Раді Вас бачити!

— Курва. Курва! КУРВА!!! — Як казала мама: не пхай носа, куди й голова не пролазить. Не слухала? Ото й маєш.

Приблизно з цими світлими думками я мчала щодуху через базарну площу, збиваючи з ніг перехожих і перекидаючи возики з товаром, що траплялися на шляху. Все під акомпанемент божевільного лементу торговців і покупців, прокльонів і криків варти: «Ловіть злодійку!» Дехто спритніший таки намагався мене схопити — через що моя й без того потерта сорочка позбулася рукава. Але, скажіть мені, хіба рукав — то проблема, коли тобі на шию ось-ось накинуть зашморг ката? От і мені так здалося. Тож, уже задихаючись і бачачи перед очима веселі різнокольорові цяточки, я неслася щодуху — куди очі дивилися.

Два повороти праворуч… Ні, не туди. Тут же не було глухого кута… чи було? Курва!

Я люто тупнула ногою й задерла голову, шукаючи бодай якийсь шлях до втечі. Але, як на зло, ані балкончика, ані карниза — ніде й натяку, щоб дертися на дах.

Майже скиглячи від люті та безнадії, я загримала кулаками у ледь помітні двері — які, на мій превеликий подив, раптом відчинилися. І я, не спинившись, влетіла в задушливе темне приміщення й розтяглася на підлозі.

Двері грюкнули за мною, й темрява впала така, що хоч в око стрель. Я спробувала підвестися — й відразу ж отримала потужний поштовх під ребра. В очах спалахнуло так яскраво, що аж засліпило. Падлюка,ь в мене там і так ребро зламане, якого біса штовхатись?

— Курва… — прохрипіла я, раптом усвідомивши: тікаючи від псів, вляпалась просто в пащу вовка. — Що за…

Продовжити мені не дали — той самий поштовх повторився. Такий переконливий, що, поки на вулиці ще було чутно крики та метушню, я могла лише хапати ротом повітря, витріщивши очі — то чи від страху, чи від усвідомлення, в яку я... передрягу встряла.

Клац. Здається, пальцями. І спалах світла різонув по очах гірше бритви Сивого Торі.

— Нарешті зустрілися, дрібна погань, — майже ніжно протягнув хтось, стоячи спиною до джерела світла й виглядаючи настільки зловісно, що краще б уже назад до варти. — Де мій медальйон? — нахилився він до мене ближче.

— Дядечку, ви мене з кимось сплутали, — залементувала я з жалем у голосі, ще й цілком натурально схлипнула для переконливості. — Ані знала, ані гадала, про який медальйон мова.

Не повірив. Ну й байдуже, що мого обличчя не видно. У мене на це нюх.

Цей хтось — обікрадений — сів на край столу, склавши руки на грудях. Курва!!! Якщо це я його "ощипала", то в мене серйозні проблеми. При тому такі, що петля — то ще найбільш лагідний варіант з усіх можливих. Чорна смуга, й годі.

— Дядечку, мамою клянуся, нічого в вас не брала, — навіть спробувала підвестися, водячи очима в пошуках виходу. Ага, зараз. Кам’яний мішок і єдині двері. — Дядечку, змилуйтесь. Не брала я нічого… нічогісінько…

Цього разу я вже заплакала по-справжньому — бо чомусь була певна: саме тут і гнитимуть мої кісточки.

— Припустімо, я тобі повірив, — повільно мовив незнайомець. — В такому разі, чиїх же це рук справа?

Ага, зараз! Щоб, вирулюючи з однієї халепи, одразу вскочити в ще гіршу? Ні, дякую.

— А звідки мені знати? Я ж не під руку з вами ходила… — знову спробувала я підвестися, з болем у ребрах, які, здається, хруснули. Точно зламала, коли з вивалювалась з кватирки. Ще й цей штовхається… — Що ж ви з дівчатами так немилосердно, а ще, диви, благородний… — простогнала я, усвідомлюючи, що піднятися ось так просто не вийде.

Та щойно мені якось вдалося встати, як він мене смикнув за руку так, що все поплило, а в вухах залунало дзвоном.

— Щоб ти здох, — виплюнула я.

Знала б я, чим обернеться той проклятий на всі віки підробіток — нізащо б не погодилась. Ідіотка. Мама ж казала: працюй тихо, по дрібничках. Довше проживеш. Але ж ні. Захотілося зірвати великий куш і… ви не повірите — зав’язати.

— Остання спроба, Спритна Кет, — сказав він. — Де медальйончик, що ти стягнула з мене тиждень тому в «У Рохаса»? Щоб ти розуміла: від твоєї відповіді залежить, вийдеш ти звідси — чи залишишся тут безіменним трупом у канаві Кварталу Семи Шибеників.

І так проникливо це вимовив… Мурашки шкірою поповзли.

— У Трьохокого Сема, — вирішила я, що власна шкура дорожча. — З Кварталу Неземних Насолод.

Та ще й ця падлюка мене у все це втягнула. Мовляв, і борг відробиш, і сама на чомусь заробиш.

Схоже, відповідь його задовольнила. Принаймні більше не били — і на тому спасибі.

— Лихвар? Той, що скупляє крадене? — уточнив цей благородний гад.

— Атож. А ви, дядечку, бачу, з нашим братом не вперше маєте справу… Чи й самі клієнт у Сема?

Ото ж бо й воно — хто мене за язик смикає вічно?

— Не так добре, як ти, Катріно.

Я скривилася. Мене цим ім’ям вже років з десять ніхто не кликав. Відтоді, як сестра Тауріна продала нас із сестрою з притулку. Чотирнадцятирічну красуню Лиску — до дому терпимості матінки Олдрі. А мене, семирічну, невиразну — до Трьохокого Сема. І от вже десять років ми «відробляємо». Кожна — як навчена.

— Ми з Семом не настільки близькі, як пліткують, — буркнула я.

— А мені казали, що він тебе тепло приймає, — насмішкувато зауважив ощипаний. Та ще й гаманець треба було прихопити… і перстеник…

— Усі брешуть. Особливо наш брат.

— Отже, Катріно, ти підеш зі мною.

— Еее, н-ні. Ми про таке не домовлялись, — жалюгідно спробувала я втекти, відповзаючи на п’ятій точці. — Ти краще одразу мене… того, — жест по горлу був цілком красномовний.

— Обов’язково, Кет. Як тільки переконаюсь, що ти сказала правду.

— Боюсь уявити, що мене чекає, якщо збрехала.

— І правильно боїшся, — схвалив він, і я зрозуміла: легкою смертю тут не обійдеться.

***

— За мною ж усі міські стражники ганяються, — намагалася я достукатись до мага, який тяг мене на ту саму глуху вуличку. — Ми й кроку не встигнемо ступити, як мене схоплять і повісять.

Але мої слова, вочевидь, не заслуговували на увагу. Бо ця благородна наволоч тільки дужче смикнула мене за руку. Від чого я мало не гепнулась у смердючу вуличну багнюку, зачепившись за поріг. У боці пронизало так, що я не втрималась від стогону. Як і не вдалось не зганьбитись, розпластавшись перед катом на посміховисько.

Всупереч моїм очікуванням, ми розвернулися не вбік знайомих місць, а до якоїсь стіни, якої, здавалось, зроду не бачила. Хоч завжди вважала, що знаю місто, як свої п’ять пальців. Десять кроків, які він пройшов, а я ледь тяглася слідом, — і ми вже стояли впритул до тієї самої стіни.

Я вхопилася за бік і хапала повітря, ніби щойно справді тікала від стражі. А скільки, власне, минуло часу? Тоді здавалося — вічність, а тепер — ніби й зовсім нічого.

Підозри мої щодо мага він підтвердив одразу. Просто поклав руку на шершавий камінь кладки й прошепотів кілька слів. Стіна ледь помітно здригнулася — і… розчинилася.

Вразив. Ну от просто вразив. Йому б у домушники… От уже точно не бігав би, як деякі, від варти, зачепившись за клямку і врізавшись у вітраж.

Я отямилась лише тоді, коли маг смикнув мене за руку і потяг за собою. Ну як «отямилась» — ішла ледь не з роззявленим ротом, з єдиною думкою в голові: «Мені кінець!»

Одразу й не второпала, що саме ця вуличка з облупленою фарбою на фасадах і обваленою штукатуркою — і є Квартал Семи Шибеників. А отже, до дому виродка Сема — рукою подати. Виживу — сама йому пику розмалюю. Давно треба було. А потім втечу. Куди очі дивляться. Хоч у Евстілію. Добре, що кораблі ледь не щотижня відпливають.

З такими думками я плента́лася за магом, намагаючись дивитись під ноги, щоб не спіткнутись і не погіршити й без того кепський стан.

На мага дивитись мені не було потр***. Його-то я й так запам’ятаю до самої смерті. Ще з того клятого дня, коли вкрала цей чортів медальйон. Тоді він мені навіть гарним здався. Одразу видно — шляхетна кров. Блідий трохи, щоправда… але в іншому — нічого так. На вигляд — років тридцять, хоча от саме в цьому я вже не була впевнена. Маги ж старіють за власним графіком. Обличчя тонке, світле волосся, майже біле. Очі трохи розкосі, зелені, як найчистіші смарагди. Ніс — тонкий, рівний… загалом, гарний. І тільки руки мені не сподобалися. Як пташині лапи, чесне слово. І не скажеш, що в них стільки сили. От іще одна мамина істина підтвердилася — не все таке, яким здається. Цікаво, якби вона була жива, скільки б іще мудростей встигла розповісти?

До того ж, здався мені тоді похмурим. Та й тепер мало що змінилося. Весь у чорному. Жодних вишивок чи відзнак. Або що там їм належить? Одне кільце на великому пальці лівої руки. І тоді в нього був той проклятий медальйон. І все. От просто все. І медальйон той такий… що й поглядом не зачепишся. До того ж — маленький, наче жіночий. І чому ж мене одразу не насторожило, що за таку дрібничку дають стільки золота? Аж ні. Тільки дзвін монет у вухах пішов — мозок відключився.

— Пані вперед, — вштовхнув він мене в до болю знайомі двері крамниці Трьохокого.

Жалібно дзенькнули дзвіночки на вході. Підвівся Гевар, що стеріг, немов вірний пес, і Сема, і його добро. З підсобки заквапився старий козел Сем, розпливаючись у привітній усмішці. І тут же зблід. Варто було лише побачити наш дует — мага та мене з вивернутою під неприродним кутом рукою.

— Чим можу служити? — з наскрізь фальшивим тулійським акцентом запитав Трьохокий Сем.

Ото хто його не знає так, як я знаю — подумає: «Який милий дідусь у доісторичному пенсне й потертій одежині». Я теж так подумала, коли вперше його побачила. Добре вмів пускати пил в очі. А насправді — розважлива тварюка, що дзвін монет цінує вище за людське життя.

— Ця мила панночка стверджує, що у вас випадково опинилася одна річ, що належить мені, — сказав маг, і в мене підкосились ноги.

От паскуда. Навіть шансу відкрутитись не залишив. Тепер мені з міста не втекти. Якщо не вартові схоплять — свої ж під ребро штрикнуть.

— Та невже? — нагородив мене Сем таким поглядом, що аж щелепи звело. — Хоч я й сумніваюся, що таке можливо… Все ж я чесний торговець. Але ви можете підшукати собі щось до смаку…

— Сеееем. Не вдавай дурника, — усміхнувся пограбований і раптом став підозріло схожим на змію. — Кажи, де мій медальйон?

— Це зовсім не…

І тут я не втрималась від зловтішної усмішки.

Умить Сем звалився на підлогу, мов підкошений. Побілів, а під шкірою заворушились чорні черв’яки — чи то жили, чи… коротше, огидне видовище, яке мені, втім, принесло неабияке задоволення. Ні, не скажу, що я почувалася відплаченою. Але немає нічого приємнішого для ока, ніж картина ворога, який корчиться в болю.

Гевар навіть сіпнутись не встиг, як його вмазало в стіну, а з рота потягнулася червона струминка крові. От його мені справді шкода. Хороший був. Був — судячи з того, як застигли його очі.

— Я не… — захрипів Сем на підлозі, ще не усвідомивши, що захисників у нього більше не лишилося, а пісок у його життєвих годинах посипався з блискавичною швидкістю.

— Неправильна відповідь, — похитав головою маг.

Якби не звичка завжди бути напоготові, я, мабуть, і не помітила б, як здригнулися пальці на моєму передпліччі. Але… дякуючи злодійській вправності й інстинкту виживання, я сіпнулася й — на диво навіть для себе — вислизнула з його хватки.

А далі все якось пішло саме собою. Я стрибнула повз стійку з дешевими дрібничками, ковзнула за строкатий гобелен, що роками затуляв прохід… і ось, здавалося б, свобода. Навіть якщо маг кинеться навздогін, це забере час. Якого мені вистачить, аби зникнути в одній зі своїх схованок.

Ага, зараз-же. Мало того, що я не бігла, як треба було б, — я ледь волочила ноги. Та ще й біля першого ж притулку помітила патруль. І хай лише з двох осіб, зате в повному спорядженні. А це означало, що десь поблизу є ще.

Чорт. Якби не треба було ховатися, я б завила. Закладаюся, це Ріх і Ловас здали мене з потрохами. Тільки вони знали, куди я подамся, якщо що. А отже — знали й те, куди я точно не піду.

Стараючись не шуміти, я прослизнула в черговий вузький провулок, що тхнув сечею, блювотою й гнилою падаллю.

***

Квартал Неземних Насолод уже вкрили сутінки, коли я нарешті наважилася завітати до сестрички. Ну справді, кому б тільки не спало на думку шукати мене саме в неї? По-перше, мало хто взагалі знає про її існування. А по-друге — бо у нас, як то кажуть, «розбіжності в поглядах». Хоча які там «розбіжності»… посварилися ми так, що аж стіни дрижали. Головорізи матінки Олдрі викинули мене звідси за шкірку, і з того часу Спритній Кет зась сюди потикатися. Але Лиску це мало хвилює. Та й мене до сьогодні не особливо тривожило. Але… обставини вимагають відчайдушних вчинків.

Бдзинь! — дзенькнув дрібний камінчик у не надто чисте й добре затемнене вікно на другому поверсі дому терпимості матінки Олдрі. Кілька секунд — нічого. Я вже підняла другий камінець, та тут раптом віконниці прочинилися, хоч портьєри й залишилися важко звисати.

Плюючись, шиплячи і згадуючи добрим словом мага, Сема і — чомусь — свою матір, я перебігла вузеньку вуличку, де шастали щури і бродячі коти. Ще не зовсім я забута Єдиним… чи хто там за нами стежить зверху. Добре хоч вікно Лиськи виходило не на головну вулицю, а в брудний дворик із мішками сміття й калюжами помий.

Я якось видряпалась по решітці знизу, вчепилася за карниз і мало не впала — знову тягучий біль у боці, вже вкотре за день. Але лізти не перестала. Дворик хоч і безлюдний, але з моїм везінням обов’язково знайдеться якийсь мудило, що приспічить посцяти. І тоді вже тікати мені буде нікуди.

Немає кращої мотивації, ніж земля, що палає під ногами. Навіть зламане ребро — не причина здаватись, якщо жити хочеться.

Тож, зціпивши зуби, я підтягнулася й ввалилася через вікно в кімнатку Лиски. І все. Сили закінчились. Встати було — ще той подвиг.

— Забарилася, Кет. Ми з твоєю сестрою вже зачекались, — долинув з глибини кімнати голос, що встиг стати для мене найогиднішим у світі.

Мученицький стогін, змішаний із собачим скигленням, вирвався з мого горла. Десь у темряві схлипнула Лиска. От дідько. Не варто було до неї йти. Тепер і вона — в небезпеці. Мабуть.

— Скажи мені, чого ти до мене причепився, — спитала я втомлено, навіть не спробувавши підвестися.

Навіщо? Все одно з першого ж удару повалить назад. До того ж, я ще пам’ятаю, на що він здатен. Смикатися — марно.

— Навіть не знаю, з чого б почати… — протяг маг із насмішкою. — Може, з того, що ти поцупила в мене річ, дорогу моєму серцю? Чи з того, що пішла, навіть не попрощавшись? Розумієш, дратує мене це до біса — коли йдуть, нічого не сказавши. А ще, у Сема не знайшлось мого медальйона.

— Я тут ні до чого, — одразу заявила я. — Моє завдання було простим: зняти з тебе і передати Сему. Замовника я й в очі не бачила. Тож іди ти…

— О, я піду. І ти разом зі мною, Катріно. Я тут подумав… чого це я маю носитися містом у пошуках речі, яку в мене ти ж і поцупила? Ти ж крадійка? От і поцупиш мій медальйон назад.

— А маслом не намазати? Та й взагалі — я вирішила зав’язати.

— Зав’яжуть тобі хіба що мотузку на шиї, — спокійно повідомив він те, що я, по суті, вже знала. — Або ножичком тицнуть. Випадково. А так — будеш працювати на поважну людину.

— Ага. І рекомендації напишеш, — підхопила я його гру, все ж підвівшись. Присіла для рівноваги, сперлася на зігнуті коліна. — І зарплату платитимеш?

— Не нахабній, Кет. Таке діло — можу й передумати, — холодно попередив він.

— Де я його шукатиму? Сема б найняв. Це ж він продавав.

— Бачиш… Сем так розхвилювався під час нашої зустрічі… Загалом, прийми мої співчуття, Кет, у тебе більше немає дядька.

— Хай горить в пеклі, — буркнула я з деяким полегшенням.

Це ж означає, що, можливо, про події ще ніхто не знає. А отже, в мене є день-два, щоби злиняти з Горвіха.

— Так от, Кет, — проігнорував мої слова маг. — Відповідаючи на твоє питання, де шукати… Сем, помираючи, пригадав, що в того, хто забирав амулет, були нашивки Академії Магії та Чаклунства. Так що — туди і рушиш.

Я нервово захихотіла. Здається, це мій власний голос.

— Ти це щойно жартанув так невдало?

— Ніколи не був таким серйозним, — вбив мої надії маг.

— І як, на твою думку, я маю туди пробратись? Там же захист, магія, все таке. Ні вдень, ні вночі не пролізеш! — я заговорила швидше, сподіваючись достукатись до хоч якоїсь розсудливості цього виродка.

— А це вже не моя проблема. Як пролізеш — твій головний біль. Студенткою, викладачкою, прибиральницею, хоч дворовим псом. Мене цікавить результат, Кет. І щоб ти відчула всю серйозність моїх намірів…

На столі спалахнув червоним світильник, осліпивши мене на мить. Проморгавшись, я ледь не вилаялася. У нього на колінах сиділа Лиска. Бліда, перелякана, з нашийником на шиї. Її великі сині очі були повні жаху, по обличчю котились сльози.

Маг щось прошепотів. І Лиска раптом вчепилась у нашийник. Її пальці залилися червоним. Вона хапала повітря ротом, даремно намагаючись вдихнути. А ця наволоч просто сидів і дивився. Чекав.

— Добре-добре! — не витримала я. — Дістану я тобі твій медальйон!

— Дуже на це сподіваюся, — усміхнувся своєю зміїною посмішкою маг. — Підводься, люба, — плеснув він Лиску по спині. — У нас з Кет ще справи є.

Я стиснула зуби, дивлячись, як Лиска підвелась, похитнулася й ледве допленталась до ліжка, де вже не сіла — гепнулась.

— Катріно, не витрачай мого часу. Він зараз дуже цінний.

— Та хто б сумнівався, — пробурмотіла я, стараючись більше не дивитися на сестру.

Мовчки покульгала до мага, морщачись від болю в ребрах. Що я могла сказати, якщо вона в це лайно влізла через мене? Отож — нічого. Тому й пішла мовчки, з опущеною головою.

— До речі, нашийничок діє на будь-якій відстані. Так що, Кет, не мудруй, — знову нагадав він.

— Щоб тебе всі чорти в пеклі по черзі… — мило усміхнулась я йому просто в пику.

— А з твоїм жаргоном і манерами щось треба робити. Все ж таки — у пристойний заклад зібралась… — похитав головою маг, вчепившись мені в шию і штовхнувши вперед, до виходу з дому матінки Олдрі. — Вперед, Кет. Нас чекає тяжка праця: перетворення дворняги на породисту болонку.