Раді Вас бачити!

Світляк висів у повітрі рівною білою кулею. Холодне світло розмазало тіні по стінах. А посеред дверного отвору стояв Даррен Норт.

Я стиснула пальці так, що папір хруснув у руці. Мозок на секунду завис. Потім спрацювало щось дуже давнє, ще зі шкільних часів, коли директор раптово заходив у клас.

Рука сама смикнулася до саркофага. Я вхопила лист з погрозою, що лежав найближче до свічки, і запхала його собі у ліф. Холод паперу ткнув у шкіру. Решта записок, які я переглядала, злетіли з каменю, посипалися додолу, зашурхотіли по підлозі.

— Леді Блумері? — голос Даррена прозвучав набагато ближче, ніж я очікувала. — Яка цікава зустріч.

Мені знадобилося кілька миттєвостей, щоб загасити паніку. А чоловік за цей час встиг зробити кілька кроків до мене. Світляк рухався за ним, підсвічуючи саркофаги, стертий камінь під ногами і… записки, які розлетілися.

— Згодна з вами, — відповіла я, повільно випрямивши спину. — І що ви тут робите?

— У мене до вас те саме питання, — мовив він, примружившись. — Це вже вдруге, коли я знаходжу вас у дуже незвичному місці у дуже недоречний час? Правильно?

— Недоречний? Чому ж? Найкращий час, в який мені ніхто не може завадити… Окрім вас, як виявилося. 

Його погляд повільно ковзнув вздовж мене, перемикнувся на урну, свічку, записки.

— Так, виявляється, що я вам заважаю, маркізо, — погодився той, кивнувши. — А що саме ви робили, що я вам завадив? Може, практикували магію Смерті? Атмосфера тут підходяща.

— Що?! — я навіть посміхнулася. — Цікава гіпотеза. Невже можна стати магом Смерті, не маючи дару?

— Можна, — спокійно відгукнувся чоловік, нахиливши голову. — Це не магія Життя, з якою необхідно народитися. І не кажіть, що ви цього не знали.

Беатріс мала б про це знати. А я тільки пирхнула.

— Ким треба бути, щоб вчитися магії Смерті у королівстві, в якому це заборонено, лорде Норт? До того ж у мить, коли перший королівський слідчий шукає вбивцю маркіза, упевнений у тому, що вбили того магією якраз таки Смерті? Скажіть, як кого ви мене сприймаєте?

Крок до мене.

— Як я вас сприймаю? — повторив він, нахиливши голову. Попри наявність світляка, тінь чоловіка накрила мене. А погляд чоловіка вп’явся мені в обличчя. — Як вродливу та розумну жінку, яка здатна відволікти від розслідування одним своїм поглядом. І знаючи це, користується цим.

З мене наче подих вирвали. Я дивилася в темні зелені очі і не могла повірити в те, що він щойно сказав саме це.

— Ви що, фліртуєте зараз зі мною, лорде Норт? — ошелешено видихнула я.

Куточок його губ смикнувся:

— А що, це було схоже на флірт, маркізо? Ви поставили запитання, я ж відповів. Зазвичай саме так відбувається допит. Тепер моя черга. Що ви робите вночі у склепі? І чому вся підлога у записках? Що ви серед них шукаєте?

Світло від кулі ковзнуло по його обличчю. Тінь лягла під вилицями. 

— Стало цікаво, що написали інші, — я скинула підборіддя. — Може хтось зізнався у вбивстві, бо шкодує про це.

— Цікава здогадка, — примружився лорд Норт. — Але хибна. В жодній записці тут немає зізнання.

Мене наче струмом вдарило:

— Ви вже прочитали їх?

— Звісно, — слідчий не поворухнувся. — Цікаво, що у вашій була дуже конкретна обіцянка. Я б спитав, що ви мали на увазі, та зараз це вже не важливо. Поясніть краще, маркізо, чому ви втручаєтеся у слідство, яке проводить корона?

— Бо ви чітко дали зрозуміти, що підозрюєте мене, — видихнула я, і тільки зараз зрозуміла, наскільки змерзла. — А мені якось не хочеться відповідати за чужі гріхи. Це не втручання, а допомога.

— Про яку я не просив, — темна брова вигнулася. — Чи ви гадаєте, що я не здатен знайти справжнього вбивцю?

— Я лише хвилююся за власну долю, — майже не збрехала, не відводячи погляду. — Бо якщо не знайдете, я ваша перша підозрювана, лорде Норт. Чи будете це заперечувати?

— Ні, не буду, — у голосі Даррена щось завібрувало. — Та й оголосити вас винною без доказів не посмію.

— Як сьогодні з ляпасом?

Його обличчя смикнулося:

— Це було лише питання, а не звинувачення, леді Блумері.

— А мені так не здалося? — я на міліметр наблизилася до слідчого, намагаючись змусити його відступити. — Ви слідкуєте за мною. Переслідуєте. Кожен мій крок під уважним поглядом ваших людей. І при цьому ви повірили чуткам?

— Нагадати, де ви і у який час зараз знаходитеся? — гмикнув Даррен.

— Нагадати, що ви сказали, що знайшли якийсь там артефакт? Може, продовжити розбиратися із ним і дозволите мені остаточно попрощатися з чоловіком? 

— То ви попрощатися прийшли, чи пошукати зізнання вбивці в урні? — примружився лорд Норт.

— Одне іншому заважає? — мене ледве не підкинуло на місці від злості та роздратування. Чи підкинуло? Бо я аж похитнулася. — Що ви від мене зараз хочете, лорде Норт?! Я порушила якусь вашу заборону, чи що?

На мить здалося, що камінь під чобітками завібрував.

— Ви поводитеся підозріло, маркізо. І я хочу зрозуміти, чому.

— Що саме вас бентежить? Надайте перелік, будь ласка. Як буде вільний час, із радістю складу пояснення за кожним із пунктів. А зараз… я б хотіла лишитися тут на самоті, якщо ви все сказали.

— Гадаю, що не можу задовольнити ваше прохання, маркізо. Дозвольте супроводити вас до маєтку, у якому вам і личить знаходитися вночі.

— Личить? — нова хвиля вібрації прокотилася під ногами. — Тобто ви збираєтеся диктувати, де я маю знаходитися? Вам так хочеться контролювати все, мілорде? Вам недостатньо того, що за вашим наказом я навіть із маєтку виїхати не можу? Може ще у кімнаті мене зачините на невизначений термін, поки будете відволікатися на всілякі дурощі, замість того, щоб шукати вбивцю?!

— Може, і зачиню, — в очах навпроти промайнув темний блиск. — Не радив би вам псувати наші з вами стосунки, Беатріс.

— Було б що псувати, — я зціпила зуби, а свічка збоку від мене сіпнулася полум’ям. 

— Леді Блумері, — загрозливий тон, від якого шкіра вкривається сиротами, — повертайтеся до маєтку…

Підлога знову здригнулася. Цього разу настільки відчутно, що ігнорувати це вже було неможливо.

— Припиніть, — видихнула я. — Ви тут ще і чаклувати здумали?!

— Я не чаклую.

— Але.., — я повернулася до свічки, щоб упевнитися у тому, що полум’я дійсно хитається. Голова пішла обертом від різкого руху. Якийсь дивний гул пробіг кістками.

— Леді Блумері? — у голосі слідчого, якийсь чомусь здався надто глухим, промайнуло здивування.

— Що…, — голос обідрав горло.

Мене повело вбік, слабкість з неймовірною силою натисла на плечі. Я спробувала схопитися за саркофаг, щоб встояти. Долоня злетіла, але не послухалася. Зачепилася за урну.

Наче в уповільненій зйомці я бачила, як кам’яна урна зісковзує з кришки. Перевертається. Наближається до підлоги. І розлітається на кам’яні гострі уламки на підлозі. 

Світ перед очима блимнув, наче на мить згасли й свічка, й магічна куля. Коліна підкосилися. Я встигла тільки подумати, що добре б було зараз не розбити голову об чужий саркофаг, бо це буде занадто іронічно.

Відчула чужі руки на плечі. Потім на талії. Обличчя Даррена виявилося занадто близько. 

— От чорт!

Темрява накотила швидше, ніж я встигла розібратися, хто з нас це сказав.

 

***

Скрип. Дивний дерев’яний скрип. Наче хвіртка на вітрі. Такий мерзенний звук. Заважає. Не дає знову зануритися у приємну м’яку темряву, яка обіцяє відпочинок та солодке забуття.

І знову. І знову. І знову!

Та що таке?!

Я поворухнулася і спробувала розплющити очі. Повіки видалися надто важкими, довелося докласти неймовірних зусиль, щоб розплющити бодай одне око.

Стеля. Звичайна світла стеля. Але щось не так…

Я повільно повернула голову, знайшла поглядом вікно. Вузьке, тонке, крізь яке було видно лише крихітний прямокутник світлого неба.

— Міледі? — тихий переляканий голос пролунав зліва. І знову цей клятий скрип!

Я повернула голову. Шия відповіла хрускотом.

Тіна зірвалася зі стільця, що стояв біля стіни. Кинулася до мене. Стілець скрипнув востаннє.

— Ви… ви прокинулися, міледі! — видихнула вона, нависнувши наді мною. — Як ви себе почуваєте? О, боги! Я маю покликати цілителя! Зараз!

Дівчина кинулася до дверей, не даючи мені змоги відповісти на питання. І зникла за ними.

Я ж ще раз кліпнула, оглядаючись. Не моя кімната. Якась гостьова? Де я взагалі? Що трапилося?

Останнім, що я пам’ятала, був склеп. Свічка. Записки. І… Даррен Норт, який завадив усім моїм планам.

Двері розчахнулися, здавалося, за мить.

— Так, отямилася, — я почула голос Тіни. — Магістре, прошу!

— Леді Блумері, — знайомий голос пролунав вже зовсім близько.

Я повернула голову ще трохи, тільки зараз зрозумівши, що чомусь знову лежу з заплющеними очима. Змусила повіки підкоритися і поглянула на мага Життя. 

— А я якраз хотіла з вами поговорити, — видихнула я зовсім не те, напевно, що мала.

— Справді? — чоловік посміхнувся, підсунув стілець, всівся біля мого ліжка. — То це ви навмисно так над собою познущалися, щоб тільки зі мною поговорити?

Я чула його слова. Але сенс чомусь не вловлювався. Наче я на мить втратила можливість розуміти.

— Я хотіла попросити, — мовила я, нічого до ладу не розуміючи, — щоб ви допомогли моїй служниці…

— Вашій служниці? — чоловік, якого, здавалося, звали Джуліан, посміхнувся. — Чим я можу допомогти вашій служниці?

Я чула як Тіна голосно видихнула. І це тільки надало мені ще більше впевненості у тому, що я роблю все правильно.

— Шрам, — мовила я. — Чи можете ви його прибрати? Я не знаю, скільки коштують послуги мага Життя. Та я заплачу.

Принаймні, у ту мить, я чомусь була впевнена, що зможу розплатитися.

Посмішка на обличчі Джуліана стала ще ширшою. Він повернувся до Тіни.

— Ходи сюди, що там за шрам? Ох…

Я не бачила, що відбувається. Хвилину було тихо.

— От і все.

Тіна зітхнула. 

— Міледі! — вона з’явилася в полі мого зору. На щоці, яку раніше пересікав шрам, нічого не було.

Гладесенька біла шкіра, легкий рум’янець, кілька ластовинок… 

Трохи підняла погляд. У світлих очах бриніли сльози.

Я тільки посмішку з себе вимучила, бо пам’ятала, що обіцяла їй прибрати цей шрам. 

— А тепер займемося вашим здоров'ям, маркізо, — Джуліан скрипнув стільцем, підсунувшись ближче до ліжка. — Навіщо ж ви так над собою знущаєтеся?

— Я? — здивування виринуло з мене хрипким питанням.

Маг Життя хитнув головою:

— Ваш резерв виснажено. Ваша служниця казала, що ви багато часу проводили якісь експерименти з рослинами. Стільки сил вам не можна витрачати, не без підготовки так точно. Що ж ви… налякали увесь маєток!

На мить мені дійсно стало соромно. А потім я спробувала сісти. Без допомоги Джуліана не вийшло б.

Сперлася на спинку ліжка:

— А чому мені стало погано тільки зараз? Я останнім часом нічого не робила…

— Дивно, — Джуліан насупився, вивчаючи мене поглядом. — Дозволите?

Простягнув руку. Я ворухнула пальцями, але підняти долоню не змогла. Маг Життя поклав свою поверх моєї. Я відчула тепло, яке розлилося шкірою.

— Щось було, міледі, — пробурмотів він. — Резерв надто слабкий. Ви точно не чаклували напередодні?

Я вперто похитала головою.

— Тішить тільки те, що загрози життю немає, — мовив чоловік, прибравши руку. — Але декілька днів я б радив вам не звертатися до магії. Відпочивати. І… Тіно, так?

— Так, магістре! — дівчина озвалася одразу ж.

— Чаї з глінердли та вогняної орхідеї. Три рази на добу. Допомагає при магічному виснаженні.

— Зрозуміла, — Тіна схилилася. — Принести зараз?

— Зайвим не буде, — Джуліан вже знову повернувся до мене.

Тіна кинулася до дверей. І зойкнула. Відступила на крок і пустила усередину одразу двох чоловіків. І якщо появу Юджина я тут могла прийняти. То візит лорда Норт не обіцяв нічого доброго.

Юджин влетів першим. Обличчя червоне, волосся розкуйовджене, наче він біг. За ним усередину зробив крок Даррен. Надто спокійний. Надто зібраний. Що аж роздратував за одну секунду.

— Беатріс! — Юджин опинився біля ліжка. — Ти мене до напівсмерті налякала! Магістре, як вона?

Він всівся на край ліжка. Схопив мою руку, стис між долонями. 

— Лорде Блумері, рука мені ще знадобиться, — скривилася я.

Він стиснув губи, але хватку послабив.

— Магістре, стан? — голос Даррена пролунав уже ближче. Він зупинився за спиною Юджина.

— Виснаження резерву, — спокійно відповів Джуліан. — Стрес, похорон, кілька днів роботи з магією. Нічого дивного.

— Беатріс, що сталося? — Юджин не звертав уваги на слідчого позаду себе. — Я чув, що лорд Норт знайшов тебе непритомною в коридорі.

Я повільно звела погляд на слідчого. Його обличчя не виказувало жодної емоції.

— Не пам’ятаю, — відповіла. 

— Сподіваюся, ви згадаєте, — холодний тон слідчого не обіцяв мені нічого доброго.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся зараз знову влаштовувати черговий допит? — пирхнув Юджин, озирнувшись до Даррена.

— Ні, жодних запитань до маркізи не маю, — сухо мовив той, а потім повернувся до дверей ще до того, як ті прочинилися.

Усередину увійшов чоловік у чорному. Людина корони. Поквапився до лорда Норт. Щось прошепотів тому на вухо. Обличчя Даррена смикнулося.

— Що, знову? — видихнув він, повернувшись до свого підлеглого. — Я вже сказав: ні. Вона не поїде з маєтку зараз. Розберіться з істерикою.

Той відступив на крок. Схилив голову. І поквапився залишити приміщення.

— Щось трапилося, лорде Норт? — Юджин озирнувся до королівського слідчого.

— Нічого, що мало б викликати занепокоєння, — спокійно відгукнувся той. Знову поглянув на мене. — Видужуйте, маркізо. Ваша магія, як виявилося, може бути небезпечною.

Він відступив на крок, кивнув Джуліану. І теж поквапився до виходу.

Моя магія? Але я не чаклувала останнім часом. Не могла ота слабкість вилитися у втрату свідомості під час суперечки з Дарреном у склепі. І чому… чому він прикрив мене? Чому збрехав про місце, в якому я втратила свідомість?

Юджин важко видихнув, підвівся з краю ліжка.

— Я повернуся пізніше, — кинув. — Видужуйте, Беатріс. Може вам щось потрібно?

— Якщо вірити магістру, — вимушено посміхнулася я, — то лише відпочинок.

Юджин кивнув, встав, відпустив мою руку.

— Чекаю на мить, коли ви повернетеся до нас, — додав він.

Схилившись в поклоні, він теж пішов, лишивши мене з магом Життя та Тіною. 

І з неприємним відчуттям у ліфі сукні. Бо папірець зім’явся і впирався у шкіру. 

Ну хоча б записку не загубила. І те добре.