Раді Вас бачити!

Клац!

Світло від магічної кулі здригнулося, повітря, здавалося, штовхнуло у спину. А я… я дивилася на рівну поверхню стіни, де ще мить тому був вузький прохід, і не могла вдихнути.

Ні… Ні-ні-ні! Тільки не це! Тільки…

Долоні похололи, по спині пробіг струмок холодного поту, світ похитнувся. Я знову спробувала вдихнути, повітря увійшло в мене і застрягло десь між горлом та ключицями важким неприємним згустком.

Я швидко озирнулася, намагаючись знайти очима будь-що, що може допомогти вибратися з цієї кам’яної труни. Але позаду був лише чоловік, який і спровокував все це.

— Цікавий ефект, — гмикнув він, перехопивши мій погляд. — Могли б і попередити, що захистили це приміщення… Хоча це все ж таки можна сприймати як відповідь на моє питання про ваші магічні здібності. Як гадаєте?

Я знову спробувала вдихнути і ковзнула поглядом далі.

Десь має бути ще якась кнопка. Помітна, така, як і по той бік. Щоб відкрити ці кляті потаємні двері, поки я не задихнулася тут. Поки… поки…

Повітря все ж прорвалося далі, обпекло легені й повернуло мені здатність думати. Хоч і не надто тверезо.

Тісно. Надто тісно. Стеля раптом опинилася ближчою, ніж була хвилину тому, стіни теж. Світло від кулі лорда Норт відбилося в склі банок на поличці так яскраво, що захотілося заплющити очі.

Не заплющуй. Дихай. Шукай вихід!

Я зробила крок убік, до стіни, провела пальцями по швах каменю. Жодної щілини, жодної плити, яка хоч трохи відрізнялася б від інших.

— Леді Блумері, — голос слідчого прозвучав занадто спокійно, — то ви випустите нас чи як?

Я ковтнула повітря так, ніби воно було рідкісним товаром, який ось-ось подорожчає.

— Я б із задоволенням, — сказала я, не впізнаючи власний голос, — якби знала, як.

Слідчий відповів не одразу. Просто зробив крок убік, нахилився до стіни й постукав по каменю кісточками пальців. Рівно. Методично. Так, ніби ми застрягли у звичайній комірчині, а не в кам’яному мішку.

Мене від цього спокою перекосило сильніше, ніж від браку повітря.

Я пройшла ще півкроку вздовж стіни. Пальці ковзали по швах, по холодних виступах, по гладких ділянках. 

— Тобто ви хочете сказати, — почулося збоку, — що поставили магічний захист і не вклали у це заклинання зворотної дії, я правильно розумію?

— Якось не було до вас бажаючих покопирсатися в моїх особистих речах, — пробурмотіла я і знову не змогла вдихнути. Повітря стало у горлі.

Я вчепилася нігтями у камінь і зашипіла крізь зуби. Клята клаустрофобія! Після того випадку, коли довелося просидіти у ліфті дев’ять годин…

Ні, не згадувати! Не згадувати!

— І що, саме це завадило вам вплести у заклинання ефект зворотної дії?! — Даррен вже дивився на мене. Дивився так, наче бачив перед собою єдинорога.

Хоча… може і неправильне порівняння. Все ж таки у цьому світі такі істоти цілком можуть існувати.

Дивився на мене, як на спорткар. О, так, напевно, краще.

Я реготнула всупереч власній волі і перехопила ще більш роздратований погляд, ніж до цього.

— Це все здається вам смішним? — вигнув брову лорд Норт. — Маркізо, нагадую вам, що я людина корони. І можу сприйняти це як замах на моє життя на свободу. Розумієте?

— Ви не робите краще, — огризнулася я. — Якщо не помітили, я застрягла тут разом із вами. А тут ну вже занадто мало повітря. Повірте, я б собі таку смерть точно не обрала. Давайте, шукайте вихід. Це ж ви тут людина, яка звикла шукати все сховане!

— А знаєте що? — лорд Норт вже повністю повернувся до мене, склавши руки на грудях. — Ні.

— Що «ні»?

— Ні, — повторив він. — Я не буду нічого шукати. Мені тут досить зручно. Якраз є час, щоб детальніше вивчити ваші записи.

І він… просто всівся на стілець, простягнувши перед собою ноги і знову взяв до рук той клятий зошит із записами маркізи.

— Але повітря…, — не надто впевнено пискнула я.

— Його тут вдосталь, — знизав він плечима, гортаючи сторінки. — Вам вистачить, щоб згадати, як ви встановлювали тут захист. І як його зняти.

Трясця!

Маркізі може б і вистачило. А я і гадки, бляха, не маю! 

— Це не смішно, — я знову захлинулася повітрям. — Якщо ви зараз не звільните нас, у мене почнеться панічна атака. Попереджаю.

— Що у вас почнеться? — лорд Норт навіть погляд від сторінок відірвав, звів на мене.

— Істерика, якщо вам так буде зрозуміліше. І я обіцяю, вам це не сподобається, лорде Норт.

— Ви погрожуєте першому королівському слідчому? — майже ліниво перепитав він.

— Попереджаю, — огризнулася у відповідь і відвернулася.

Сил не було бачити його спокійне обличчя.

Трясця! Думай, Леро, думай! Що трапилося перед тим, як зачинилися двері?! Це може бути не магія, а механізм. А може і те, і інше. В будь-якому випадку у мене під стрічкою спідниці заховано гребінець. Можна буде спробувати відколупати якийсь камінь. А там вже і кладку розібрати можна буде спробувати.

Думай!

— Вічноцвіт, — голос Даррена перервав ту мить спокою, яку я з таким зусиллям навколо себе будувала. — Гарна назва. Це тільки через те, що ця рослина може стати одним з компонентів зілля вічної молодості чи вона і квітне постійно?

— У вас в руках всі мої нотатки, нащо в мене питати? — просичала я, знову відчуваючи, як стеля та стіни починають наближатися. Тиснути.

— Не схоже, що ви таким тут ділилися… Хоча, дещо цікаве все ж є. Отут ви, наприклад, пишете, що ваша служниця дізналася про ваші експерименти, і ви готові їй нашкодити, якщо вона скаже про це маркізу. А значить, Олаф Блумері не знав про ваші експерименти.

— Вітаю вас з цим відкриттям, — я знову проводила долонею по одній зі стін, тиснучи на кожен з камінців. — Ви розгадали загадку тисячоліття: дружина не довіряла чоловіку, якого не кохала. Скандал!

Позаду мене почувся кашель. Чи це сміх?! Він що регоче там сидить?! Мерзотник!

Озиратися та перевіряти, я не стала. Продовжуючи пошуки механізму, який мав випустити мене з цієї пастки.

— О, то ви навіть виростили один вічноцвіт, — почулося з-за спини, поки я зачепилася пальцями за горщики на стелажі. І думала, чи пов’язаний якось дотик слідчого до одного з них.

— Що?

— А що, я не мав це знайти? — по-своєму зрозумів моє питання Даррен. — Ви ж тут самі пишете, що перший досвід з квіткою вас розчарував. Вона втратила пелюстки майже одразу, як розкрилася… Ви зрозуміли, чому?

Я все ще дивилася на один з важких горщиків і вже думала про те, що знаю, як змусити його замовкнути. Та за таке мене точно заарештують. 

Маркіза напала на слідчого — новина для перших шпальт!

Цікаво, тут є взагалі газети? Чи як вони новини дізнаються? Магічне телебачення?

За цими дурними думками, які блукали у голові і намагалися відволікати від паніки, я згадала, як відкрила щоденник Беатріс. Дотиком. Просто дотиком до правильного місця. Як сканер відбитку. Може і тут щось схоже? Просто того місця торкнувся Даррен. І тому нас тут закрило.

— Якого горщика ви торкалися? — я все ж озирнулася до слідчого.

Він навіть пози не змінив. Гортав записи маркізи, розвалившись на стільці.

— Що?

— Якого, трясця, горщика ви торкнулися перед тим, як спрацювала пастка?!

Чоловік ще мить дивився на мене цим поглядом, яким дивляться на кішку, що бешкетує і ганяє пакет із магазину. А потім показав на горщик.

Якщо моя здогадка правильна. Якщо…

Довелося встати навпочіпки, щоб дотягнутися до потрібної полиці. Пальці ковзнули по прохолодному глиняному боку.

Мить. Друга. Я вже розчаруватися встигла у власних розумових здібностях, коли щось тихо клацнуло.

Я озирнулася, не вірячи власній вдачі. І побачила, як стіна зрушила. Міліметр. Ще. І ще.

Повітря з полегшенням вийшло з легень.

— А казали, що не знаєте, як нас звідси витягнути, — стілець скрипнув, Даррен встав.

— Покладіть туди, звідки взяли, — я озирнулася. Лорд Норт притискав нотатник маркізи до грудей.

— Я його ще не дочитав.

— Покладіть мою річ на місце, — сухо повторила я і стала спиною до виходу, не даючи змоги слідчому пройти.

Він цього, здавалося, не помітив. Зробив крок вперед, нависнувши наді мною:

— Я попереджав, що всі записи будуть вилучені і вивчені.

— Ті, які стосуються смерті мого чоловіка, — довелося скинути голову, щоб дивитися йому у вічі. — Це стосується лише рослин. Покладіть. Мій. Записник. Назад.

— Або що? — Даррен не поворухнувся.

— То це ваша мова спілкування? — скинула я брови. — Погрози? І це перший слідчий корони?

Не на ту напав. Я кілька років вчила підлітків. І не з такими провокаціями стикалася. Якийсь дитячий садочок мені тут влаштував!

Даррен Норт ще мить дивився мені в очі. А потім, не озираючись, поклав нотатник на стільницю.

— Ви задоволені, маркізо?

— Буду задоволена, коли вийду звідси і більше не матиму потреби знаходитися з вами сам на сам. Прошу.

Я відступила в бік, пропускаючи чоловіка вперед. Ще не вистачало прогавити момент, коли він знову спробує забрати записи Беатріс.

— Ви ж розумієте, що я знаю про ці записи. Про схованку. Навіть якщо ви знайдете їм іншу схованку…

— Знову погрози? — я похитала головою. — Якщо вас так цікавить ботаніка, приходьте вдень. Можете погортати записи. Тільки з однією умовою.

— Ви ставите мені умови?

— Так, — я кивнула. — У мене кілька рослин постраждало від кількості бажаючих сюди зазирнути. Допоможете з доглядом за ними, і читайте скільки заманеться.

Даррен ще мить дивився на мене. А потім пирхнув і першим вийшов з потаємної кімнати в оранжерею.