Раді Вас бачити!

Маргері спершу навіть не зрозуміла, що я сказала. Продовжувала дивитися на мене так, наче збиралася почути якісь виправдання. А потім… відкрила рота, закрила, знову відкрила. Як викинутий на берег карась.

Я ж не відводила погляду, вловлюючи кожну мікрозміну в її міміці. 

— Як? — вона поперхнулася власним обуренням. — Як ти смієш так зі мною говорити, дурне дівчисько?! У домі… у домі мого брата!

— Вашого кузена, — виправила я, спостерігаючи за тим, як кров приливає до її щік. — І мого чоловіка. Повторіть ще раз, будь ласка, хто я? Дурне дівчисько?

Маргері смикнулася, наче я її вдарила.

— Так! Ти саме така, як твоя погань мати! Казала я брату, що шлюб з такою, як ти, закінчиться його смертю!

— Ну або ви погано доносили свої думки, або Олаф не вважав вашу думку цінною, — перебила я цю істерику. 

Слова про матір Беатріс мене зачепили. Якою б жінкою та не була, щось подібне на її адресу могла виплюнути тільки дрібна і негідна поваги людина.

— Ви ще щось хотіли обговорити? — я не дала цій родичці маркіза і звуку видихнути. — Може вам виділили незручну кімнату? Погано годують? Якщо ж вас бентежить те, що довелося затриматися у цих стінах довше за необхідне, поскаржтеся на це королівському слідчому. Якщо вашої провини у загибелі Олафа немає, незабаром зможете повернутися у своє затишне… гніздо.

— Ти… ти…

— Ну, здивуйте мене, — запропонувала я їй. — Що там за думка у вас така важка, що не може знайти їй оформлення?

Ух, як добре на душі. Не завжди можна було відповісти якійсь людині, що дратує, подібним тоном. А зараз же, на місці маркізи, я відчувала свободу у цьому питанні. 

— Ти паплюжиш честь родини! — нарешті видихнула вона крізь зціплені зуби. — Дівка, яка ніколи не мала б стати маркізою!

— Але стала, — помітила я. — І честь родини зараз не я паплюжу. Чи вам без дзеркала цього не видно?

— Ти ще пожалкуєш про цей тон, Беатріс, — пообіцяла вона, відступивши на крок. — Вони доведуть, що це ти винна в його смерті. Тоді ти згадаєш мене і мої слова. Згадаєш за мить до того, як тебе повісять. 

— Ще побачимо, — утримуючи посмішку, відгукнулася я. — Чи Олаф приховував від мене ваш дар яснобачення?

Здається, я сказала щось не те. Бо тітка Маргері здригнулася.

— Горіти тобі за твої слова, — прошипіла вона. — І тонути. І…

— Висіти? — уточнила я, згадавши її слова про повішання. — Надто багато на одну мене…

Маргері нічого на це не відповіла. Змірила мене поглядом, різко розвернулася і попрямувала до виходу. Її сукня кілька разів зачепилася за рослини. А потім я почула, як грюкнули двері.

Я видихнула повільніше, ніж хотілося. Пальці тремтіли, і тільки тоді усвідомила, наскільки сильно стискала край рукава.

Спробувала відновити подих після цієї сварки з людиною, яку, трясця, бачила другий раз за життя! Дурість якась!

— Міледі? — тихий голос Тіни пролунав позаду в мить, коли я розвернулася і знову зачепилася поглядом за надто чистий камінь на стіні.

Я обернулася. Дівчина замінила тітку на доріжці, стискала сіру спідницю обома руками перед собою.

— Перепрошую, що відволікаю, — прошепотіла вона, — та вам просили переказати, що обід відбудеться так само, як і вчора. І… лорд Норт наполягав, щоб усі були присутні.

— Так, — я мимоволі знову поглянула у бік того дивного камінця у досить звичайній кладці, — добре. Коли?..

Я не встигла закінчити питання, а дівчина вже відповіла:

— Якщо зараз повернемося, щоб змінити вашу сукню, то ви не запізнитеся.

— Навіщо мені змінювати сукню?

— Спідниця замастилася в землі, міледі, — блідніючи, промовила Тіна.

Я опустила погляд, знайшла ті кілька дрібних плямок, що збентежили дівчину. Знову повернулася поглядом до плитки, яка могла бути як черговою схованкою, так і просто каменем, за яким нічого не було.

І погодилася перевдягтися.

На це пішло значно більше часу, ніж я розраховувала. Окрім сукні Тіна взялася робити мені іншу зачіску. Чому? Навіщо? Я не знала. Як на мене, достатньо було і просто зав’язати волосся, або лишити його розпущеним.

Та поки я не наважувалася сперечатися з правилами цього світу. 

У великій трапезній знову було людно. Срібло блищало так само, люди були у тому ж темному одязі, що і вчора. А я… я не могла дочекатися, коли цей обов’язковий обід завершиться. Кортіло повернутися до оранжереї і перевірити здогадку.

Бо з кожною миттю я все більше починала сумніватися, що бодай щось знайду за тим каменем.

Єдиною зміною сьогодні був королівський слідчий. Він сьогодні сидів в іншому кутку столу, по обидва боки від нього сиділа двійка магів. Один в чорних шатах, інший у білих.

Хоча ні, була ще одна відмінність. Родичі Олафа сьогодні поводилися тихіше. Наче більше не бачили сенсу в розмовах. Лише «тітонька» Маргері кілька разів занадто голосно поклала виделку на тарілку. І кілька разів косилася в мій бік так, наче я наступала їй під столом на ногу.

Обід закінчився цього разу без промов від слідчого і якихось нових відкриттів. Та в спокою мене все одно не лишили.

— Леді Блумері, — Юджин встав з-за столу одразу за мною. — У вас знайдеться час для мене?

Я озирнулася. Він стояв достатньо близько, щоб мені довелося задерти голову. Шийна хустка мала досить вільний вузол, а волосся трохи розтріпалося. Наче брат маркіза не після обіду до мене звернувся, а після легкої пробіжки.

— Так, ви щось хотіли, лорде Блумері? — уточнила я, встигнувши зупинити себе. Бо майже підняла руку, щоб самостійно засунути за собою стілець.

— Запропонувати вам невелику прогулянку, — м’яко посміхнувся він. — Якщо ви не проти.

Я була проти. Я дуже хотіла потрапити в оранжерею і нарешті знайти відповідь на питання, яке не давало мені спокою під час обіду. Але… як би вчинила справжня маркіза?

— Тільки недовго, — вирішила я. Може зможу дізнатися щось нове від Юджина. Питань про те, як влаштований цей світ, у мене досі лишалося надто багато.

— Звісно, — посмішка Юджина стала ще ширшою. І вже знайомим рухом, він запропонував лікоть. 

Я поклала пальці йому на руку так, як вже робила. Була це м’язова пам’ять тіла чи вже моя, важко було сказати.

Озирнулася, шукаючи очима Тіну. І сама себе обсмикнула. Дівчину я відпустила перед обідом. Час її допиту перенесли. І вона відпрошувалася у мене дорогою до їдальні. Довела мене до дверей, вклонилася і поквапилася геть. Я забула про це, бо бачила Даррена у їдальні.

Мабуть, він не усіх опитує самостійно.

Ну що ж, значить прогулянка з братом маркіза… Сподіваюся, що це нікому не нашкодить.

Двір. Парк. Все було так само, як вчора.

Змінився тільки тон Юджина, коли він заговорив до мене.

— Знаєте, Беатріс, — почав він, коли ми оминули двійку жінок, які йшли перед нами, — учора за обідом я впіймав себе на думці, що дивлюся тільки на вас. І сьогодні це не змінилося.

— Вчора всі дивилися на мене, — озвалася я, помітивши дивну яскраво-рожеву пташку серед гілок. Хвіст в неї був, як у сороки, а тіло, як у горобця. — Після таких-то новин від королівського слідчого…

— Так, звісно, — погодився він. — Тільки… я спіймав себе на цій думці ще до того, як стала відома причина смерті Олафа. 

Я повернула голову, оцінюючи, скільки в цьому щирості, а скільки розрахунку. В очах у нього був теплий блиск. Можливо, навіть справжній. Та все ж розмова пішла зовсім не про те, на що я сподівалася.

— Мені лестить ваша увага, лорде Блумері, — обережно промовила я. — І все ж я не можу не помітити, що це досить недоречно. Ви брат мого покійного чоловіка…

— Якби боги вирішили інакше, я б міг бути вашим чоловіком, — перебив він мене. Зупинився. Зробив крок так, щоб перегородити дорогу. — Беатріс, я не хочу приховувати свої почуття до вас. Я знаю, що ви не кохали Олафа. Не прагнули цього шлюбу. Знаю і те, що ви ніколи б не замислили йому зла, попри все. Та…

— Лорде Блумері, зупиніться, — я змахнула рукою так граційно, як ніколи б сама не змахнула. Та зараз цей рух виглядав майже бездоганно.

— Я не можу себе стримувати, — Юджин хитнув головою. — Не так я уявляв цю розмову, зізнаюся. Я гадав, що зможу запросити вас на прогулянку верхи… знаю, як ви любите кататися верхи… та з цими заборонами клятого слідчого!... 

— Ви квапите події. Та і я… дружина вашого брата.

— Він мертвий, — голос Юджина в мить став жорсткішим. — Так, люди почнуть пліткувати. Та мені чхати на всі ці обговорення! Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною, Беатріс. Коли мине час жалоби. Коли ви знімете цю траурну сукню. Я хочу, щоб ви були щасливі. Щасливі зі мною.

Юджин тиснув кожним словом. Його спина затуляла сонце, яке тільки почало хилитися до обрію. А я слухала і думала, як би відреагувала справжня Беатріс, почувши це зізнання у коханні. Бо зізнавався він їй, а не мені.

— Лорде Блумері…

— Ви можете мене не кохати, — він не став мене слухати. — Зараз, принаймні. Та озирніться. Ви не можете не бачити, що відбувається навкола. Корона захопила ваш дім, ваші землі, ваше життя. Королівський слідчий зараз керує тут усім… Гадаєте, корона поверне вам все це, коли буде знайдено вбивцю? Ви не дурна, Беатріс. Ви маєте розуміти, що вас ніхто не підтримає з родини Олафа. Окрім мене.

— Ви мене шантажуєте? — я примружилася.

Я не трималася за маєток, землі чи щось іще. Я була вдячна долі за те, що вона таким дивним чином дала мені змогу на нове життя. І це життя я цілком могла прожити не як аристократка. Я б знайшла вихід. Придумала щось. 

Може справжня Беатріс і бачила порятунок лише у вигідному шлюбі, я не звикла сподіватися на чоловіків… Чоловіки мені так траплялися, що це їм допомагати доводилося, а не навпаки. 

— Я пропоную вам опору, — продовжив Юджин. — Партнерство. Я можу говорити з лордом Нортом від вашого імені. Можу звернутися до корони з проханнями, які від вас навіть і не погодяться слухати. Я можу зберегти все те, що має належати вам. Бо після життя з моїм братом… вам має належати весь світ, а не тільки цей маєток.

Він посунувся вперед. Пряний аромат парфуму вдарив у ніздрі.

А я відсунулася, дивлячись Юджину в очі.

— Ви порушили непросту тему, лорде Блумері, — знайшла я в собі сили на відповідь. — І зараз, коли я в жалобі… не певна, що можу дати вам хоч якусь відповідь…

Допоможіть, я гадки не маю, як відшивати чоловіків у цьому світі!

— Беатріс…

— Леді Блумері! — голос Тіни, який пролунав збоку, здався мені подарунком небес.

— Подумай над моєю пропозицією, Беатріс, — прошепотів він, нахиляючись так, що слова пролунали над вухом. — Я можу стати для тебе тим, хто збереже все те, що має бути твоїм.

— Тіно! — я пропустила останню репліку повз вуха і повернулася до служниці. Вона здалася мені блідою і наляканою. Навіть більше, ніж в той перший день. — Щось трапилося?

— Вас… вас хоче бачити лорд Норт, — видихнула вона, очі бігали. — Мені наказали супроводити вас до нього.

На мить мені забракло повітря. Якийсь дивний страх перехопив горлянку. Хоча, у мене не було жодної причини боятися королівського слідчого. І це непогана причина завершити цю неприємну розмову.

Я відступила ще на крок від Юджина, дивилася тільки на служниці:

— Тоді веди до нього.

Тіна кивнула, розвернулася, готова показувати дорогу.

— Дозвольте супроводити вас, леді Блумері, — голос Юджина пролунав позаду.

— Нема потреби, — мовила я, навіть не встигнувши подумати над тим, чи дійсно її нема.

Кивнула йому настільки чемно, наскільки зараз могла і повернулася до Тіни. Та помітити, як у Юджина потемнів погляд перед цим, я встигла. І це мені не дуже сподобалося. 

Тіна повела мене до маєтку. А я не втрималася, коли ми залишили Юджина позаду.

— Тіно, щось трапилося? Мені треба про щось знати?

Дівчина спіткнулася, озирнулася через плече і за мить стишила крок. Щоб я почула її шепіт. 

— Я відповідала на всі питання, міледі. Мене питали про звички маркіза, його уподобання в їжі та ваші стосунки. Я відповідала так, як ви тоді. Нічого зайвого. Але там був маг.

— Маг? Де? — я не одразу зрозуміла, про що каже дівчина.

— З лордом Норт, — ще тихіше відповіла вона. — Він перевіряв мене на наявність магічного дару. Це був маг Смерті.

На останніх словах її голос здригнувся.

— Чекай… ця магія під забороною, ні? — я вигнула брову, не розуміючи, як так сталося, що в маєтку маркіза з’явився маг смерті.

— Є маги Смерті, які стоять на обліку у корони, — відповіла Тіна. — Ті, хто не використовують свій дар без наказу короля. Інші ж… поза законом. Наскільки мені відомо. Як я зрозуміла. Я не знаю…

Вона затнулася і знову затремтіла.

— Заспокойся, — попросила я, хоча голос обрав наказовий тон. Довелося виправлятися. — Ти все зробила правильно.

Тіна кинула у мій бік косий погляд, але нічого не сказала. Вона провела мене усередину маєтку. Провела коридорами та сходами. І зупинилася на другому поверсі біля темних дверей з золотою ручкою у формі голови якогось монстра. Біля цих дверей стояла двійка людей у чорному.

Вони відчинили двері, варто було мені лише з’явитися у коридорі. Ніхто не дав можливості зібратися з думками.

Я зайшла у приміщення сама. Приміщення, яке виявилося кабінетом. Досить пустим кабінетом. Книжкові полиці були порожніми, письмовий стіл теж. Тільки кілька аркушів на стільниці, які зараз перебирали чоловічі пальці.

Судячи з усього, мене привели в кабінет маркіза, який зараз привласнив собі перший королівський слідчий, зібравши всі папери і документи на перевірку. 

Даррен Норт сидів за столом. Він звів погляд від тих аркушів, що лежали перед ним. Увіп’явся у мене очима. І жестом запропонував увійти всередину.

І тільки після цього я побачила іншу людину. Чоловіка у чорних шатах, який зливався з темними шторами. Він відступив убік, повернувся до мене обличчям і… посміхнувся.

Маг Смерті, який має перевірити, чи маю я відношення до забороненої магії. 

Сподіваюся, що ні, Беатріс.

Це єдине, що мені залишається. Сподіватися.