Раді Вас бачити!

— Ласкаво просимо, магістре Волене. Чим можу прислужитися? — солодко всміхалася пані Валемтайн.

— Моїй супутниці потрібно підібрати гардероб. Пару суконь, кілька костюмів і взуття.

Ви колись почувалися так, ніби вас роздягли догола і виставили світити задом посеред центральної площі? Ні? Вам пощастило. А я — саме так і почувалася в ту мить. Особливо яскраво, коли ця пані з ідеальною фігурою, ляльковим личком, світлим волоссям, зібраним у високу зачіску, і поглядом базарної торговки повернулася до мене. Скепсис у її очах дозволяв відчути всю глибину власної нікчемності. Але ж на те вона й успішна леді — щоб не показувати свої справжні почуття клієнтові.

— У нас чудовий вибір готових суконь для чарівної юної леді, — посміхнулася вона.

Посміхнулася... якось так зловісно. А я подумала: з поганої вівці — хоч жменя вовни. Дрібницями розмінюватися не збиралась. А що? За роботу мені все одно не платять. То хоч обновками себе побалую. Навряд чи ще коли трапиться така нагода.

Тож я і не соромилась. Вибирала довго й ретельно. І, звісно, подорожче. У крайньому разі — потім перепродам за вигідною ціною.

Схоже, мій підхід пані Валемтайн навіть сподобався. Бо з кожним новим варіантом сукні ціни зростали. А мій апетит — разом із ними.

До речі, магістр до всього цього ставився байдуже. Час від часу нагадав, що ми не маємо часу, але наряди не коментував. І нехай собі.

Приблизно за годину і два десятки суконь я таки визначилася з одягом і взуттям.

— Не переодягайся, — наказав Волен, оцінивши блакитну легку сукенку трохи нижче коліна, на широких бретелях і з ніжною срібною вишивкою на грудях. І в тон до неї — туфлі. Схоже, виглядала я в ній, як корова під сідлом. Але викаблучуватись не стала. Сказано — зроблено.

Магістр абсолютно спокійно простягнув господині салону гаманець із золотом, від чого в мене аж щелепи звело — захотілося вкрасти бодай поясочок. Довелося нагадати собі: не варто гадити там, де живеш — сам же і вляпаєшся.

— Доставите пакунки до мого дому, — коротко кинув магістр і кивком наказав мені забиратися з салону.

Я ще раз зітхнула за тим поясочком і попленталася слідом.

— Слухай, магістре, а чого ти мене так спокійно по вулицях тягаєш? Не думав, що як побачать мене вартові — ти в лайні опинишся, а я того…

— А тепер повтори це нормальною мовою, — не сповільняючи кроку, наказав Волен, перетинаючи площу зовсім не в бік дому.

Я різко видихнула й повторила, імітуючи інтонації міс Марґарет:

— Магістре Волене, вам не здається, що такі безтурботні прогулянки зі мною можуть призвести до неприємностей не лише для моєї скромної особи, а й кинути тінь на вашу репутацію?

— О, бачиш, коли хочеш — можеш, — похвалив він. Я скептично хмикнула, але промовчала. — По-перше, у цьому кварталі варта не те що обличчя твого не знає — взагалі не підозрює, що ти існуєш. По-друге, моє становище й професія дозволяють мені діяти згідно з власними міркуваннями.

— Вигідно, — позаздрила я.

— Це не звільняє від відповідальності, якщо тобі так раптом здалося.

— Шкода. Хоча ні. Так тобі й треба. Бо управи на вас, аристократів, не знайдеш.

Магістр похитав головою з докором. Але мовчки.

До речі, за місяць у його домі я вже якось звикла до його складного характеру та манери спілкування. Може, тому що в Кварталі Семи Шибеників і не таке почуєш. А може, тому що, попри наше знайомство та обставини початку співпраці, він мені починав подобатися. Не найкращий у світі чоловік, але цілком терпимий. Ще б із Лискою владнати… хоча як би там не було — тікати я не збиралась.

А ви б що робили на моєму місці? Отож. ТАКА можливість для таких, як я — майже як дар Єдиного. Хіба я зовсім дурна, щоб не скористатися? До того ж магістр правий: у мене з’явився шанс вирватися з Кварталу Шибеників і почати нове, нормальне життя. Хіба не цього я прагнула, коли бралася за останнє замовлення? От і воно. Хто б там нагорі не керував долями, схоже, мене він любить.

У своїх думках я й не помітила, як ми підійшли до невеличкої кав’ярні, й швейцар із черговою посмішкою у чистенькому білому костюмі відчинив нам скляні двері.

— Це ще навіщо? — прошепотіла я, ледве стримуючи посмішку.

— Розумієш, Кет, — галантно відсунув для мене стільця магістр, — буде досить підозріло, якщо я триматиму тебе під замком. Чутки про твоє пер***вання в моєму домі ширяться, як пожежа. Особливо після візиту Гарольда. Тому час від часу тебе треба «виводити в люди». Та й тобі варто звикати до того, що доведеться відвідувати подібні заклади разом з іншими студентами.

Я пирхнула. Та ну. Таке — мені точно не по кишені.

Мій настрій витлумачили правильно. Але промовчали.

А мені нічого не залишалося, як окинути приміщення досвідченим поглядом. М-да. Поклади в кишеню пару ложечок — і місяць можеш не знати нужди. Усе блищить, чистеньке. Вітрини з тістечками. Офіціанти в білих костюмах. Усі посміхаються…

— Слухай, а що ти забув «У Рохаса»? — запитала я, згадавши ту помийну яму, де столи востаннє мили в день відкриття.

— Служба, — туманно відповів магістр. Ну, хоч не промовчав.

Підбігла молода офіціантка у біленькій сукні, радо усміхнулася й поцікавилась, що будемо замовляти.

Замовляв Волен — і слава Єдиному. Я й слів таких не чула. Але чемно всміхалась і кивала у такт його словам.

Хвилин за п’ять нам принесли замовлення. Йому — щось темне і пряне, схоже на каву. Мені — заморожені вершки з лісовими горіхами і фруктовий чай. І заради цього треба було язик ламати? Але вголос я, звісно, нічого не сказала.

Надавала перевагу мовчанню й жуванню.

— Як тобі морозиво? — заговорив магістр, коли я, блаженно заплющивши очі, вклала до рота ложечку заморожених вершків.

Вистачило мене лише на коротке «Угу!», що чомусь його розвеселило, а мене, що зовсім несподівано, — збентежило.

— Не поспішай. Почекай, поки саме розтане, — порадив магістр, і я слухняно його послухала.

Усе. Моє життя вже не буде колишнім.

— Слухай, а де ти працюєш? — спитала я, коли креманка спорожніла.

— Багато знатимеш — погано спатимеш, — однозначно дали зрозуміти, що це не моя справа.

— А куди вже гірше? А магістр ти хоч якої магії?

За місяць я вже вивчила її класифікацію на зубок: ментальна, бойова, цілительство, артефакторика, некромантія й стихійна. Здається, нічого не забула. Ще й відьомство є.

— А як ти думаєш?

Я знизала плечима. Звідки мені знати?

— Може, бойова?

— Ні.

— Цілительство? — згадала я, як він мені зцілював ребро.

— Знову ні.

— Ну, ще чотири спроби — може, й влучу, — хмикнула я. — Ти ж не відьмак?

— Я магістр найчорнішої магії і фахівець із кривавих ритуалів.

Я вдавилася чаєм. Тільки-но подумала, що не все так і погано… а ні. Спокійно здохнути мені, схоже, не світить. Уб’є, підніме, знову уб’є… і так, поки не набридне. Він простягнув мені серветку.

— Дякую, — буркнула я. — Значить, от як…

— Саме так. Тому, люба Кет…

— Все-все. І так тепер не засну, — замахала я руками, уявивши своє майбутнє умертвʼя.

— Тому, люба Кет, я й рекомендую саме цей факультет. Спеціалісти затр***вані, та й трупи тебе не повинні лякати. До того ж некромантів остерігаються й обходять стороною. А з огляду на твій ще доволі нестійкий емоційний стан — це навіть вигідно.

— А так можна? Я думала, потрібна схильність і все таке.

— У тебе є схильність. Вистачить і того, що ти хоча б наполовину сирота. Та й зі смертю, гадаю, вже не раз стикалася.

Я замислилась. Справді, не раз. Лише знайомих повішених — із три десятки. Сем у дитинстві водив мене на базарну площу щонеділі. Щоб я пам’ятала, якою є ціна помилки. Дуже мотивує, між іншим.

— Ти колись убивала сама? — спитав магістр, вирвавши мене з роздумів.

— Слава Єдиному, не доводилось.

— Нічого, — заспокоїв мене Волен. — У тебе ще все попереду.

М-да. Оптимістично.

І чомусь стало смішно. Я захрюкала, стримуючи сміх, але зрештою не витримала і голосно розсміялася.

— І що такого веселого ти почула?

— Та ось думаю, чи здогадується ця усміхнена офіціантка, про що ми говоримо? — показала я очима на дівчину, що завмерла за десять кроків від нашого столика.

Магістр усміхнувся. Цілком нормально, а не як голодна анаконда.

— Ох, Кет. Що ж там у твоїй голові коїться?

***

Голова гуділа, як дзвін на міській ратуші.

Напередодні вступного випробування з мене здирали сім шкур — і все одно було мало. До того ж час на сон і обід скоротили вдвічі, а до загального списку катів додався ще й викладач танців.

Завжди думала, що в Спритної Кет — пластика й гнучкість у крові. Аж ні. Майстер Усмар по черзі називав мене то коровою, то колодою. І періодично хапався за серце.

— Ні. Це просто нереально, — з жахливим лійським акцентом стогнав Усмар. — Вона безнадійна. Я безсилий.

Я лише знизувала плечима, мовляв, що вдієш. Така вже дерев’яна вродилася. Виявляється, влізти у віконце розміром із пацючий лаз на третьому поверсі без страховки — значно легше, ніж правильно запам’ятати всі ці кроки й виконати їх під музику з належною грацією.

Магістр, навіть якщо й злився, цього не показував.

— Так! — вирішив він після чергової тиради Усмара. — Спробуємо змінити партнера.

— На кого? — я заметушилась поглядом по залі, що, схоже, слугувала місцем для світських прийомів — і водночас для тортур під назвою «танці».

Абрахам закотив очі.

— На Хука.

— Дуже смішно, — згадала я дворового пса, який виявився мертвяком.

— Зате одразу і старанність з’явиться, і практику з упокоєння мертвяків отримаєш — на крайній випадок.

Уявила. Поморщилась.

— Вам, магістре, тільки б жартувати.

— А хто сказав, що я жартую?

Отут навіть Усмар зблід.

— Ну що, цього разу танцюєш зі мною. А якщо знову не вийде — тоді вже з Хуком.

Я дуже чітко уявила цю сцену. Враження справило. Я кивнула.

До речі, є якесь дивовижне задоволення — наступати на ноги магістру Волену. Вам не здається?

Абрахам кивнув музикантам, яких, до речі, чи то спеціально найняли, чи то тримали десь у підвалі на випадок потр***. Жартую. Це все нерви.

Він трохи нахилив голову, запрошуючи мене на танець.

Ну, будь-що буде.

Я поклала долоню в його руку, іншу — на плече, й трохи здригнулася, коли його друга рука лягла мені на талію.

— Розслабся, Кет. Як із малим заклинанням світла. Просто дихай і відчувай.

От я й дихала. І відчувала. Навіть заплющила очі. І, хай мене чорти візьмуть, у мене виходило. Я жодного разу не збилася. Усе було так легко, просто й природно. Як із світловою кулею. Навіть трохи прикро стало, коли музика закінчилась.

— От бачиш. Головне — правильна мотивація, — усміхнувся магістр. — Схоже, Хуку ще довго сидіти в будці.

— Не засмучуйся. Я ще обов’язково все зіпсую, — заспокоїла я його.

На мене глянули… якось дуже дивно глянули. Навіть, подумати тільки, я знітилася.

— Гаразд. Із танцями розібрались. Ще трохи попрактикуєшся — й можна випускати в люди. Їдемо далі. Теорія магії. Класифікація заклять.

Я стогнала, як мучениця. Вкотре вже лаялася подумки й пленталась до катівні, яку в цьому домі з якоїсь незрозумілої причини називали бібліотекою.

— Слухай, а тобі на службу не треба? — з надією на паузу спитала я.

— У мене вільний графік. Та ще й я взяв відпустку на невизначений термін через сімейні обставини.

— Мама з татом захворіли? — хмикнула я, знову схилившись над підручником з історії магічних битв.

— У Пеклі не хворіють.

От лиха година...

— Вибачте, магістре, — пробурмотіла я, почуваючись так, ніби тільки-но втопила кошенят.

— Оце так дивина, — підняв брову магістр. — Думав, знову підколеш. Ростеш, Кет. Хоча — мінус із некромантії. Могла б і здогадатися, що хоча б одного з батьків у мене немає.

Я невдоволено скривилась. І справді, головне правило темної магії — маг має бути напівсиротою. А краще — повною. Так воно ближче до межі життя й смерті.

— На цій веселій та оптимістичній ноті пропоную вечеряти й спати.

Я кинула оком на годинник. Пів на другу. А підйом о п’ятій.

— Я краще одразу спати.

— Е ні, Кет. Звикай до того, що маг багато їсть, а раціон — калорійний і багатий на білки. Від цього залежить баланс твоїх магічних і фізичних сил.

— Щось я не помічала за вами підвищеного апетиту, — зауважила я.

— А це вже — вміння користуватись накопичувачами. Але тобі до того ще рано. Спершу опануй основи. А поки — марш у їдальню.

— Слухаюсь і підкоряюсь, — вклонилась я майже навпіл і, крутанувшись навколо себе, попленталась у тапцях до їдальні.

***

Кажуть, до доброго звикаєш швидко. Менше трьох місяців вистачило, щоб я почала спокійно сприймати той факт, що мені подають на блюдечку сніданок, обід і вечерю. Що мої речі хтось пере, а з крана тече гаряча вода — просто благословення. Я звикла спати в м’якому ліжку й більше не здригалася від найменшого шерхоту. Лишилася тільки звичка тримати руку під подушкою, та іноді я прокидалася від того, що не могла знайти там свого тонкого обоюдогострого ножика.

А ще — я, як і раніше, носила в кишені відмички, здригалася від вигуків варти вечорами та вночі. І насамперед оцінювала все в грошовому еквіваленті. Загалом, звичка — така зараза, що її роками не витравиш, не те що за три місяці.

Бувало, я забувалася й сипала слівцями, які тільки в Кварталі Семи Шибеників вважалися пристойними. У такі моменти магістр вручав мені таріль зі свіжим м’ясом і відправляв годувати Хука.

— А якщо він мене зжере? — жалісно дивилась я в очі магістра.

— Тоді в нього буде печія, а в мене з’явиться значно більше вільного часу.

Розраховувати на жалість не доводилося. Зате мова моя стрімко очищувалася від вуличного жаргону. І що частіше я годувала мертвяка, то стрімкіше очищувалася. Закон рівноваги, щоб йому пусто було…

— Завтра перше вступне випробування, — нарешті повідомив магістр, і з якоїсь причини в мене підкосилися ноги. — Усього їх буде три. Перше — зазвичай основи теорії магії. Друге — фізична підготовка. І третє, основне, — перевірка на наявність магічного потенціалу. Саме від нього й залежить, вступиш ти чи ні.

— А чого ж тоді з нього не почати? Перевірили б і викинули до чортів собачих.

— Зранку перед випробуванням погодуєш Хука, — між іншим сказав магістр, і я роздратовано прикусила губу. — Перші два випробування — щоб абітурієнт, так би мовити, відчув усю урочистість моменту. Ще раз подумав, чи готовий він до того, що на нього чекає в стінах Академії.

— А що чекає?

— Оце завтра й дізнаєшся. А сьогодні гуляємо, їмо морозиво, відпочиваємо й насолоджуємося останнім днем твоєї свободи.

Я нервово хихикнула.

— Звучить як останнє бажання перед стратою.

— Нууу… У певному сенсі так воно і є, — усміхнувся магістр, подаючи руку й допомагаючи підвестися. — І пам’ятай, Кет…

— Якщо я зганьблюся, ти вб’єш мене й Лиску, потім піднімеш наші тіла й уб’єш знову? І так — поки не набридне?

— Взагалі-то, я хотів сказати: будь обережна, слідкуй за язиком і не забувай про основну мету твого пер***вання в Академії. Але твій варіант теж непоганий.