Спочатку:
На сторінку книги
Ми з Тіною повернулися в спальню одразу після того, що я назвала б простим словом «допит». От тільки допитувати мене не було жодного сенсу. Сподіваюся, слідчий це скоро і сам зрозуміє та відчепиться від мене.
Дуже сильно я на це сподіваюся. А поки…
Я повернулася до Тіни, яка запалювала поряд з ліжком нову свічку, поправляла подушку на ліжку і… тремтіла. Тремтіла так сильно, що це неможливо було не помітити.
— Щось ще трапилося? — спитала я. Намагалася вимовити слова м’яко, але голос Беатріс так не вмів. Її питання пролунало, як виклик. Як удар.
Від якого Тіна злякалася ще більше. Підстрибнула на місці й схилилася, стиснувши перед собою руки.
— Міледі… — голос у дівчини зірвався. Вона ковтнула повітря, але заговорила, — я просто подумала… що, якщо ці люди знайдуть ваші папери… це може зіграти проти вас.
Я примружилася:
— Про які папери ти кажеш?
Тіна ще сильніше зщулилася, боючись вдихнути:
— Листи, які ви писали родині. Які маркіз… перехоплював. Вони досі там, де ви і наказали мені їх сховати. Та якщо… якщо хтось ще знає про те місце… Вони ж можуть вас звинуватити!
Однією половиною уваги я намагалася зрозуміти все, про що вона так плутано намагалася пояснити. А іншою… іншою хотілося зробити все можливе, щоб ця дівчина припинила так трястися від будь-якого мого слова.
Не знаю, що зробила Беатріс, що Тіна так труситься… Я не хотіла, щоб мене боялися. Точно не дівчина, яка зараз попри все намагалася допомогти своїй пані.
— Ти зможеш їх принести сюди? — прямо спитала я.
Тіна знову здригнулася і… кивнула.
— Тільки, — вона запнулася, — вашу стару спальню переробили на гостьову… якщо там зараз інші служниці…
— Дізнайся, — і знову мій голос пролунав не м’яко, а як клятий наказ.
— Якщо мене спитають? — голос Тіни став ще тихіше. — Що мені сказати, леді Беатріс…
— Що всі питання нехай ставлять мені, — сухо відказала я, знову відчуваючи себе вчителькою, до якої прийшов наляканий першокласник, щоб попросити допомоги.
Тіна голосно проковтнула слину. Після чого швидко вклонилася і кинулася до дверей виконувати наказ.
Якщо вона дійсно зможе принести якісь листи маркізи… Я зможу дізнатися бекграунд цієї особи. Бодай щось, що зможе пояснити мені ставлення Тіни чи Юджина. А може і проллє світло на всю цю історію з магією Життя та маркізом.
Сподіваюся, що так. Бо може ж опинитися і так, що в тих листах молода дівчина просто жалілася родичам на своє життя у новому місці.
Поки чекала на повернення Тіни, підійшла до вікна, відсунула штору. У дворі, попри ніч, було досить людно. Он чоловік з факелом рухається до воріт. Ось ще один стоїть просто під фасадом.
Маєток маркіза перетворився на місце розслідування всього за один день.
Цікаво, його дійсно хтось міг вбити? За що? Чи через що?
Я похитала головою, відганяючи ці думки. Зараз мені варто розібратися з тим, що сталося зі справжньою маркізою і чому я замість неї тут опинилася.
«Як» це трапилося теж непогане запитання. Та якщо тут існують маги, про яких всі говорять…
Ні! Надто багато запитань на один день і на одну мене! Треба почати з чогось маленького. Дізнатися трохи більше про Беатріс. А далі… далі буде видно, що з цим робити.
Це як з задачами, які ми вирішували з сьомими-восьмими класами. Поступово треба підходити до вирішення. Неможливо одразу сказати, який ген домінує. Чи який хімічний елемент заховано під умовною «Х».
Відпустивши штору, потягнулася до ґудзиків на спині. Стягнула сукню, накинула на сорочку халат, повернула верхній одяг у шафу. Час тягнувся надто повільно.
Я вже починала нервувати, коли замок нарешті клацнув. Тіна прослизнула всередину.
Вона дихала уривчасто, наче встигла пробігтися від одного кінця маєтку до іншого. Притислася спиною до дверей, але майже одразу випросталася, побачивши мій погляд.
— Все добре? — ні, з цим тоном точно треба щось робити! Чому мій голос лунає так, наче я прискіпуюся зараз до якоїсь дрібниці.
— Так, міледі, — видихнула дівчина і розсунула спідницю сірої сукні, щоб дістати звідти невелику дерев’яну скриньку. — Ось. Я все забрала. Мене не помітили. От тільки…
Вона зблідла, але майже одразу продовжила. Після того як я забрала скриньку з її рук.
— Я не впевнена, що достатньо щільно притисла назад панель. Було темно і…
— І там вже нічого немає, адже так? — спробувала я підбадьорити служницю, а вона лише витріщила на мене очі і закивала. — Тоді все добре. Можеш йти відпочивати.
Тіна ще мить витріщалася на мене. Після чого швидко опустила підборіддя, потім схилилася сама. І поквапилася лишити мене сам на сам з часткою історії маркізи.
Я дочекалася, поки двері за дівчиною зачиняться, і сіла на ліжко, відкриваючи скриньку.
В ніс вдарив запах якихось спецій. Я відчувала кмин та розмарин. А всередині на м’якій тканині лежали перев’язані широкою білою стрічкою папірці. На якихось була червона сургучна печатка, інші виглядали, як шматки нотаток. Я обережно витягнула їх, бо помітила під ними дещо ще.
Цим «дещо» виявився невеличкий записничок в шкіряній зеленій палітурці. А на ній… на ній щось, щось, що мало б бути замком, але замком не виглядало. Це було справжнє коріння. Висушене, переплетене навколо блокнота настільки щільно, що відкрити його без ножа чи гострих ножиць було просто неможливо.
Я провела нігтем по кореню, намагаючись знайти прихований замковий отвір. Та відчула під пальцями лише міцну деревину.
Потягнула. І навіть на міліметр зсунути не змогла.
— І як ти відчиняєшся? — пробурмотіла я, впевнена у тому, що тут має бути щось важливе.
Перехопила блокнот, перевернула і помітила якусь мітку на корінці. Піднесла до вогню свічки і насупилася.
Збоку на корінці була витіснена квітка. Троянда. Дуже маленька. Непомітна. Така, якої там бути просто не повинно було. Адже вся палітурка виглядала гладкою і не мала жодного візерунка чи тиснення.
Я провела по ній подушечкою пальця, щоб упевнитися у тому, що це не гра світла з тінню, і не жарт моєї втомленої свідомості.
Коріння під пальцями ледь поворухнулося. Потім почало розходитися, ніби його розв’язували невидимі руки. І… розкрилося остаточно.
Я з недовірою дивилася на блокнот, який просто не мав зараз відкрити мені всі свої секрети. Але… чомусь зробив це.
Кинувши погляд у бік вікна, за яким досі було темно, я відкрила блокнот, сподіваючись отримати хоча б якісь відомості про маркізу. І вже за три рядки, які були написані незнайомими мені символами, які чомусь легко відкривали сенс написаного при перегляді, зрозуміла, що отримала справжній скарб.
Особистий щоденник маркізи Блумері.
Перші сторінки були майже порожніми. Короткі речення, стерті чи розмазані дати, рука тієї, хто це писав, тремтіла. Далі… далі стало краще. Я гортала сторінку за сторінкою, розкриваючи все нові і нові події в житті Беатріс. І з жахом поринала в її емоції.
«Я стану його дружиною! Цього старого невихованого маркіза! Повірити не можу, що мій брат продав мене! Продав як якусь кобилу на ринку! Я дочка Поля та Тіани Тоєр! Я гідна стати дружиною принца! Короля! Я успадкувала дар, за який платять палацами та цілими королівствами! А він віддає мене якомусь магу Життя!
Якби були живі батьки, вони б йому голову відрубали за таке рішення! Вони б відмовилися від нього! Навіть сином би між собою називати не стали!»
Я на мить відірвалася. Серце затарахкотіло з такою силою, що вдихнути не було можливості. Руки тремтіли, спазми стискали горлянку.
Я… я відчувала лють, образу і ненависть. Але вони… вони не були моїми. Вони належали Беатріс.
Я ще могла зрозуміти, поставу чи вибір виделки… це було м’язовою пам’яттю. Але це! Я відчувала те, що відчувала ця дівчина, коли писала рядки у своєму щоденнику! Невже таке можливо?..
Хоча про що я взагалі кажу?! Я в тілі іншої людини намагаюся зрозуміти, якою вона була, щоб не втрапити у велику халепу! І не таке буває.
Видихнувши, я повернулася до щоденника, проглядаючи один запис за іншим. І намагалася зрозуміти Беатріс у тих ситуаціях, в яких вона бралася за перо.
«Олаф сказав сьогодні, що я маю стати його інструментом. Я маю вивести рослину, яка допоможе йому подовжити своє життя. Йолоп! Навіть якщо мені й вдасться, він її не отримає! Моє життя мало скластися інакше! Я не стану використовувати свій дар задля цього!»
Я стиснула щелепу.
Дар? Тоді, коли я почула рецепт, торкнувшись рослини в оранжереї, це був він? Той дар? Дивний якийсь.
«Вже рік, як я заміжня жінка. Вже рік, як я маркіза Блумері. Починають ходити чутки, що я так і не народжу дитину маркізу. І це добре. Хай говорять, хай готують до цього Олафа. Скільки б він не ходив у мою спальню, дитини він не отримає. Завдяки дару я можу впливати на те, на що не здатні повпливати інші жінки. Дякую, татку, що хоч це у мене від тебе лишилося».
Я тільки головою похитала. Емоції Беатріс знову і знову починали захоплювати мене після кожного прочитаного рядка. Та я гасила їх у собі і продовжувала знайомитися з життям цієї жінки.
«Юджин приїжджає занадто часто останнім часом. Я бачу, як він на мене дивиться. Знаю, що він теж просив моєї руки у брата. Не знаю, чи склалося б моє життя інакше, якби я пішла за молодшого Блумері. Можливо.
Я відганяю від себе думки, які не гідні леді. Я не можу думати про таке. Я не повинна навіть допускати думки, що можу бути з іншим. Що можу звільнитися від Олафа. Вони солодкі, але отруйні, як шипи льорника.
Я хороша людина. Я прийняла свою долю. І може навіть спадкоємець допоможе мені зберегти те, що я зараз маю?»
Мене пересмикнуло від емоцій, які я відчула.
Огида. Злість. Спустошеність. І… надія?
«Сьогодні я дізналася, що він перехоплював мої листи брату та тіткам. У голові не вкладається! Весь цей час вони не отримували від мене жодної звістки! А Олаф навіть не знищував листи! Ховав! Зберігав!
Я знайшла їх завдяки Тіні. Мої уроки зробили з нею добру справу. А Олаф… клятий мерзотник! Вирішив відрізати мене від сім’ї?!»
Я читала це й у відгуках емоцій намагалася зрозуміти справжні почуття Беатріс. Вона злилася на чоловіка, але… я відчувала і краплину поваги. І краплину зацікавленості.
Не могла ж маркіза вбити власного чоловіка? Не могла ж, правда?
Бо якщо могла… мені гайки.
