Раді Вас бачити!

Ранок видався сонячним. Світло яскравою плямою проривалося крізь вузьке віконце і било прямо в очі. Та мене це зараз майже не дратувало. Адже ніч пройшла без жодних проблем. А значить, ще трохи, і я зможу повернутися до себе. 

Це підтвердилося після сніданку, який Джуліан наказав принести в кімнату. Тіна підготувала мені іншу сукню, допомогла вдягтися. І поквапилася за тим суперсолодким чаєм, який мав відновити магію в організмі. А я вихопила записку, яку тишком-нишком встигла сунути під подушку перед сном, і сховала так само надійно, як і минулого разу. У ліфі.

Зараз вип'ю цей відвар, від якого вилиці німіють. І зможу забути про ночівлю у «лазареті», як про страшний сон.

Наступною думкою було те, що може варто дійсно сходити до того мага Смерті… дізнатися про мітку. Може…, але не сьогодні. Точно не сьогодні. Я не готова до можливих наслідків його перевірки. А от завтра… чи післязавтра…

Ці думки переслідували мене і поки я пила відвар. І поки Тіна повільно йшла поряд зі мною коридорами. А я… я відчувала себе пенсіонеркою у власні двадцять вісім років. А Беатріс і того ж молодше! Років на п’ять!

То чому так важко?

Ноги переставлялися надто повільно, шлях до кімнат здавався мені якимсь несерйозно довгим. Але покращення все ж було. М’язи нили менше, у кістках не пульсував біль, та і жодного запаморочення сьогодні не було. Це тішило. Значить, ще день-два, і я зможу повернутися до звичного ритму.

Ми якраз минали високий вітраж з мисливською сценою, коли з протилежного боку коридору хтось занадто швидко вийшов нам назустріч. Занадто знайомий голос прозвучав ще до того, як я встигла зреагувати.

— Леді Беатріс! — Юджин майже засяяв. — Я маю перепросити!

Він наблизився на кілька кроків, зупинився так, щоб перегородити нам шлях. Одягнений, як завжди, бездоганно.

— Маєте? — уточнила я. — Чому?

— Бо обіцяв навідатися, але не зумів, — винувато посміхнувся він. — Як ви почуваєтеся?

— Краще, ніж учора, — розпливчасто відгукнулася я. — І я не ображаюся. Вам немає сенсу перепрошувати.

— Ні, є, — заперечив чоловік. — Проте я хочу зробити це не словами.

Його посмішка засяяла ще яскравіше. Я таким щасливим, здавалося, ще жодного разу його не бачила.

— Не хочу зараз займати вас, — Юджин спробував прибрати посмішку з обличчя, та не вийшло. — Проте… якщо ви зможете приділити мені трохи часу після обіду… Гарантую, вам сподобається те, що я підготував. 

Чесно кажучи, він мене заінтригував. 

— Мова про сюрприз, про який ви попереджали?

— І так, і ні, — чесно відповів він. — Це сюрприз. Але не той, про який я казав. Я дуже сподіваюся, що у вас вийде приділити мені трохи часу. Я зайду до вас. Відпочивайте.

І, вклонившись, поквапився далі коридором. А я тимчасово вирішила не думати про його слова та сюрприз, як явище.

Інша частка шляху минула без пригод. Тіна допомогла мені пересісти на ліжко, поправила подушки, набила їх так, щоб спині було комфортно. І я занурилася в читання. Спочатку пригодницького роману, а пізніше і про збірку законів згадала.

Коли Тіна вийшла за новою порцією відвару, сховала записку в скриньку і видихнула.

Думка про те, що її могли знайти, непокоїла. Та вона все одно губилася на тлі того, що моя задумка з порівнянням почерків провалилася. Може вдасться ще раз прогулятися до склепу? Хоча, якщо Даррен знову буде за мною слідкувати…

Ні, це надто підозріло! Трясця!

Я кусала губу і гортала книгу, знайомлячись з законами, які ухвалювалися короною і Радою лордів. Деякі здавалися дивними, інші неймовірно прогресивними. Та поки я все це лише намагалася відкласти у пам’яті про випадок. Головні для себе я знайшла раніше, тепер хотілося б мати бодай якесь уявлення про всі інші.

Те, що промайнуло декілька годин, зрозуміла тільки коли Тіна принесла обід. Коли я доїдала, сидячи у будуарі, у двері постукали. 

Тіна прочинила їх за мить.

— Дозволиш увійти? — я почула голос Юджина.

Та Тіна ще мить стояла на місці, після чого відступила на крок. На її обличчя промайнуло невдоволення, яке неможливо було не помітити.

— Беатріс, — чоловік увійшов усередину, знайшов мене поглядом, — я завадив?

— Ні, я вже пообідала, — мовила, відкладаючи серветку. — То… що ви хотіли, лорде Блумері?

Він ввічливо схилив голову:

— Я пропоную вам невеличку прогулянку.

— Лорде Блумері, — Тіна скинула підборіддя, — перепрошую за нахабство, та маркізі зараз варто відпочивати. Магістр Джуліан…

— Так, я знаю, — Юджин поглянув на служницю, — під мою відповідальність і у межах маєтку. Що скажете, Беатріс?

Я тільки знизала плечима:

— Добре, та якщо мені стане погано, ви супроводите мене назад.

— Звісно, — Юджин виглядав серйозним, як ніколи. — Але є одна умова.

— Яка ще умова? — я повільно встала з-за столу.

— Ви йдете зі мною самі, — він кинув короткий погляд у бік Тіни. — Без служниці.

Тіна поглянула у мій бік, очікуючи наказу. Її невдоволення видавали тільки стиснути в тонку смужку губи.

— Гаразд, — видихнула я. — Ми підемо удвох. У межах маєтку. 

— Тоді, дозвольте, — він ступив до мене, запропонував лікоть, — супроводити вас, маркізо, на поле перемоги.

Я здивовано скинула брови, не розуміючи, про що він взагалі зараз говорить. Поклала пальці на лікоть і дозволила вивести себе в коридор.

Коридор, сходи, портрет. Поки все було, як завжди. А потім ми повернули у коридор, в якому я раніше не була. Він був вужче. Вікон менше, камінь під ногами стертий.

— Куди ми йдемо? — спитала я, оглядаючись.

— Туди, де ви, маркізо, побачите правду, — ухильно відповів він. — Терпіння. Обіцяю, воно буде винагороджене.

Мені вже не терпілося дізнатися, що такого хоче показати Юджин і чому задля цього ми пересуваємося бічними коридорами. Але ще швидше йти я просто фізично не могла.

Ми минули сходи вниз, потім ще один вузький проліт догори. Десь далеко лунали голоси прислуги, хтось сміявся, хтось грюкав чимось таким, що уява домальовувала відра, які котяться сходами. 

Нарешті Юджин вивів мене у звичний коридор. Широкий, з великими вікнами, гобеленами на стінах. І зупинився. Перед нами були звичайні дерев’яні двері з металевою ручкою.

Він приклав палець до губ, закликаючи мене до тиші, а потім, як найдурніший шпигун у дешевому серіалі, притиснув вухо до дерев’яної панелі.

Кілька довгих секунд прислухався. Після чого дуже обережно натиснув на ручку. Двері піддалися без скрипу.

— Порожньо, — прошепотів він, зазираючи всередину. — Заходьте.

— Чия це кімната? — стиха запитала я.

— Зараз побачите, — він трохи ширше розчахнув двері, і я зробила крок усередину.

За дверима опинилася велика кімната. Ліжко у кутку, шафа біля вікна, дзеркало біля каміна. І кілька гобеленів на стіні. В іншому кутку ширма, з-за якої визирала ванна.

Ліжко застелене простою ковдрою, на стільці біля нього висіла темна сукня. На комоді я помітила гребінець, рожевий флакончик парфумів та вишитий мішечок. 

Я тільки відкрила рота, щоб повторити питання, як Юджин різко стиснув мій лікоть.

— Сюди, — прошепотів він. — Швидко.

Я не встигла навіть видихнути. Він потягнув мене до гобелена зі сценою полювання. Важка тканина ледь шелеснула, коли він відгорнув її і буквально впихнув мене в темний простір між стіною та каменем.

Як виявилося, гобелен закривав вузьку нішу. Настільки вузьку, що для двох тут майже не було місця.

Паніка накотила в мить, коли спина вперлася у холодну стіну, а за мною усередину протиснувся ще і Юджин.

— Погана ідея, — прошепотіла я, намагаючись вгамувати свою клаустрофобію, яка вже квапилася піднімати голову.

Долоня Юджина накрила мені рота. Його очі з’явилися навпроти.

— Тихо, — у шепоті я чула ледве не благання. — Кілька миттєвостей. Просто треба тепер почекати.

Серце у грудях зайшлося у шаленому ритмі. Навіть попри те, що Юджин прибрав руку, я майже не могла вдихнути. Пальці рефлекторно вчепилися у рукав його камзола. 

І я досі не розуміла, що ми тут робимо!

Це якесь безглуздя! Чия це, взагалі, кімната? Чому ми добиралися сюди, як злодії?! Чому ховаємося?!

Я вже відкривала рота, щоб вихлюпнути все це обурення на Юджина, коли у коридорі пролунали швидкі кроки. Ручка клацнула. Двері відчинилися так різко, що гобелен ледь помітно здригнувся.

— Трясця… — знайомий голос Патрісії розрізав тишу.

Юджин посунувся, і тепер я могла бачити частину кімнати крізь щілину між гобеленом та стіною. Мені з цього кута було видно частину ліжка, стілець і край вікна. 

Спина Патрісії промайнула настільки близько, що я аж здригнулася. І в мить відчула руки Юджина на талії. Ледь відчутний доторк, який змушує спостерігати далі.

І тільки тоді я помітила, що сукня на жінці не має бути такого темного синього кольору. Вона блакитна. Просто мокра настільки, що з кожним кроком за жінкою на підлозі лишається калюжа. З зав'язаного на потилиці світлого волосся теж капає. 

Я насупилася. За вікном, коли ми виходили від мене, сяяло сонечко. Дощ був вчора. Де вона встигла змокнути? 

— Клятий виродок, — прошипіла Патрісія, зупиняючись біля ліжка. Я бачила її спину. Бачила, як вона швидко розстібає сукню на боці.

Ми що, підглядати прийшли?!

Я озирнулася до лорда Блумері. А той поглядом та рухом вказав на те, щоб я не відволікалася. 

Та що він хоче?!

Я знову повернулася до щілини між гобеленом та стіною. Патрісія у цю мить вже стягувала з себе мокру сукню. Я бачила тонку тканину білої сорочки, яка липла до шкіри. І розуміла, що якщо вона повернеться, це буде та ще вистава для Юджина. Але нащо він мене у це вплутав?!

Жінка повернулася боком. Живіт випирав з-під сорочки. Але… щось у ньому виглядало якимось неправильним. Якимось…

Патрісія закотила очі, прошипіла щось невиразне й просунула руки під сорочку. Кілька рухів, тихе ляскання пряжки, і вона раптом ніби «здулася». Живіт просто… зник.

Я посунулася вперед, не вірячи в те, що бачу.

А бачила я досить цікаву картину.

Струнку жінку, в руках якої було щось схоже на диванну подушку, перетягнуту ременями. Вона з відразою скривила губи, стиснула цю «подушку», вода бризнула на підлогу.

За мить вона відкинула накладний живіт на ліжко і пройшла до шафи.

Мене наче струмом ударило. Усе, що вона встигла наговорити про дитину, про Олафа, про «право»… Усе це склалося в одну холодну, дуже просту думку.

Брехня. Все це була брехнею. Але… на що вона розраховувала?

У пам’яті спливла та коротка розмова між Дарреном і його підлеглим. Патрісія хотіла полишити маєток не просто так! Вона знала, що якщо лишиться тут, то її брехню розкриють. Але… дитина… де б вона взяла дитину?!

Ні, я не розумію!

Поки я намагалася зібрати докупи мозок, Патрісія дістала суху сорочку. Мокра полетіла на підлогу. Новий одяг ковзнув по її тілу, приховуючи все, що я щойно побачила.

Я відчула, як пальці Юджина на моїй талії напружилися. Наче він очікував, що я не стримаюся і вискочу зі сховку. Викажу нас.

А я… я поворухнутися не могла, усвідомлюючи усе, що щойно побачила.

Патрісія ще трохи повозилася у кімнаті, причесала вологе волосся, заплела його в недбалий вузол, ще раз витисла вологу з «живота». І тільки після цього повернула його на місце. Вдягнула суху сукню і поквапилася до дверей. 

Замок клацнув за мить.

Кілька секунд, і простір потонув у тиші. Тільки мій подих вирвався якось надто голосно і хрипко.

— Як вам мій сюрприз, маркізо? — шепіт Юджина торкнувся скроні.

Я повільно повернула голову. Не знаючи, що на це відповісти. І видихнула єдину думку, яка блукала в голові.

— Вагітність… Її… немає.

— Немає, — підтвердив він. У кутиках його очей з’явилися зморшки від посмішки. Тріумфальної, самовдоволеної. — І ніколи не було.

Його голос був низьким, трохи хрипким.

— Як?... Як ви дізналися? Як змогли все це влаштувати? — прошепотіла я, намагаючись зосередитися на його обличчі, на світлих сірих очах. На чому завгодно, щоб не думати про те, де ми й наскільки близько один до одного знаходимося.

— Дозвольте лишити це в таємниці, маркізо, — прошепотів він, посміхаючись ще ширше.

— Але… Чому ви просто не сказали мені? Навіщо це... видовище?

— Слова — лише слова, — мовив Юджин, і його погляд, раніше такий гостро спостережливий, ніби затьмарився. Він блукав по моєму обличчю від очей до щік. А потім зупинився. На моїх губах. 

— Краще один раз побачити, — тихо мовив він, перехопивши мій погляд. — Чи вам так не здається?

Він замовк. Різко. А погляд знову впав на мої губи.

Повітря на мить здалося таким важким, що для подиху його не вистачало. А Юджин лишався на місці. Не відводив погляду. 

А я відчула кляту теплу хвилю, що піднялася від живота до грудей. Передчуття чогось, чого бажаєш і одночасно з тим не хочеш.

Та попри все, я лишалася на місці. Дозволяла миті продовжитися.

І розуміла, що Юджину зараз нічого не вартує це зробити. Просто нахилитися.

Його голова, здавалося, на хвилину нахилилася. Повільно. На мить я вже відчула його подих на своєму обличчі.

А потім лорд Блумері різко відвернувся, наче вдарившись об невидиму стіну. Його щелепи стислися. Він схопив край гобелену і рвонув його на себе, впускаючи у нішу сліпуче світло й холод.

— Треба повертатися, — мовив він, першим виходячи у кімнату. — Дозволите мені повідомити про це королівському слідчому чи зробите це самі?

Я видихнула. Не знаючи напевно, що відчуваю зараз. Радість чи розчарування. І зробила крок за Юджином.

— Краще ви, лорде Блумері. У вас були підозри, як я розумію. І ви розгадали цю загадку. Це ваша заслуга.

Юджин скоса глянув у мій бік. Кутик його рота смикнувся. Але усмішка не проявилася.

— Я обіцяв супроводити вас назад, — мовив він. — Дозвольте, маркізо, дотриматися своєї обіцянки.