Спочатку:
На сторінку книги
Знаєш, як стають справжніми некромантами? Ну, те, що для цього треба позбавити людину життя, ви, мабуть, уже здогадались. А я вам зараз розповім, що саме відбувається з тим самим некромантом після цього не надто дрібного, а навіть дуже вагомого в житті кожного мага моменту.
Мене ламало. Як наркомана, що підсів на веселий порошок. Вивертало. Лихоманило. Часом здавалося, що я падаю з міської ратуші, такої високої, що аж до самого неба. А внизу — суцільна темрява. Така густа, що коли до неї торкаєшся, спиною відчуваєш силу удару. І летиш далі. А потім знову об щось гепаєшся. І знову летиш. І все це — під зловісний шепіт численних голосів. Їх стільки, що здається, ніби це клубок розлючених змій.
Іноді здавалося, що в тій темряві з’являються чиїсь обличчя. Знайомі й не дуже. Але тільки но подумаєш, хто це — й усе. Нікого нема. Темрява, хоч око виколи. І все це супроводжується диким болем у всьому тілі. Або це наслідки візиту до Горі Напівмісяця? Хто його знає. Все, про що я могла мріяти в цьому нескінченному падінні — аби скоріше все закінчилось.
Схоже, Єдиний, із великої любові до мене, розкішної, таки вирішив змилостивитися. Хай там як, але все скінчилося. Я розплющила очі, не зовсім розуміючи, де я і що зі мною. Жива взагалі чи ні. Спробувала поворухнутись — і зрозуміла, що фіг мені, як казав Дорк. Причиною виявилася не моя слабкість, а те, що магістр Абрахам Волен міцно зафіксував моє кістляве тільце, притиснувши до себе, і сопів мені просто у вухо. Ну, нічогенько так. Взагалі охамів. Але вирішивши, що особливого дискомфорту він мені, в принципі, не завдає, я не стала зранку (чи яке там зараз узагалі число і година?) влаштовувати скандал. А нічо так. Тепло поруч. Навіть затишно.
Я поворушилась, і мене мало не прибило до ліжка.
— Задавиш, — пробурчала я, таки вивертаючись з обіймів Абрахама.
На що той полегшено зітхнув і перекотився на спину.
— Як ти? — хрипким від сну голосом поцікавився Волен.
— Нормально. Ніби, — відповіла я розгублено, прислухаючись до власних відчуттів. — А що?
— Нічого. В дзеркало глянь, — порадив він, не розплющуючи очей.
І що ж я там такого маю побачити?
Але все ж послухалася. Тобто попленталась до дзеркала у своїй, між іншим, кімнаті. Тій, що мені виділили в домі магістра Волена.
— Твою… — вражено пробурмотіла я.
На мене дивився хтось. Або щось. Бліде, як фарфор, за який по десятки злотників правлять, із гострим тонким носом, круглими синіми очима (хоча, швидше, то від хвилі не надто позитивних емоцій, що мене охопили в цю мить), і блідуватими тонкими губами. Щоки впали, і я стала схожа на ящірку. А довершували образ тонкі чорні пасма в каштановому волоссі. О Єдиний! І отаке чудовисько тепер усе життя з дзеркала на мене дивитиметься?! Жах якийсь.
Здається, останню фразу я вимовила вголос, бо магістр засміявся й запевнив, що «навіть нічого так». Принаймні, краще, ніж учора, коли він мене напівживу витяг із Кварталу Семи Шибеників.
— Та йди ти… Жахливе щось. Як мені тепер на люди виходити?
— Мовчки і з високо піднятою головою. Тепер ти повноцінна некромантка, і такий вигляд — закономірність.
— Обнадійливо, — буркнула я. — Стоп. І що, тепер кожен знатиме, що я людину грохнула?
— Ну, не кожен… Але от твій куратор, наприклад, зметикує, щойно тебе побачить.
Мене затрусило. І руки, й ноги, й узагалі якось кепсько стало.
— І що тоді? — повернулася я до Волена, що влаштувався в мене на ліжку, наче у себе вдома.
— Нічого. Рано чи пізно кожен некромант приносить жертву, аби наблизитись до межі. Зазвичай беруть когось із засуджених на смерть… Тож гадаю, Дорк скоріше зрадіє, ніж розсердиться.
Ага. Некроманти вони такі. У них усе якось не по-людськи.
— А хто мене переодягав? — вказала я на білу сорочку, яку мені видали ще в перший день мого пер***вання в цьому гостинному домі. Сам же некромант, до слова, був у своїй звичній похмурій одежині.
— Ну не Едд же, — пробурмотів магістр. — Я переодягав. Більше нікому.
— Цікаво… Щось ти, магістре, надто охоче моє худеньке тільце чіпаєш… — замислено протягнула я, накручуючи чорне пасмо, що впало на обличчя. — Ти мені ще й пику підправив? — задумалась я про зникнення синців.
— Що знову з твоєю мовою? — зморщився магістр. — Тільки-но з Шибеників повернешся — одразу говориш, як безрідна шпана.
— А я, між іншим, і є безрідна шпана. То що з моїм обличчям? За моїми підрахунками, ще тиждень око мало бути заплющене після того, як Ловас показав, наскільки радий мене бачити.
— Це не я. Тобі, можна сказати, пощастило — Ельвізія завітала в гості.
— Це декан цілителів, чи що? А вона тут що забула?
Магістр не відповів. Ну й нехай, не дурна — і так здогадалась. От тільки настрій, і без того хиткий, став відверто паршивим. І не питайте чому. Сама не знаю.
— Вона мене підлатала? — вирішила я не зʼясовувати, з ким там магістр Волен спить.
— Ага. Я вирішив не погіршувати твоє й без того нікчемне становище.
— І як ти пояснив моє… жалюгідне становище? — уточнила я, щоб не плутатись у свідченнях.
— Твоєю роззявленістю, — скривився магістр, із виглядом людини, глибоко незадоволеної життям. — Властивою особам недалеким і неуважним. А також твоїм невмінням переходити дорогу в дозволеному місці.
— Тобто, за твоїми словами, мене переїхало… чим? Екіпажем? — магістр кивнув, підтверджуючи мої обережні здогадки. — Слухай, Абрахаме, — раптом мене осінило. — А давно ти з магістресою роман крутиш?
Абрахам засопів і нарешті розплющив очі.
— Ні з ким я нічого не кручу! — гаркнув він, чомусь розлютившись.
— Та годі тобі… що я, не розумію? Ти чоловік у самому розквіті сил. Вона, здається, теж особа без зобов’язань…
— Кет, між мною й Ель нічого не було. Ніколи, — відрізав магістр, і мені якось полегшало, навіть трохи веселіше стало. — Можливо, вона колись і плекала якісь надії…
— Коли саме? — поцікавилася я, знову залазячи на ліжко й вмощуючись на животі так, щоб бачити його обличчя.
— Коли плекала? — уточнив Абрахам. — Давно. Ще коли ми були студентами.
Я підскочила, аж сорочка задралася майже до пояса.
— А ось і мотивчик. Нещасна закохана вирішила позбутись конкурентки, а заразом і допомогти тобі з дослідженнями.
Погляд магістра, що ковзнув по моїх оголених ногах, якось небезпечно потемнів. Через що я гостро відчула, що з обвинуваченням трохи переборщила.
— Та гаразд! Не сердься. Це ж так, просто здогадка. Але цілком життєздатна.
— Не думаю, що це правда, — зірвався з ліжка магістр так, ніби його щойно джміль у… п’ятку вкусив. — Одягайся, у нас сніданок уже вистиг.
Сніданок — це добре. Сніданок — це я завжди готова.
— А ти подумай, магістре. Воно ж як завжди: у справжнього злочинця найдобріше обличчя, — порадила я зачиненим дверям.
До того ж згадавши слова Мілвени, сама деканеса — ще та гадюка підколодна.
***
Вас, напевно, дивує, чому я так спокійно поставилася до факту вбивства? Не треба питати. Я сама не розумію. Можливо, це тому, що Ловаса я вже давно хотіла «порішати». Ще тоді, коли він підставив нас із першим уловом, коли ми ще працювали разом, а всю провину спихнув на нас Ріх. Чомусь саме Сему він повірив, а нам дісталися побої і різки. А може, з того моменту, як він здав мене стражі? Можливо, це через мої магічні нахили. Або через те, що смерть давно перестала бути для мене чимось особливим. А може, я просто ще не усвідомила, що зробила… Не знаю. Але докорів сумління я не відчувала. Взагалі.
Магістр косив на мене, чекаючи… А темний його знає, чого він міг від мене очікувати. Можливо, що в мене різко погіршиться апетит. Або раптом «накриє» відкат.
Я ж, порушуючи всі закони всесвіту, спокійно поїдала бутерброди з сиром і шинкою, запиваючи їх гарячим чаєм з м’ятою.
— Ти нічого не хочеш сказати чи спитати? — не витримав мого задоволеного вигляду Абрахам.
— Ні, — повідомила я, навіть не прожувавши до кінця смачний бутерброд.
Магістр знизав плечима і ткнувся у свою тарілку. Недовго.
— Ну, раз у тебе немає питань і, судячи з твого задоволеного вигляду, почуваєшся ти, загалом, непогано, тоді маю пропозицію почати заняття верховою їздою.
— Угу, — не стала сперечатися я, відпивши чаю й глянувши на годинник.
На що Абрахам підозріло прищурив очі. А я цілком безтурботно усміхнулася у відповідь.
— Але все ж даремно ти Полумісяця в пекельні казани відправила, — сказала я, відкусивши булку з маком і родзинками. — Тепер у Шибеники не те що носа сунути страшно, а навіть пройти повз. Хоч як дивно, а при ньому там був порядок.
— Дивні у тебе думки, Катріно, — задумливо бурмотів магістр. — До того ж я був не в настрої.
— А, до речі, чого ж тебе понесло?
На мене знову так подивилися, що шматок їжі застряг у горлі, і я почала кашляти. Ну, магістр, вмієш же зіпсувати апетит. Але відповіді я так і не дочекалася, бо у двері нерішуче постукали, і у щілину, що трохи відчинилась, зазирнула голова дворецького.
— Магістре Волене, — увійшов у їдальню блідий, мов я, герр, і, не знаючи, як почати розмову, став жувати губи.
— Так, Едде. Щось трапилось? — не відводячи від мене пильного погляду, спитав Волен.
— Ні. Просто там… Вам краще самому це побачити.
Я ледве помітно усміхнулася, але одразу ж набрала найсерйознішого вигляду і пішла тапками слідом за здивованим магістром і герром.
І ось ми дружною компанією ввалюємося у передпокій, а там… два трунарі й новенька труна.
Красивенька, із червоного дерева, покрита лаком і з м’якою бежевою оббивкою всередині. Навіть подушечка є.
Брови магістра піднялися.
— Це що? — запитав господар дому одразу всіх присутніх.
— Труна. На замовлення, на ім’я Абрахама Волена, — спокійно відповів один з гробарів, чоловік, що, напевно, у житті бачив уже багато чого й нічим не здивуєш. — Де покійник?
— Я покійник, — підняла руку я і швидко підстрибнула до пахучої свіжим лаком труни. Не дарма я вчора прокрутила коло через Квартал Ремісників.
Магістр захрипів. Так переконливо, що захотілося повернутися й постукати його по спині.
— З вас п’ять золотих, — спокійно повідомив про незаплановані витрати трунар, дивлячись, як я залажу у новий предмет інтер’єру і влаштовуюся там зручно.
Абрахам не став сперечатися, віддав вартість останнього пристанища, і лише коли двері за працівниками кладовища зачинилися, схилився над мною.
— І як це розуміти, Кет? — звузив він свої зелені очі. Не злий. Принаймні, не дуже.
— Відпочиватиму, — спокійно відповіла я, схрестивши руки на грудях.
— У труні? — ледве стримуючи сміх, уточнив Абрахам.
— Ну так! Слідую твоїй пораді, між іншим, — прикусивши губу, щоб не засміятися, відповіла я.
Магістр впʼявся у мене поглядом, явно не розуміючи, що ж далі робити.
Та за хвилину кришка труни різко зачинилася, а шпінгалет ледь чутно ввійшов у паз.
— Ей! Магістре, ти що це? — вигукнула я.
— Перший закон некроманта: «Якщо не знаєш, що робити з тим, що опинилося в труні, закрий кришку і дай йому спокій. Принаймні, доки не придумаєш, що з цим робити!» — приглушено пролунав голос ззовні.
Ось це так. Добре, що цей варіант теж продуманий. І вентиляція є. Отже, буду відпочивати й набиратися сил, як і планувала.
