— Яке?

Я відпустила руку дівчини:

— Якщо тебе знову злякають якісь мої слова чи дії, скажи мені про це прямо, будь ласка. Я хочу знати.

Вона кивнула майже одразу:

— Добре, леді Беатріс. Я зроблю це. А зараз…, може, ванну?

— Ні, — я похитала головою. — Просто зніми з мене цю сукню. Я дуже хочу спати.

Тіна ледве не вперше посміхнулася до мене і швидко підскочила, щоб почати виконувати мій наказ.

А я… я спостерігала за її діями і розуміла, що я знову збрехала. Так, стан справ покращився. Але я все ще жила у брехні. І навіть уявити не могла, коли це вдасться змінити.

З цими думками я і заснула того вечора, мріючи про спокійний затишний наступний день, в який найбільшим випробуванням будуть якісь там документи. Та моїм мріям не дано було здійснитися.

Виспатися-то я виспалася. Навіть прокинулася ще до того, як прийшла Тіна.

Ні, не прийшла. Увірвалася у спальню. Бліда і перелякана вона просто вбігла і за мить знайшла мене очима.

— Міледі, ви прокинулися!

— Що трапилося? — я відступила від вікна.

— Щойно до маєтку приїхала Патрісія, міледі!

— Хто? — я насупилася. Цього імені я не чула, здається.

— Патрісія, — повторила Тіна. — Покоївка, яку ви вигнали півроку тому, пам’ятаєте?

Я замружилася. 

Якщо доведеться просити пробачення у всіх людей, яким нашкодила ця маркіза, я підсяду на заспокійливий чай і буду пити його замість води.

— Вона тут, — продовжила Тіна, наче не помітивши нічого. — Вона вагітна, міледі. І… вона каже, що це дитина маркіза Блумері.