Раді Вас бачити!

За вікном вже встигло стемніти, а я не могла поворухнутися, сидячи у кріслі, і рахувала зірки, які одна за одною з’являлися на нічному небі. Скло відбивало лише моє обличчя та смужку світла від свічки на столі. Якщо придивитися, могло здатися, що це не я, а та, інша. Та, якій це тіло належало спочатку.

Леді Блумері. Ви нічого не хочете пояснити?

Голос лорда Норт сплив у пам’яті так чітко, ніби я досі знаходилася на допиті.

Хотіла б я пояснити хоч комусь, що я не маю жодного відношення до усього, що тут відбувається. Довіритися хоч комусь, сподіватися на допомогу. Але кому? Сказати Юджину, що його кохана жінка кудись поділася, а на її місці тепер самозванка? І як він на це має відреагувати?

Слідчому? Та він не повірить. Почне ще більше копати під маркізу. І хто зна, які скелети в її шафах ховаються!

Тіні? Вирішить, що її пані остаточно збожеволіла. 

Ні, я маю повністю взяти на себе роль маркізи. Виплутатися з цього божевілля. А там… а там вже буде видно, яке життя я спланую побудувати у цьому світі.

На допомогу розраховувати не доводиться. 

Чи хотіла б я пояснити хоч щось слідчому? Навіть, якщо і так, не могла.

Рівно таке ж рішення я ухвалила у мить, коли він в мене це спитав. Сказала, що не знаю, що можу ще сказати. І що сама хотіла б дізнатися, що це за мітка смерті така. 

Хоча… починала здогадуватися. Бо якщо я тут, значить справжня Беатріс мертва. Тому і не дивно, що той маг помітив щось настільки дивне.

Я відвела погляд від вікна, стиснула на грудях шовковий халат. Провела поглядом по спальні, до якої майже звикла. І дивлячись на ліжко, розуміла, яким би зручним та м’яким воно не було, я не зможу зараз заснути. Думки мене не відпустять. Питання без відповідей не дозволять поринути у відпочинок. А відповіді… Я знала тільки одну річ, на яку можу знайти відповіді просто зараз.

Перед очима спливла та дивна надто чиста плитка. Той світлий камінь у рівній кладці стіни маєтку. Може, за ним Беатріс ховала інший свій щоденник? Новіший? Тоді б було зрозуміло, чому вона так багато часу проводить в оранжереї… 

Видихнувши, я спустила ноги з крісла, випросталася.

Якщо я хочу розібратися у житті жінки, на місце якої потрапила, доведеться ризикувати.

Погляд ковзнув по ліжку, на якому лежала додаткова ковдра. Це зробила для мене Тіна. Коли ми повернулися у ці кімнати, вона мовчки робила все те, до чого звикла. Розплела волосся пані, розшнурувала корсет, подала сорочку і халат, принесла вечерю.

А потім… потім намагалася знайти собі ще завдань. Питала про ванну. Про те, чи не змерзла я. Притягла додаткову ковдру ще до того, як я встигла відповісти.

Я бачила, як вона нервує. Як хвилюється. 

— Їди до себе, — сказала я тоді, бажаючи побути з думками на самоті. — Ти теж за сьогодні мала сильно втомитися. Відпочинь. 

Вона, здається, очікувала не цього. Продовжувала дивитися на мене із питанням в очах. Кліпнула, перетравлюючи почуте. Один раз. Другий.

— Міледі, я можу залишитися. Якщо ви…

— Я сказала, іди, — я трохи змінила тон, повернула в ньому ту холодність, яку від мене очікували. — Якщо щось буде потрібно, покличу.

Це подіяло краще за будь-які пояснення. Тіна схилила голову.

— Так, леді Блумері, — тихо мовила вона і поспішно відступила до дверей.

І мені не подобалося це.

Так, для Тіни я все ще мала бути тією, колишньою маркізою: різкою та вимогливою. Таку, яку вона боялася. І водночас саме ця дівчина була єдиною людиною в маєтку, хто хоч якось намагався мені допомагати. І я не хотіла, щоб вона мене боялася!

Відігнавши від себе всі зайві думки, підійшла до тумби біля ліжка, взяла до рук металевий гребінь для волосся. Тонкий та міцний, з загостреними зубцями.

Якщо доведеться відколупувати камінь з кладки, робити це голіруч не хотілося.

Взяла свічку, яка майже догоріла, і взулася. Після чого повільно видихнула і покрокувала до виходу зі спальні. Коридор за дверима будуара здавався тихим. Десь далеко пролунали кроки, потім затихли.

Я відчинила двері і вийшла.

Тепер залишилося сподіватися тільки на те, що я не заблукаю у цих коридорах і знайду правильний шлях. Спочатку сходи…

Я рухалася тихо. На поворотах прислухалася і продовжувала свій рух. Навіть якщо хтось і зупинить мене… я маркіза! Чи принаймні всі тут так думають. 

З цими думками я пройшла повз портрет Олафа і покрокувала далі. Спуск на перший поверх, ще коридори.

Бібліотеку знайшла. І це стало моєю маленькою перемогою.

Крізь неї, до наступних дверей. І ось вона, нічна оранжерея. Виглядає інакше, ніж вдень, визнаю. Скляний дах пропускав холодне сяйво незнайомих зірок і світло… двох місяців. 

Я навіть спочатку не повірила, коли побачила, як з-за тонкої хмарки випливає не один тонкий срібний серп, а одразу два. Вони знаходилися дуже близько один до одного. І виглядали менше, ніж той місяць, до якого я звикла.

Хоча це і логічно. Інший світ. Інші зорі. Інші супутники. Скоріш за все і називаються вони не місяцями, хоча… неважливо!

Дивовижно. Але зараз неважливо 

Я опустила погляд до рослин. Більшість простору було звичним. Темні рослини під зоряним світлом. От тільки он там тьмяно світяться крихітні квіти. Біолюмінесцентні. А он у того дерева під корою наче полум’я пульсує.

Магія не інакше!

Я щільно зачинила за собою двері і рушила у бік того місця, де вдень помітила дивне місце. Пройшла вздовж стіни, яка була побудована з каменя. Свічку тримала перед обличчям. Потрібний камінець знайшла за мить. Такий саме, як всі інші. Тільки трошки чистіше. Трошки гладкіше. Наче його торкалися частіше, за всі інші.

Розташовувався він трохи нижче мого плеча.

Зашипівши від болю, коли віск капнув мені на пальці, я перехопила гребінець зручніше і спробувала знайти щілину, в яку можна встромити зубчик. Я була майже впевнена, що за цим каменем ховається якийсь черговий секрет Беатріс. Що там темна невеличка схованка жінки, яка не могла говорити правду і діяти так, як їй того хотілося.

Однак…

Варто було його лише торкнутися, як почулося глухе клацання.

Десь у стіні щось зрушилося. Я відступила на крок, вчепившись в гребінець з такою силою, що зубчики увіп’ялися в палець, і з недовірою дивилася на те, як частина стіни просто посувається вперед і від'їжджає вбік.

Переді мною з’явилася темна ніша.

Видихнувши, я зробила крок усередину.

Приміщення за стіною було не більше за комору. Я підняла свічку повище, щоб усе роздивитися. Очікувала знайти щоденник маркізи, а знайшла… кабінет. 

Вузька поличка з кількома книгами на стіні з одного боку. Під нею письмовий стіл і простий стілець. З іншого боку стелаж з кількома полицями, на яких стояли глиняні горщики з землею. 

Потаємна оранжерея в не потаємній? Навіщо, Беатріс?

Знайшовши на стільниці підсвічник, закріпила у ньому джерело світла і потягнулася за зошитами, які лежали поруч.

Я все ще сподівалася знайти новий щоденник. Та в руках у мене опинилося дещо інше.

«Білий вічноцвіт. Полив раз на чотири дні. Висаджувати у повню. Потрібні додаткові досліди. Третій зліва».

«Тіньовик. Росте лише взимку, але можна підлаштувати умови. Листя темніє, якщо поруч хтось нервує. Треба перевірити, чи реагує на магію. Перший зверху».

«Сяюча трава з краю лісу… Придумати назву. Запах диму при розтиранні. Вночі не чіпати, можлива втрата слуху».

Нижче йшли дати. Сухі помітки про зміну висоти стебел, кількість листків, реакції на час доби. Інколи між рядками з’являлися короткі, майже сердиті ремарки:

«Олаф хоче, щоб я пришвидшувалася. Дурень! Ці рослини не вижили б у зовнішньому світі!».

«Тіна бачила вічноцвіт. Язик відріжу, якщо розпатякає Олафу, що в мене вийшло!»

Я ковтнула повітря.

Якщо я правильно зрозуміла… то їй вдалося вивести рослину, яка могла подовжити життя. Справді? Вічноцвіт? Це він? Тобто Беатріс зробила те, що від неї вимагав маркіз? Але ж не збиралася… Тому і не хотіла, щоб він знав про все?

І де він, цей Білий вічноцвіт?

У зовнішній оранжереї я доторкнулася майже до усіх рослин. Жодна з них не мала назви «вічноцвіт». А значить…

Я простягнула руку до найбільшого горщика на нижній полиці. Земля в ньому була злегка вологою. З-під поверхні показався тонкий блідий пагін. Дуже молодий. Ледь живий на вигляд.

Коли пальці торкнулися ґрунту, всередині щось смикнулося. Не так яскраво, як з міцними, розвиненими рослинами в оранжереї, але все ж таки дуже схоже. От тільки голосу у голові не пролунало. Жодної думки. Жодного спогаду. Назви чи якихось даних про те, що тут росло.

Я спробувала провернути той саме трюк з іншим горщиком. І… знову нічого. Дар маркізи, який щедро ділився зі мною інформацією не так давно, тепер мовчав.

Я замастила пальці у землі, перевіряючи кожен із горщиків на полицях. На всі був якийсь тихий відгук. Окрім одного. В ньому, здавалося, нічого ще не було посаджено. Може… Беатріс не встигла?

Та навіть якщо в одному з цих горщиків і є той вічноцвіт… Чому Беатріс взагалі взялася за це? 

Вирішила все ж допомогти чоловіку? Чи це мав бути важіль впливу? Може якби вона виростила цей вічноцвіт для Олафа, змогла б отримати щось важливе натомість?

Я передивилася ще кілька зошитів, які тут були. І жоден не був тим самим щоденником, який допоміг би мені розібратися у її мотивах. Тут були лише записи про температуру для рослин, кількість необхідної вологи… не завжди води. І цілі сторінки якихось формул, які я поки не могла зрозуміти.

Я вже майже вирішила сісти на стілець і заглибитися у читання знайденої інформації, коли почула, як десь з боку великої оранжереї клацають двері.

Свічка на столі смикнулася від легкого руху повітря. Я миттєво її задула. Темрява накрила сховок. Лише тьмяний відблиск нічного неба пробивався крізь щілини в стіні.

Я не встигла навіть свічку схопити, що вже казати про записи Беатріс. Кинулася до виходу з комірчини. Дивом знайшла той саме камінь. І натиснула.

Те, як повільно і гучно зачинявся сховок, словами не описати. Я ж відступила за кущ, чуючи ще і кроки, які наближалися.

В мить відчула себе якоюсь злодійкою.

Та, як виявилося, це було ще не найгірше.

Найгіршим було впізнати постать, яка вирішила прогулятися нічним маєтком.

І почути голос першого королівського слідчого, над чиїм плечем просто у повітрі висіла пляма світла:

— Леді Блумері? Доброї вам ночі.