Спочатку:
На сторінку книги
Бездіяльність дратувала не менше за скрип стільця сьогодні зранку. День тягнувся надто повільно, і я дуже швидко зрозуміла, що лежати без діла гірше, ніж педрада після дев’ятого уроку.
Тіна бігала між мною, кухнею та кімнатою мага Життя. Раз за разом приносила то чай для поновлення магічного резерву, то якийсь трав’яний відвар з пиріжечком, то подушки перекладала, то ковдру поправляла. Наче від цих дій залежало моє життя.
А мені від кожного зайвого руху хотілося вити. Важкий біль осів десь в кістках. М’язи налилися, як після важкого тренування. І кожен вдих забирав надто багато сил.
Записку шантажиста я так і не наважилася переховати або наказати Тіні віднести у мою кімнату. Здавалося, що за дверима вже стоїть Даррен Норт і тільки і чекає того, щоб я розслабилася.
Не дарма ж він збрехав усім іншим. Теж хоче зрозуміти, що я забула в тому клятому склепі!
За стінкою чулися приглушені голоси. Потім була тиша. Потім знову голоси. Тіна казала, що там якраз і знаходиться кімната мага Життя. Тому мене і лишили у цій чужій кімнаті, щоб у Джуліана був час зреагувати, якщо мені стане гірше.
Тіна повернулася з чергової вилазки, притискаючи до грудей книжку у сірій палітурці.
— Я подумала, може… вам буде легше, якщо буде чим відволіктися, міледі, — вона підійшла ближче, простягнула мені том.
Зашипівши від болю, я взяла книжку. На обкладинці не було назви.
— Що це? — хрипко видихнула я.
— Пригодницька історія, — із завзяттям відповіла Тіна. — Щось про лицаря, який квапиться на допомогу своїй коханій. Здається, цю книгу ви ще не встигли прочитати… Чи встигли? Мені принести іншу?
— Не встигла, — заспокоїла я дівчину. — Дякую.
Тіна видихнула і поглянула у бік виходу, а потім у бік стільця. Наче не знала, куди себе подіти.
— Можеш поки відпочити, — з посмішкою відгукнулася я. — Ти й так тут, як муха в окропі…
Тіна не встигла відповісти, двері клацнули. На порозі з’явився Джуліан.
— Вже плямуєте мою репутацію суворої людини, маркізо? — зітхнув він, кивнувши на книжку в мене в руках. — Я ж просив відпочивати.
— Це… відпочинок, — я злегка підняла книгу, наче за обкладинкою він міг зрозуміти, що в моїх руках художня література. — Це не заважає мені відновлюватися, запевняю вас.
— Якщо ваш організм зараз скаже мені щось інше, я заберу книгу, — попередив маг Життя і пройшов до стільця біля ліжка. Опустився, взяв у руку мій зап’ясток і на мить застиг мовчки.
Десь у глибині шкіри повільно розтікалося те саме знайоме тепло, від якого на мить стає легше.
— Ну добре, — мовив він, скоса поглянувши на мене. — Не так погано, як було вночі, але і не настільки добре, як хотілося б.
— А я казала, що це не заважає, — я притисла книгу до себе.
— Поки не заважає, — попередив він. — Ваш резерв зараз як озеро під час перших морозів, міледі. Крига занадто тонка. Один зайвий крок, і вона зламається, а ви провалитеся у крижану воду… Сподіваюся, ви розумієте, про що я кажу?
— Звісно, — я кивнула. — Запевняю вас, я не буду звертатися до магії, поки не відновлюся. Може… дасте мені кілька порад, як не довести себе до такого стану ще раз?
Джуліан усміхнувся кутиками вуст:
— Як тільки відчуваєте запаморочення, закінчуйте все, що робили. З часом ця мить буде відсуватися все далі і далі. Але на це потрібен буде час.
Я кивнула, підтиснувши губи:
— Дякую. І… те, що ви зробили для Тіни і для мене… Як я можу вам віддячити?
Маг Життя посміхнувся ще ширше, глибокі зморшки на його лобі стали ще глибші:
— Міледі, я ж вже казав вам, спільнота магів Життя буде рада, якщо ви продовжите нам допомагати. Особисто мені ви нічого не винні. Я завжди радий прийти на допомогу.
Я ніяково посміхнулася у відповідь.
— Наразі ж, я рекомендую вам, — він відпустив мою руку, — залишитися тут на ніч. Щоб у разі чого я зміг швидко надати допомогу. Моя кімната сусідня через цю стінку. А завтра зранку, якщо не буде загострення, повернетеся до себе.
— Без цього ніяк? — спробувала я запротестувати. Та саме в цю мить м’язи та кістки відгукнулися тупим болем. — Ох! Добре. До ранку, так до ранку.
Маг Життя тільки зітхнув і встав.
— Відпочивайте, леді Блумері. Якщо що, покличте мене. Я почую.
Я кивнула:
— Дякую.
Він пішов, лишивши мене у компанії Тіни та книги, яку я планувала читати, щоб не збожеволіти від нудьги.
Я видихнула і спробувала згаяти час за читанням. Кілька разів відкривала текст, читала першу сторінку і… закривала. Літери починали розпливатися перед очима, слабкість з новою силою тисла на скроні, а сенс прочитаного губився.
За вікном поволі сіріло. Світло змінилося, стало пласким, вечірнім. Я відчувала, як день наближається до завершення, а я лежу, як прибита, й навіть власне тіло мені не належить. До того часу я спромоглася прочитати сторінки три, може.
Десь далеко у коридорі грюкнули двері. Потім ще раз. Почулися кроки. Чийсь сміх. Тіна, яка вишивала біля вікна, здригнулася, повернулася до дверей. А потім перевірила, чи все зі мною добре. Натягнуто посміхнувшись служниці, я знову спробувала зацікавити себе початком історії про лицаря.
Прочитала кілька сторінок, відзначаючи, що зараз літери майже не стрибають перед очима, і відірвалася від тексту через те, що двері у кімнату розчахнулися.
Тіна аж підскочила від несподіванки, вронивши вишивку.
Усередину без стуку увійшов Даррен Норт. Кинув погляд на Тіну:
— Залиш нас.
— Мілорде, — Тіна кинула погляд у мій бік, її брови раптом зійшлися на переніссі. І вона твердіше повторила, поглянувши на слідчого. — Мілорде, маркізі рекомендували відпочивати. Чи може ваша розмова почекати до ранку?
Лорд Норт чомусь м’яко посміхнувся і відповів дівчині:
— Я знаю, що рекомендували маркізі. І ні, розмова не почекає. А тепер залиш нас. Ненадовго.
Вона кинула на мене переляканий погляд. Я ледь помітно кивнула. Лорд Норт не відчепиться, це і так зрозуміло.
— Так, мілорде, — дівчина вклонилася слідчому, і повільно рушила до виходу.
Даррен дочекався, поки двері за Тіною зачиняться. Підійшов до стільця, що стояв перед ліжком, і поклав руки на спинку.
— Як ваше самопочуття, леді Блумері?
— Як бачите, — відповіла я, примружившись. — Не можу навіть у свої кімнати повернутися. Сукню змінити. Вам треба більше деталей чи на цьому зупинимося?
— Якщо не хочемо накликати на себе гнів вашої служниці, — нахилив він голову, — пропоную перейти до більш нагальних питань.
— Дуже мило, що ви знову вирішили приділити мені час, — отруйним тоном мовила я. — І що саме ви хотіли обговорити сьогодні?
Він пропустив мою першу репліку повз вуха і мовив:
— По-перше, я хотів би зрозуміти, яку магію ви намагалися прикликати у мить, коли вам стало погано.
— У коридорі маєтку? — я гмикнула. — Чи де там ви мене знайшли, мілорде? Чому ви збрехали іншим?
— Невже ви бажали б пояснювати лорду Юджину, як опинилися насамоті з іншим чоловіком у склепі? — руки на спинці стільця стислися.
— Може він був в курсі? — я вдивлялася в обличчя слідчого, не розуміючи, яку гру він веде.
— О, навряд, — хитнув головою Даррен. — А мені не дуже кортить витрачати час на безглузді дуелі через вашу честь, маркізо. Тому я і збрехав. Отже? Що то була за магія?
— Не було жодної магії, — видихнула я, здавшись. — Я не знаю, чому втратила свідомість.
— Не брешіть мені! — він нахилився вперед, стілець видав той мерзенний скрип. — Я відчув сплеск магічного фону у склепі!
— Моя магія — це з рослинами поратися! — я відкинула книгу, вклавши у цей жест всю свою злість.
Том з гуркотом впав на підлогу до ніг королівського слідчого.
Він опустив погляд, дивлячись на книгу. Потім знову звів погляд на мене.
— Я намагаюся, — тихо мовив він, — робити все, щоб не підозрювати саме вас. Але ви тільки і робите, що погіршуєте своє становище, маркізо. Невже вам так важко чесно відповідати на мої питання?
— Я не чаклувала у склепі! — видихнула, пропалюючи поглядом Даррена. — Якщо ви відчули якийсь там сплеск магії, шукайте іншу людину, яка була в той час поруч. Кажете, що намагаєтеся не підозрювати мене? Не вірю. Ваші дії вказують на протилежне.
Він сіпнувся, як від удару. Сховав це за тим, щоб нахилитися і підняти книгу. Зробив крок, поклав її на край ліжка. Я відчула лише хвилю тепла, яка торкнулася шкіри від його руху у просторі.
— Удам, що і цього разу повірив, — слідчий подивився мені в очі, так і не випроставшись. Стояв схилившись над ліжком. — Бо хочу, щоб завтра ви, маркізо, знайшли час і поговорили з магом Смерті. Бо якщо магічний фон було порушено не з вашої волі, то я все більше починаю хвилюватися з приводу тієї мітки смерті, про яку казав Ерік.
— Хочете сказати, що якась мітка?... — я насупилася. — Я не розумію.
— Тому я і раджу звернутися до Еріка. Він сам виявляв свою зацікавленість вашим випадком, — Даррен випростався одним швидким рухом, забираючи за собою все тепло. Постояв так мить і додав. — Урну я замінив на іншу. Ніхто не знає, що сталося у склепі. Якщо вас це чомусь не влаштовує…
— Влаштовує, — швидко видихнула я, дивлячись на першого королівського слідчого, а серце чомусь калатало від страху.
Він пішов, більше нічого не сказавши. А я сиділа і порожнім поглядом дивилася перед собою, упевнена в тому, що «мітка» тільки викриє те, що я не маркіза. Що це як шрам під час пересадки душі.
Але… якщо ні? Якщо я помиляюся?
Було б дурістю сперечатися, що магії там не було. Я відчувала, як тремтить камінь. Я відчувала це! Але… це ж не я робила, адже так? Так?!
