Раді Вас бачити!

— Міледі, прокидайтеся, — голос Тіни пролунав над головою, як нагадування мені, що сон, в якому я розбирала з учнями, хто з них викрав з лабораторної лужний розчин калію і навіщо він їм взагалі знадобився, був лише сном.

— Ще дуже рано, — пробурмотіла я, намагаючись відмахнутися від служниці.

Майже безсонна ніч та межа нервового зриву, до якої я наблизилася, вичавили з мене всі сили. Не хотілося ані вставати з теплого зручного ліжка, ані знову вдягати маску маркізи, ані навіть дихати.

— Треба, міледі, — Тіна не збиралася здаватися. — Лорд Норт оголосив, що всі родичі покійного маркіза можуть їхати. Вам треба їх провести. 

Я розплющила одне око, поглянувши на дівчину, яка точно поспала більше за моє.

— От прямо треба? — уточнила я. — Вони самі вихід не знайдуть?

Тіна підібгала губи, наче хотіла відчитати мене, але стрималася.

— Встаю, — простогнала я, на мить заплющуючи око.

— Міледі?

— Та-а-ак, — я зітхнула і сіла.

Кліпнула. Тіна вже чомусь була біля дверей ванної.

— Сніданок зараз принесуть, підготую вам ванну і сукню. Чорну?

— Чорну, — погодилася я. — Скільки зазвичай носять чорне після похорону?

Дівчина на мить застигла, наче не повірила, що я це спитала. Кашлянула.

— Залежить від того, скільки людина планує бути в жалобі, — відгукнулася вона. — Три тижні зазвичай. А так… В мене тітка не знімала чорне три роки, бо не хотіла собі іншого чоловіка.

Он як. Тобто, щоб уникнути всіляких зазіхань від чоловіків достатньо носити чорне? Цікаво.

Я спустила ноги з ліжка і не втрималася від позіхання. Ні, треба точно знайти можливість добряче виспатися.

Ритуал зі збирання маркізи зайняв, здавалося, кілька годин. Більшість часу я, звісно, провела у гарячій воді. Тіна намагалася сперечатися, коли я знову виставила її за двері. Та допомога, щоб помитися, мені не була потрібна.

Я розуміла, що це може викликати запитання у служниці, особливо, якщо раніше було інакше. Однак… я і сама до цього тіла ще не до кінця звикла. Досі внутрішньо здригалася і дивувалася, раз у раз вловлюючи відображення у дзеркальних поверхнях.

Після зборів та легкого сніданку Тіна повідомила, що на мене вже чекають. І це було навіть применшенням того, що відбувалося перед головним входом у маєток.

Карети вишикувалися ледве не в рядочок. Великі чорні, маленькі рожеві з «багажем» на даху, стримані темно-зелені, які мені чомусь хотілося назвати диліжансами. А коней скільки… у мене очі розбігалися. І трохи сльозилися від запаху, який несло вітром.

Я стояла на ґанку і єдине порівняння, яке в мене було, це парад.

Тільки слуги бігали туди-сюди, тягали валізи, коробки та плетені кошики. Вони єдині, хто просто виконував свою роботу. Бо всі інші… всі інші рушили у мій бік майже одностайно.

Тіна стояла трохи позаду. Збоку мить тому з’явився Юджин, який побажав мені доброго ранку і більше не сказав жодного слова. Біля сходів трохи нижче і лівіше стояв Даррен Норт. Він розмовляв з одним із родичів Олафа, кивав. Та слова, що з’являлися між ними, майже не долітали до мене.

Першим до мене підійшов чоловік у віці у яскраво-жовтому одязі. Камзол. Так, це називалося камзолом. Я згадала.

Він чемно подякував за гостинність, додав, що йому шкода Олафа. Кивнув і пішов до своєї карети. За мить його місце замінила пара. Вони мали більше слів для маркізи, та сенс не сильно видозмінився.

Я відповідала короткими репліками, кивала і спостерігала за тим, як одна за одною карети виїзджають за ворота… Цікаво, що там? Чи є поблизу інші маєтки? Наскільки далеко найближче місто. Хочу подивитися. Хочеться пізнати цей світ краще, повільніше. Відчувати свободу. А не все це…

Коли більшість карет виїхала за стіни, я встигла видихнути з полегшенням. Але, як виявилося, поквапилася. 

До мене прямувала та, кого Юджин називав «Тітонька Маргері», хоча для нього вона була такою ж кузиною, як і для Олафа.

Вона йшла повільно. Надто впевнено. І посміхалася так натягнуто, що очі навіть не здогадувалися, що їхня хазяйка взагалі посміхається. 

Я не очікувала того, що вона схопить мене за обидві руки і притягне до себе в обійми.

— Люба, Беатріс, — видихнула вона, намагаючись поцілувати мене в щоку.

Я встигла відсахнутися, напомаджені губи мазнули повз. Та це жінку не засмутило. Вона продовжувала посміхатися, відступаючи від мене на крок. Та запах важких парфумів і пудри досі був у мене в носі.

— Тепер в цьому домі надто спокійно, — зітхнула вона, хитаючи головою. — Насолоджуйся цим спокоєм, люба. Насолоджуйся, поки можеш.

Тіна за моєю спиною голосно видихнула. А Юджин напружився. 

Я посміхнулася. Ввічливо. Холодно.

— Дякую за вашу турботу. Сподіваюся, ваша карета без пошкоджень. Хотілося б, щоб ви дісталися свого дому без проблем.

Маргері на мить здригнулася, наче планувала перевірити, чи не зробила я щось з її каретою. Втрималася. Губи розтягнулися в посмішці, вона нахилилася ближче. 

— Чекаю того дня, коли корона зрозуміє, кому була вигідна смерть мого любого кузена. Чекаю так сильно, що ви й уявити собі не можете, маркізо, — прошепотіла вона. 

І, посміхаючись, розвернулася, щоб покрокувати до своєї крихітної карети у рожевих кольорах.

Юджин зрушив у мить, коли жінка вже спустилася сходами. Повернувся до мене. 

— Не звертайте уваги, Беатріс, — чоловік похитав головою. — На жаль, деякі люди досі впевнені, що тільки їхня думка правильна.

Відповісти я не встигла. Помітила рух з іншого боку сходів. Даррен Норт вже був на самоті, дивився у наш з Юджином бік. І почав підійматися сходами.

— Лорде Блумері, — промовив він рівно, перетягуючи увагу Юджина на себе, — коли ви плануєте від’їжджати? Чи ви не отримали того листа, що я вам передавав? Не смію більше вас затримувати.

Юджин обернувся до нього так, ніби до нього звернулися не з питанням, а з викликом.

— Лорде Норт, я отримав вашу записку. Та попри ваш дозвіл, я не збираюся лишати свою невістку в такому… становищі, — Юджин дивився на королівського слідчого прямо, скинувши підборіддя. — Поки корона не знайде вбивцю мого брата, мій обов’язок залишатися тут і забезпечувати підтримку родини.

Даррен кивнув, ніби просто зафіксував пункт.

— Ваша відданість вражає, не можу цього не відзначити.

Юджин ледь помітно посміхнувся. Та щирості у цій усмішці не було і на грам.

— Приємні слова, лорде Норт, — відповів він із тонкою іронією. — Всі мають бути віддані родині та короні, адже так?

На мить мені здалося, що я почула якийсь укол в його словах. Але я так і не вловила потаємного сенсу у почутому.

— Леді Блумері, — Даррен перевів погляд на мене, поки позаду нього проїжджала остання карета, — у мене є ще декілька запитань до вас.

Цікаво, це питання про Олафа, мене чи вічноцвіт?

— Оберіть зручний час та місце, — продовжив він. — Я пропоную оранжерею. Непогане місце для чергового допиту, як ви вважаєте?

Я кивнула:

— Місце ви обрали за мене, як я бачу. Може ще і час назвете, лорде Норт?

— Якщо ви наполягаєте, — тінь усмішки смикнула його за куточок рота. — Після вечері. Вас влаштує?

— Наче ви лишили мені вибір, — я примружилася, виказуючи все невдоволення його діями.

— Це неприйнятно, — Юджин пирхнув, склавши руки на грудях. — Хто ще буде присутнім, лорде Норт? Чи будуть свідки вашої розмови?

— Неприйнятно? — Даррен здивовано поглянув на брата маркіза. — Що ви маєте на увазі, лорде Блумері? Я запросив маркізу на допит, а не на романтичну прогулянку наодинці. Ви не бачите різниці?

— Я бачу, що ви затримуєтеся у цьому місці, лорде Норт. Бачу, що тягнете з висновками, які вже мали б бути готові. Ви вже мали завершити своє розслідування у цьому місці.

— Ви будете наказувати, як мені робити мою роботу? — Даррен хитнув головою. — Ось це неприйнятно, лорде Блумері.

— Годі! — я не витримала, поглянула почергово на чоловіків. — Що за дитсадок ви тут влаштували? Займіться кожен своїми справами!

Закотивши очі, я розвернулася, щоб вже піти. Коли голос Юджина наздогнав мене.

— Леді Блумері, я хочу скласти вам компанію на цьому допиті. Ви погодитеся?

— Навіщо? — я озирнулася через плече. — Ви зможете за мене відповісти на питання королівського слідчого?

— Але…

— Лорде Блумері, я вас дуже прошу, — я зітхнула, відчуваючи, як неприємно пульсує у скронях, — не влаштовуйте виставу. Чим швидше лорд Норт знайде все, що шукає, тим швидше поїде звідси.

Треба ще знайти спосіб від Юджина так само здихатися. І можна нарешті поринати у вивчення нового життя. Дочекатися цієї миті не можу.

Юджин на мої слова відреагував спокійно. Схилив голову.

— Я приймаю ваше рішення, маркізо. Сподіваюся, ви знаєте, що робите.

І пішов у бік парку. Даррен проводив його поглядом, глянув на мене, теж схилив голову і рушив у бік маєтку.

У мене з’явився вільний час, щоб провести його у своїй кімнаті, кілька разів заходила Тіна. Один раз принесла чай. На другий повідомила, що дворецький, якого, як виявилося, звали Тіл, поки що візьме на себе всі питання з приводу маєтку та слуг. Але занесе завтра зранку папери, які я маю підписати.

Подумки подякувавши цій чудовій людині, я відкрила щоденник Беатріс. Хотілося переглянути всі її записи ще раз. Може, щось пропустила. Може, було щось, що читається тільки крізь рядки.

Але нічого нового не знайшла. Всі ті емоції та події, якими вона поділилася у своєму старому щоденнику, були мені вже відомі. Доведеться змиритися, що на можливі каверзні запитання лорда Норт я сьогодні не відповім.

Не просто ж так він запросив мене на ще один допит. Щось мало статися.

До оранжереї я пішла раніше. Значно раніше. Бо чекати до вечора, сидячи в кімнаті, це означало накручувати себе до стану, коли в голові вже не думки, а шум. До того ж зайнятися було справді нічим. Якщо у маркізи і були якісь справи та обов’язки, мене ними поки не квапилися обтяжувати.

Чому я одночасно і раділа, і не дуже.

Я зробила крок в оранжерею. Крізь скло просочувалися останні промені теплого сонця. У повітрі стояла волога. Я якраз питала у Тіни, чи не пам’ятає вона, скільки слуг допомагають мені з теплицею. Варто було дізнатися, чи не вбиваю я рослини тим, що не проводжу тут весь свій час. На що Тіна чесно відповіла, що двох дівчат я кілька місяців тому навчила правильно піклуватися про кожну рослину у цьому кутку. Вони приходять два рази на день, щоб полити все, що треба полити. І наситити магією все, що треба наситити.

— Дякую, — відгукнулася я. — Стільки усього, що деякі речі вилітають з голови.

На обличчі дівчини промайнула усмішка, але швидко згасла:

— Я лише виконую ваші доручення, міледі. Нема за що мені дякувати.

Ні! Я так більше не можу!

Може, я зараз і роблю велетенську помилку, але…

— Тіно! — я зупинилася і повернулася до неї обличчям.

Дівчина, яка йшла за мною стежкою між двома густими кущами, здригнулася. Зщулилася. Опустила погляд. Наче я мала її зараз насварити. Або зробити щось гірше.

— Я… я інколи поводилася не надто правильно, — я підбирала слова, намагаючись балансувати між маскою, яку треба було тримати, і совістю. — Можливо, в іншому випадку, я мала б перед тобою навіть перепросити.

Хоч Тіна і дивилася в землю під своїми ногами, я бачила, як в неї розширилися очі.

— У ці важкі дні, — продовжила я, — я дуже ціную твою допомогу, хоч це і лише те, що ти маєш робити. 

— Міледі, — вона злякано пискнула, швидко поглянула на мене і опустила очі, — я щось накоїла? Я у чомусь перед вами винна?

— Що? — я насупилася. — Чому ти так вирішила? Ні! Я навпаки хочу тобі подякувати. Якось віддячити за твою допомогу… Подивися на мене зараз хоча б.

Тіна підвела шокований погляд на мене і затримала його.

— Є щось, чого ти хочеш? — спитала я. — Щось, що я можу для тебе зробити?

Тіна зам’ялася:

— Міледі, є дещо, але це надто нахабно і…

— Кажи.

Вона підтисла губи, вчепилася пальцями у спідницю сукні.

— Тіно…

— Я вже зрозуміла всі свої помилки, леді Беатріс, — блідніючи прошепотіла вона. — Я більше їх ніколи не припущуся. То… чи зможете ви прибрати цей шрам з моєї щоки?

Вимовивши це, вона здригнулася і, здається, навіть стала на десять сантиметрів нижче.

— А що це за шрам взагалі? — питання зірвалося з губ до того, як я усвідомила, що саме спитала.

Тіна вже дивилася прямо на мене.

— Це шрам, який ви самі мені залишили. Як покарання.

У погляді дівчини читалося нерозуміння і здивування. І я її зараз чудово розуміла. Як і те, що, здається, моя совість мене зараз дуже сильно підставила.