Раді Вас бачити!

Небо зранку набуло сталевого кольору, хмари потемніли й повзли дуже низько до землі. Вітер бив в обличчя запахом дощу, що наближався, а я повільно йшла витоптаною стежинкою у бік склепу.

Тіна квапливо переставляла ноги збоку, але я не збиралася поспішати. Основний ритуал поховання вже завершено. Тіло вже мали покласти у саркофаг, про який казав Юджин. А я навмисно затрималася, щоб все те, що зараз буде відбуватися, не виглядало моєю ініціативою.

Лякати шантажиста, який, можливо, був серед мешканців маєтку, не хотілося.

Я повільно роздивлялася склеп, який наближався. Оцінювала поглядом кількість людей, які вже зібралися. І помітила великий письмовий стіл, який дуже дивно виглядав під великим деревом. 

Вкрита чорною тканиною стільниця не пустувала. Он збоку лежить стос паперів, перев’язаний стрічкою. Вітер шелестить ними, намагається вирвати бодай один. Он трошки далі кілька блискучих чорнильниць. А он і пір’я, яке притиснуте до стільниці чи то книжкою, чи записником. Трохи далі стояла велика кам’яна урна з круглою кришечкою.

Людей, які працювали у маєтку, було немало. Можливо, п’ятдесят, можливо трохи більше. Вони стояли окремою групою у сірому та темно-зеленому одязі.

Людей корони було небагато. Коли більшість встигла поїхати, я пропустила. Може, разом із родичами? 

Зараз тут було з десяток воїнів у чорному. Двоє магів. Один у білих шатах. Здається, це він звертався до мене під час поховання маркіза, та імені його я не знала. Другий у чорному, з каптуром, відкинутим назад. Цікаво, це Ерік? Напевно, що так. Волосся темне та коротке, обличчя бліде і витягнуте, а у погляді якась така холодна пустка, що ставало трошки моторошно. 

Може, це одна з тих причин, чому люди бояться магів Смерті?

І тільки пройшовши далі, я побачила жінку, яка стояла між обома групами. Не зі слугами, але й не з людьми корони. Сукня трохи скромніша, але з доброї темно-синьої тканини. Та мою увагу привернув не одяг, а нова деталь на її обличчі. На лівій щоці червоніла довга свіжа подряпина, що тягнулася від вилиці до кута губи.

Цікаво, і де вона встигла поранитися?

Юджин же стояв перед цим натовпом і не замовкав ані на мить. Позаду тримався дворецький, який мав сьогодні бути ще і писарем. 

Вперше я вловила голос Юджина, як тільки звернула від маєтку до склепу. І тільки зараз змогла розібрати слова.

— Так, маркіз Олаф Блумері був опорою не тільки для нашого роду, а й для багатьох присутніх! Саме тому я вважаю, що у кожного з нас є слова, які ми не встигли сказати. Або, можливо, сказали б інакше.

Хтось зі слуг тихенько схлипнув.

— Сьогодні ми можемо це спробувати виправити, — він кивнув у бік столу і урни. — Нехай кожен напише коротке послання. Спогад. Подяку. Прощання. Ті, хто не вміє писати, можуть продиктувати Тілу. Усі записки будуть складені в цю урну і збережені поряд з маркізом. Так ми вшануємо його пам'ять і покажемо, що рід Блумері не забуває своїх.

— Леді Блумері, — голос пролунав збоку, я озирнулася. Побачила слідчого.

— Лорде Норт, — відповіла йому таким саме тоном і знову повернулася до Юджина, показуючи людині корони, що зараз не найкращий час для чергового допиту.

Та він цього, здавалося, не зрозумів.

— Хотів дещо спитати у вас…

— Я теж, — не озираючись, кинула я. — Коли ви вже знайдете вбивцю мого чоловіка? Ваш візит затягнувся. Як і ваше розслідування.

— Не можу з цим не погодитися, — легко визнав Даррен. — Не буду виправдовуватися. Скажу тільки, що справа видалася складнішою, ніж я уявляв. 

— Багатообіцяюче.

— І все ж… чи можу я поцікавитися, що зробила ваша гостя, щоб ви так бурхливо на це зреагували?

— Перепрошую? — я скосила на чоловіка, який стояв поряд, погляд. 

— Ляпас, — мовив він таким тоном, наче я мала зрозуміти, про що йдеться.

— Який ляпас? — знову спитала я. — Може, ви вже поставите своє питання? Бо витягувати з вас по реченню… наче це я вам допит влаштовую.

Куточок його рота здригнувся, але усмішка не проступила.

— Це не має стати моєю черговою справою, — попередив він. — Я не хочу втручатися у настільки делікатні моменти. Та все ж… мені повідомили, що ви дали ляпаса Патрісії.

Я скосила погляд на жінку, яка притискала носову хустку до очей, що починали сльозитися. А потім і до подряпаної щоки.

Щось у голові клацнуло.

— Хочете сказати, що цю подряпину лишила я? — скинула я брови, знову повернувшись до Даррена.

Він примружився, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Може тоді скажете, яким чином ляпас міг лишити такий слід? — додала я.

— Добре, давайте на чистоту, — спокійно мовив Даррен. — До мене дійшли чутки, що між вами стався якийсь конфлікт у бібліотеці. Патрісія отримала ляпаса. А подряпали ви її перснем. Що з цього неправда?

Я пирхнула:

— Все. Окрім розмови. Наголошую: розмови. У бібліотеці.

Бачила, що Даррен мені не вірить. Тому підняла руки, підчепила рукавичку на лівій руці, повільно стягнула. Бачила, як очі чоловіка ковзнули до моїх пальців. 

Його погляд став важким, коли шовк зісковзнув із моєї шкіри. Він не кліпав кілька миттєвостей. Я стягнула другу рукавичку, демонструючи слідчому руки. І просто не могла не помітити, що Даррен дивиться і не кліпає.

— Я не ношу перснів, лорде Норт, — мовила я, розриваючи тишу. — Чи ті, хто стежать за мною, не помітили цього?

Його погляд ще мить тримався на моїх руках, а потім злетів до обличчя.

— До того ж є свідок нашої розмови, — додала я, вдягаючи рукавички. — Тіна. Звісно, вона моя особиста служниця, тому ви можете не взяти до уваги її слова, однак вона була присутня. 

Даррен скосив погляд на руду дівчину, яка стояла поряд. Вона лише кивнула слідчому. І опустила погляд.

— А ще я неприємно здивована, лорде Норт, — сухо додала я, знову повертаючись поглядом до Юджина, який вже приймав з рук когось зі слуг перший шматок паперу, щоб вкинути його в урну. — Вірити чуткам, які вам хтось приніс? І це ви перший королівський слідчий? Якщо вас так легко обдурити, боюся, тоді розслідування вбивства мого чоловіка затягнеться на роки.

Оце вже був ляпас. Я бачила краєм ока, як чоловік скривився.

— Я не звинувачувати вас підійшов, леді Блумері, а спитати, — мовив він нарешті. — Якщо образив своїм питанням, перепрошую. А з приводу розслідування, маю для вас гарну новину, якою поки не планував ділитися, однак… нам вдалося знайти артефакт, який містить слід магії Смерті. А це значить, що саме він став причиною смерті вашого чоловіка.

Я повільно повернула голову до Даррена. Але тепер він не дивився на мене, а лише вперед.

— І чому ви мені в цьому зізнаєтеся, якщо підозрюєте у вбивстві Олафа?

— Бо щойно я припустився помилки, якої не мав припускатися, — мовив він, не дивлячись на мене. — Вважаю, що це цілком правильно. Особливо, якщо ви не винні.

— Слова вибачення прийняті, — відгукнулася я, спостерігаючи за тим, як Патрісія квапиться до столу, притримуючи живіт однією рукою.

Жінка схопилася за перо, нахилилася над столом. Перо торкнулося паперу, і вже за кілька секунд з її очей потекли сльози. Вони падали на аркуш густими краплями й змащували написане.

А я стояла і гадала, чи щирі ці сльози, чи це чергова гра, яку вона влаштувала, опинившись у маєтку. Треба ж! Вирішили брехати про травму, самій себе травмуватися. І заради чого? Що міг зробити мені Даррен, навіть якби це і справді зробила я? Докорити? 

Я бачила, як вона дописала останні рядки. Як вирівнялася, посипала папір піском. Знову провела хусткою по обличчю. І тільки після цього передала записку в руки Тіла.

— Маркізо, — голос Даррена пролунав ближче. — Прошу.

Він відступив убік, звільняючи мені дорогу, наче я мала бути однією з перших. А може і мала… Тоді мене випередила Патрісія. Цікава іронія у цій ситуації.

Я підійшла до столу. І хитнула головою, коли дворецький простягнув мені чистий аркуш. Моя записка була готова заздалегідь. Вчора ввечері я перевіряла, чи здатна сама написати текст. Як виявилося, так. Здатна. Але якщо починаю надто сильно концентруватися, припускаюся помилок. Тому за перо варто братися ледве не з пустою головою. Тоді все виходить ідеально. І літери використовуються правильні, а не ті, до яких я звикла за минуле життя.

Записка містила всього кілька слів. Але цього мені здавалося вдосталь. 

«Твоя справа житиме. Беатріс».

Я простягла папір Тілу. Той забрав його в мене, ввічливо схиливши голову. Після чого вкинув в урну. 

А я відійшла від столу і зупинилася під деревом, спостерігаючи за ритуалом, який вигадала на ходу.

Люди підходили, шепотіли щось над папером, виводили літери. Хтось робив це впевнено, хтось примудрився зламати перо. Деякі робили це самі, інші ж надиктовували Тілу, який швидко нотував почуте. Для мене це було мінусом, бо почерк дворецького міг приховати того, хто написав мені погрозу, а зараз просто не бажав показувати перед усіма, що вміє писати. Залишалося сподіватися лише на те, що ця людина не настільки обережна.

А ще сподіватися на те, що всі лишили свої імена на своїх листах.

Маги підійшли до столу одними з останніх. Маг Життя писав повільно, виводячи кожну літеру, наче різьбив по каменю. Ерік взяв перо так, ніби тримав патологоанатомічний інструмент. Коротко щось написав, не змінюючи виразу обличчя.

Коли останній слуга зробив свій внесок у «колективне прощання», Юджин знову вийшов вперед.

— Дякую кожному, хто знайшов слова, — мовив він. — Нехай вони стануть мостом між тим, хто пішов, і тими, хто лишився.

Урну передали Тілу, якому випала нагода завершити цей ритуал. Перед ним прочинили двері, дворецький заніс урну всередину. А натовп вже почав розсіюватися. Хтось пішов до будинку, хтось у бік стайні, хтось залишився, зав'язнувши у розмові. 

Я розвернулася. Погляд сам собою знайшов Даррена. Він рухався убік маєтку, поруч з ним трималися обидва маги.

І мені варто було поговорити з ними обома. Але вже не сьогодні. Сьогодні мені знадобляться сили на дещо інше.
 

***

 

Погода продовжувала нагнітати, та дощ так і не почався. За вікном гув вітер, було чутно, як скриплять у ночі дерева. А я дивилася у стелю, лежачи у ліжку і вмовляла себе встати. Тіну я відпустила кілька годин тому, вдала, що планую спати, а перед цим почитати. Дівчина пішла, лишивши мене саму. І тепер, от саме тепер, мені вже час було вставати. 

Доклавши всі зусилля, на які була зараз здатна, підвелася, сіла на ліжку. Серце билося частіше, ніж треба. Наче вже знало, куди я зібралася, і не схвалювало.

Вилізла з-під ковдр, знайшла у шафі найпростішу темну сукню. Без корсета та складних гачків. Волосся стягнула в тугий вузол низько на потилиці. Зі скриньки дістала конверт. Хвилину крутила його в руках, наче планувала передумати. Не передумала. Запхала за пояс.

Запалила нову свічку, загасила полум’я на тій, що майже догоріла у підсвічнику. І рушила крізь будуар у напівтемний коридор.

Я прискорилася. Чим швидше пройду цю частину маршруту, тим менше шансів, що мене хтось побачить. Пусті коридори допомагали лишатися непоміченою. Без пригод дісталася головного виходу, штовхнула двері й вислизнула на вулицю. 

Ніч зустріла мене холодом і запахом озону. Якщо не зараз, то зранку дощ точно має початися. А от вітер намагався загасити свічку, полум’я якої я прикривала долонею і шипіла, коли вогонь обпікав шкіру. Шлях до склепу вночі видався довшим, ніж вдень. Та я вперто переставляла ноги, упевнена у тому, що ще трохи, я розкрию особу шантажиста.

У темряві майже нічого не було видно. Хмари ховали й зорі, і обидва місяці. Я двічі мало не з’їхала з доріжки вниз разом із камінчиками і тонким шаром багнюки. 

Склеп у темряві здавався нижчим і ширшим, ніж вдень. Камінь темнів, двері лисніли вологою. Коли я взялася за ковану ручку, пальці знову затремтіли.

— Все за планом, — пробурмотіла я, намагаючись підбадьорити саму себе. — Лишився останній крок.

Двері піддалися не з першого разу. Скрипнули так голосно, що я стиснула зуби. Мені здалося, що це мають почути навіть у маєтку. 

Всередині було холодніше, ніж надворі. Запах каменю, вогкості і чогось солодкувато-гіркого. Бальзамування? Чи це просто уява додумує зайве?

Свічка давала занадто мало світла. Та я і цьому була вдячна. Вона якимось дивом пережила вітер, і такий довгий шлях. Тепер лишалося тільки…

Я озирнулася. Вздовж стін стояли великі кам’яні саркофаги прямокутної форми. Рівно такі, якими я б їх і уявляла. Важкі кришки, які не зсунути без важеля чи лебідки. Гладкий полірований камінь. І жодного напису чи портрету. Наче люди мали знати, хто і де похований.

Урну я побачила за мить. Вона стояла зверху одного з саркофагів у глибині склепу. Саме вона мені й була потрібна. Добре, що її не запхали до тіла. Інакше саме цей задум став би найстрашнішим в моєму житті.

Я підійшла, поставила свічку на край саркофага. Стягнула кришку з урни і запустила усередину руку, щоб вхопити перший шматок паперу.

— Погнали, — видихнула я, і витягнула ту саму записку, з якою збиралася порівнювати почерки.

«Дякую вам за хліб і дах. Зіг».

Літери були товсті та нерівні. Нахил гуляв, розмір теж. Не те.

Наступний.

«Пане маркіз. Ви дали мені роботу, коли всі відмовили. Не забуду. Уілбур».

Трохи рівніший почерк, але все одно грубий. Наче писали важкою рукою, яка звикла тримати лопату, а не перо.

Третій аркуш.

«Світло життя згасло. Хай його ім’я буде у пам’яті тих, хто йде за ним. Маг Життя Джуліан».

То он як звати цього мага! Ну хоч щось корисне.

Почерк був тонкий. І в’язався, як лоза. Деякі літери більше нагадували малюнок, ніж букви. Красиво, вишукано і абсолютно не схоже на те, що я шукала.

Четвертий листок. Чорнило попливло місцями, наче папір потрапив під дощ.

«Любове моя! Ти був моєю опорою і теплом. Дякую за те, що показав, чого я гідна. Твоя єдина любов.»

Почерк Патрісії був таким, яким і мав бути. Закарлючки на кожній другій літері, зайві хвостики та завитушки.

Наступний.

«Брате. Ти був опорою. Тепер я стану опорою для нашого роду. Ю.»

Літери рівні. Чіткий нахил. Жодної зайвої закарлючки. Кожен штрих відміряний, як крок по лінійці. Тут уже стало цікаво. Я підсунула ближче свою записку, уважно придивилася.

Погроза писалася іншою рукою. Інший ритм, інший натиск. У Юджина окремі букви були ширшими, деякі підкреслені майже демонстративно. У записці ж все було однакове, як зубчики гребінця.

— Добре, Юджине, — прошепотіла я. — Ти, може, і не найприємніша людина, але не цей мудак.

Я перебрала ще кілька записок. Деякі взагалі були майже порожні. «Дякую», «Пробач», «Відпочивай тепер». Хтось старався вивести хоч щось. Хтось, навпаки, писав розлогі речення, від яких віяло службовою відданістю. Кілька записок було без підпису, але почерк не збігався, що не могло не тішити.

Почерк Тіла я впізнала одразу. Дрібний, дуже рівний, без емоцій. Так писали ті, хто багато років заповнював журнали. Всі ці записи довелося відкласти в окрему стопку. Люди, які не вміли писати, сховалися за його рукою. 

Для мене це був провал.

Я вже відклала десятий листок, коли відчула, що пальці почали мерзнути сильніше. Ніби холод із каменю ліз вгору по руках.

Жоден почерк не був схожим.

Або лист шантажиста я ще не знайшла.

Або він стояв у натовпі, диктував свої слова дворецькому.

Або…

Або він живе поза цими стінами, а до моєї спальні його нагадування приніс хтось інший.

Поганий варіант.

Я знову сунула руку в урну. Папір зашурхотів гучніше. Нерви почали здавати.

Ще два аркуші. Ще три. Порожньо. Не у плані тексту, там якраз емоцій було повно. У плані результату. Жодної збіжності.

Коли я сунула руку в урну наступного разу, десь на вулиці щось глухо скрипнуло.

Я завмерла.

Звук повторився. Ближче.

Двері.

Свічка на саркофазі ледь ворухнула полум’ям, коли крізь щілину почав пробиватися протяг. Камінь десь ззаду скрипів, наче хтось тягнув його повільно-повільно, не намагаючись приховатися, але й не поспішаючи.

Я дуже повільно підвела голову.

Двері до склепу відчинялися.

У наступну мить у темряву просочилося світло. Спочатку я подумала, що це ще одна свічка. Потім зрозуміла, що полум’я не тремтить, а завмерло рівною білою кулею, яка висіла у повітрі трохи вище за людську голову.

Світляк.

А за ним знайома постать, яку я впізнала ще раніше, ніж побачила. За одним тільки магічним вогнем.