Раді Вас бачити!

ЧОРТ!!! Я була розчарована. От тільки цього мені не вистачало. Захотілось врізати Абрахаму по голові чимось важким. Шкода, що я так недоречно впустила той томик про лікарські трави. Зараз він би згодився.

Скотина така! Це він точно навмисно… щоб мене подратувати… мерзотник…

— Не міг попередити? — пробурчала я, сіпнувши рукою. — Я все ж таки некромант. Майбутній. Я б зрозуміла.

Ага, як же! Хватка в нього залізна — це я вже засвоїла.

Зате тепер з’явилися всі належні відчуття. І біль, і печіння, і ще й смикати почало — так, що перед очима пішли кольорові плями, а тоді спалахнули спалахи, і я зашипіла, а потім заверещала, а далі й зовсім видала стільки поверхів Воленівського родоводу по жіночій лінії, що магістр аж отетерів.

— М-да, я вже й забув, що в тебе такий багатий словниковий запас, Кет.

— З-з-з-наєш-ш-ш-ш, Абрах-х-хам! — баюкала я руку, на якій замість рани залишився лише кривий, грубо зарубцьований шрам. — Якщо раптом наступного разу тебе проб’є на співчуття і ти вирішиш мене підлікувати, будь добрий — спитай, чи воно мені треба. Або хоч макового відвару чи тасаверійської травки дай. Боляче ж…

— Ти ж чула свою подругу — шкідливо, — він безжально розтоптав усі мої надії, присівши навпочіпки, щось домалював у палаючій пентаграмі, витер, і знову домалював.

— Тобто кровопускання в темному підвалі просто на пентаграму призову — це не шкідливо. А пару ложок знеболювального…

— Моя ж ти розумниця, — не дав мені договорити магістр Волен, і якщо чесно, я заніміла. Від шоку. Боюсь навіть уявити, чого очікувати після цих слів. — Якщо чесно, я й не надто вірив, що ти справді здібна, перспективна студентка. Дорк тебе так нереалістично вихваляв…

— Тільки зуби мені тут не заговорюй… ти…

— Кет, ти можеш помовчати? — зітхнув Абрахам, підіймаючись на ноги й потягуючись усім тілом.

І ще так сказав… Зазвичай таким тоном присаджують собаку, що розгавкався на гостей. Образливо, коротко кажучи.

— Та га… тобто, як накажете, пане магістр Волен, — надулася я, сіла на єдиний у цій лабораторії стілець, схрестила руки на грудях і всім виглядом зобразила ображену невинність.

— Все ж варто подумати, щоб завести ще одного виховного умертвія. Отже, Катріно, скажи-но мені, чим харчуються привиди? Основні ознаки та заходи обережності при роботі з ними. Блисни знаннями.

Мовчу.

— Ке-е-ет…

— Абрахам, я взагалі-то мовчу. Ти вже якось визначись — мені говорити чи мовчати? Бо тобі все одно не вгодиш.

— О Єдиний, за які гріхи Ти звів мене з цим породженням пекла?.. Просто дай відповідь, Кет, — закотив він очі.

Я образилась. Це ще треба з’ясувати, хто з нас справжнє породження пекла.

— Ой, скажеш теж, ніби ти — моя нагорода за всі страждання й поневіряння. І взагалі… До речі, я не Єдиний. Лише Йому відомий Його великий задум. Хоча, чесно кажучи, мені іноді здається, що Йому просто нудно, і Він так розважається, — пробурмотіла я, перевела подих і відповіла, як на іспиті: — Привиди — нематеріальна одухотворена субстанція, що зберігає пам’ять, манери поведінки та зовнішність людини, якій належала за життя. Іноді — це лише відголосок, іноді — повноцінна душа. Найчастіше — душі людей, які з певних причин не можуть перейти за Грань. Незавершені справи або щось подібне. Такі привиди доволі швидко реагують на заклик некроманта. Якщо ж душа вже була за Гранню і некромант вирішив її викликати, то потрібна або точка переходу — найчастіше могила, або…

Я раптом замовкла, збагнувши, що саме має на увазі Абрахам.

— Абрахам, ти що, з глузду з’їхав?! Такий виклик — це ж небезпечно!

— Угу. Молодець. Далі!

— Абрахам, ти взагалі мене чуєш?

— Чую, Кет. Продовжуй.

— Або пентаграму насичують кров’ю близького родича. Чорт! Та ти точно з’їхав з глузду! — вибухнула я, вже розуміючи, яку дурницю він задумав. І до чого це може призвести. Але Абрахам жестом велів продовжувати, і я, мало не шиплячи й ричачи від злості, продовжила: — Привиди харчуються сильними емоціями. Переважно — страхом. Але можуть і іншими: докори сумління, біль втрати, любов або ненависть. Добре «нагодований» привид може проявлятись самостійно, без підживлення темною магією, утримувати форму, навіть матеріалізовуватись і іноді — рухати предмети… щоправда, на це йде забагато енергії. Найчастіше привиди не становлять загрози для живих. Але якщо він добре «наїсться», то… ну, може спричинити серцевий напад, інсульт, нервовий зрив…

— Молодчинка. А тепер скажи мені, будь ласка, ЯК ти зібралася впоратися з привидом, маючи з ним кровний і сильний емоційний зв’язок, озброєна лише теоретичними знаннями? Навіть досвідчений некромант — і то не пішов би на таке. Якщо він при розумі, звісно.

А от про це я якось не подумала. Навряд чи мені вдалося б залишитися байдужою, якби мати відгукнулась на заклик…

— По книжці, — відповіла я, почуваючись як мінімум дурепою, а як максимум — самогубицею з особливими витребеньками.

— Це було риторичне питання, — сказав Абрахам, тимчасово відклавши мої душевні муки. — Теорію ти знаєш — хвалю й пишаюсь. Отож, не забувай основи і не ускладнюй роботу некроманта.

Я навіть рота не встигла розтулити, як він прочитав заклинання й активував пентаграму.

— Щоб на тебе блохи напали… — від усього серця побажала я магістру Абрахаму, відчуваючи, що не готова. Не так! Я просто ВЗАГАЛІ не готова до… і якщо щось піде не так, то…

У центрі пентаграми замерехтів голубуватий вогник, і за секунду там з’явилася вона — Соніа Щаслива, найвправніша злодійка й найвідоміша шахрайка Кварталу Семи Шибеників. Найвродливіша жінка Об’єднаних Королівств. Най-най… і, за сумісництвом, моя мати.

Десь така, як я її пам’ятала — невисока, з великими синіми очима, тонкими губами й кучерявим темно-каштановим волоссям, зібраним у хвіст… А десь — інша: трохи прозора, не така яскрава, мов намальована пастеллю. Але це дрібниці. Головне — Соніа Щаслива була саме така, якою я хотіла її пам’ятати: з зухвалою усмішкою на вустах і хитринкою в очах. Трохи розгублена, ніби її розбудили і змусили кудись бігти. І ось вона ніби прийшла, куди сказали, тільки не розуміє — навіщо. Її не торкнувся час, а смерть, здавалось, навіть личила. Принаймні, тепер їй не потрібні білила й пудра, щоб досягти того самого аристократичного відтінку дорогого фарфору. І так бліда.

Ну і на одязі зекономили. Лише балахон із кропив’яної нитки, в якому її повісили — на все посмертя…

Й виглядала я зараз, мабуть, так само. Може, не така прозора, але однозначно така ж розгублена.

Хотілось ущипнути себе. Відчувалась якась нереальність того, що відбувається. Або, може, краще ущипнути Абрахама? Себе шкода.

Та й справді — усе відбулося занадто швидко й надто неправдоподібно, щоб це сприйняти адекватно. Звичайна людина б з’їхала з глузду. А я себе ще вважала нормальною людиною. Попри всі зусилля оточуючих довести зворотне. І все ж — щойно я зустрілася поглядом із матір’ю, як серце зрадницьки підскочило, внутрішності зав’язались вузлом, а в очах защеміли ті самі підлі сльози, які я старанно ховала навіть від себе. Не дуже виходило. Особливо останнім часом. Але я намагалась. Ось навіть кулаки стиснула так, що пальці звело судомою.

М-да. Скільки б я себе не переконувала, що змирилась із її втратою, як би не вдавала байдужу й сильну, собі та їй брехати не могла. Мені не вистачало матері. Її колючого погляду, трохи хриплуватого від тютюну голосу, різких, часто нервових обіймів. Її рухів — напружених, плавних, як у дикої тварини.

— І ти так і будеш стояти колодою? — запитав Абрахам, чим вивів мене з заціпеніння. Якщо підскок на місці від переляку можна назвати «рухом». — І тримай себе в руках, будь ласка. Давай, Кет, не дрімай на ходу.

Висплюся вже якось після вас усіх. Скоро, дивись, навчусь спати з відкритими очима. Ще б пак — ніби я його просила влаштовувати цю… теплу (або не дуже) родинну зустріч.

Сам він, здавалося, нічого й не робив. Стояв, склавши руки на грудях, і дивився на примару. Уважно. Та що там — надто вже уважно. І саме це видавало в ньому той самий стан, який Дорк називає «повне зосередження на потоках сили». Ну й ще дрібні крапельки поту на чолі.

З іншого боку, моє завдання — тримати себе в руках. Тримаю. Добре тримаю. Ну, мені так здавалося. Навіть злізла зі стільця й зробила крок уперед, ближче до пентаграми.

— Здрастуйте! — ляпнула я, не вигадавши нічого кращого.

Мати хмикнула, вперла руки в боки, схиливши голову на плече. Цей нехитрий жест відкрив широку смугу чорного синця від зашморгу на шиї, і я мимоволі здригнулась та відвела погляд. Отже, ще є в цьому світі речі, на які я просто не можу дивитися.

— Вляпалася таки, — озвалася мати, і я знову здригнулась. Її голос був інший. Не такий, як я пам’ятала (а, може, й пам’ять уже підвела). З хрипом, схожим на завивання вітру в ринві. Мурашки по спині. Я буквально змусила себе знову на неї подивитися. — Знала ж, що полізеш куди не слід. Вся в матір, — усміхнулася вона, а потім суворо звела брови. — А це хто? — кивнула вона в бік Абрахама.

— Н-некромант, — прохрипіла я, відчуваючи себе знову тією маленькою семирічною дівчинкою, що від найпрекраснішої в світі жінки отримувала однаково і на горіхи, і обійми, і настанови.

— Це я зрозуміла. А тобі він хто?

Хто-хто?.. Справді, хто? Друг? Покровитель? Роботодавець? Якось усе не те. Треба було готуватись…

— Людина, якій небайдужа доля твоєї доньки, — відповів замість мене Абрахам. — Кет, давай швидко й по суті. Я ж не всесильний. Та й справ ще повно.

Справ у нього, ага. А відмазався як… може, навіть не збрехав. Майже. Принаймні, звучало переконливо.

— Знаю я таких «небайдужих»… — буркнула мати, але замовкла, мабуть, пригадавши, що з некромантом, особливо неживим, краще не зачіпатися. Бо можна не упокоїтись, а розвіятись. Абрахам зрозумів її мовчання правильно й посміхнувся своєю фірмовою усмішкою голодного пітона.

Мати відповіла не гірше — оскал показала. Ага! Це тобі не на маленьких наїжджати.

Ну й добре. Слава Єдиному, не довелося нічого вигадувати. Хоча мати, схоже, в це не дуже повірила. А я взагалі — ні краплі.

— Ма, я от що хотіла спитати… — почала я, страшенно ніяковіючи й червоніючи. Це була основна причина, заради якої я й затіяла всю цю виставу. — Мій батько… ким він був?

Схоже, такого питання вона не чекала. Але навіть у вигляді примари мати не втратила здатність тримати лице. Навіть у найгіршій ситуації Соніа Щаслива виходила сухою з води з усмішкою на вустах і з банком у кишені. Ця жінка справді була легендою. Вона заслуговувала того захоплення, з яким про неї говорили. Навіть у Сема очі палали фанатичним блиском, коли він згадував мою матір…

Цікаво, вона знає, що й його душа вже за Гранню? Що було з нами з Ліскою після того, як вона пішла. Після того як дозволила себе взяти… й стратити.

— Не треба, Кет. Живи спокійно… Не шукай його. Нічого доброго ти не знайдеш, — сказала вона з незвичною для себе м’якістю.

Але мені вже не було куди відступати. І, мабуть, більше нагоди поговорити з нею не буде.

— Мені треба знати… Він був магом?

Привид задумливо мовчав, розглядаючи то мене, то Абрахама. А потім — страшно, як тільки можуть привиди — розсміявся.

О Єдиний! Чому ж тоді мені не впав на голову хоч би стілець, цеглина чи королівська оглядова вежа, коли я вибрала цю професію? До такого ніколи не звикну. Тепер ясно, чому магістр такий білобрисий. Посивів, бідолаха, від близького знайомства з мешканцями з-за Грані.

— Не шукай монет у кишені жебрака, Кет. Не вигадуй того, чого бути не могло. Я б краще в монастир до Єдиного подалася, ніж зв’язалася з тими брехливими покидьками. Твій батько був звичайнісіньким злодієм. От і все. А хто саме — тобі краще не знати. Все одно вже котли в Пеклі задом гріє. Туди йому й дорога.

Ну, якщо все — то все. Вона ж мати. Вона завжди знає, як краще. Завжди має рацію. Якби я була одна, то, мабуть, розвернулась би й пішла, так і не отримавши жодної відповіді. На душі було так паскудно, ніби через неї пройшло все населення столиці. І не раз. Чого б це раптом?

Темрява… А я ж майже готова була почути про десяток поколінь предків, про героїчні подвиги… Та я ж не дурепа — щоб вірити в таке. Хоча… чесно кажучи, думала, що мати — зі Сноулі, е-е… ну ви зрозуміли. Чим чорт не жартує? І прийшла б до нього, така вся родичка, й видерла б волосся його рудій сучці. Прядка за прядкою — щоб надовго вистачило. І нічого б він мені не зробив, бо я — рідна донька. І, наскільки мені відомо, єдина.

А так — буду дерти волосся тій дешевій шльондрі, попередньо нейтралізувавши Мага. Як? Придумаю. Не вперше.

І от саме в ту мить, коли я вже хотіла сказати мамі: «До побачення! Побачимось якось…», — війнуло Силою. Не тією, що підвладна некроманту. Іншою. Тією, що колись підняла з могили мого першого упиря на ім’я Дарка. Тією, що… чомусь страшенно мене любила. Тьху-тьху-тьху! Борони Єдиний.

— Абрахам, щось не так… — зробила я крок назад.

Що «не так» — він і сам зрозумів, судячи з того, як напружився й зціпив зуби, намагаючись не втратити контроль і вирахувати, кому це не спиться глухої ночі. На щоках смикались жовна. Але відповісти він не встиг.

Дикий виття струсонув стіни підземелля маєтку магістра Абрахама Волена. Такий, що я аж присіла від переляку, затулила вуха, заплющила очі — й згадала, що обіцяних свічок Єдиний так і не дочекався. Не можна так із божествами. Треба виправлятись.

Із стелі посипались якісь крихти — суміш пилу й павутиння. Герр Ед гепнувся об ґрати — відчув приплив темної сили з-за Грані.

Настільки густої й холодної, що її можна було б черпати жменями. І настільки… рідної.

Як попіл, що приминає папір, світ між реальністю й Гранню зминав теперішнє, випалюючи фарби й залишаючи тільки сірість. Міжсвіт.

Стало так тихо… І хоч це добре — бо від такого виття можна зовсім оглухнути, і жоден цілитель не поверне слуху, як би не намагався. Як каже Ельвізія: «Не клінічний випадок».

Чорт. Що ще цього разу? Та що ж у мене все якось не вчасно.

Тільки не зараз… мені треба знати й почути, що скаже моя мати. І чи скаже вона взагалі хоч щось.

І, демон забери його за… ногу, я не знала, як вибратися звідси.

— Вона все одно нічого не скаже, — пролунало в цій тиші тягуче і з ледь помітною насмішкою. — Просто тому, що нічогісінько не знає.

Той, хто це сказав, стояв просто на краю, там, де слабо мерехтіла блакитним контуром межа пентаграми. Немов тінь, закутана в плащ із самої темряви. Стояв напівбоком і спостерігав за тим, що коїлося всередині щільного магічного кола. Примара моєї матері корчилась у самому центрі, час від часу втрачаючи форму. Від одного лише погляду на її муки мене ледь не знудило. Добре хоч, не чути було її крику. Голос того, хто говорив, був химерно веселий, збуджений, і від нього мені стало моторошно. Я вперше по-справжньому замислилась про втечу. Шляхів було багато — от тільки жодного я не знала.

— Гм… Який сильний і впертий некромант. Це навіть цікаво, — промовило воно тоном патологоанатома, що знайшов у грудній клітці друге серце.

Стій, Кет…

— А ти, власне, що таке є?

— Вгадай, маленька Кет! — промовило Воно, все ще розглядаючи напружене обличчя Абрахама.

Вгадай? Ідеальний момент для загадок, нічого не скажеш.

Тінь повернулася до мене, і я мало не заверещала. Стрималась лише тому, що мені буквально відняло дар мови. М-да. Таке видовище взагалі-то не для ніжних дівочих нервів.

Замість обличчя — суцільна темрява. Густа, мов її можна торкнутися. І лише очі — два зеленкуваті вогники, що висіли в повітрі. Жуть. Бр-р-р.

— Що ти таке?! — ганебно вереснула я, намагаючись бодай зовні зберегти холоднокровність і, не дай Єдиний, не показати, як мені хочеться звідси драпонути. Так. Вийшло трохи істерично. Засоромилась, відкашлялась, і голос мій знову став твердішим.

— Не г-г-г-овори з-з ним… — то чи прохрипіло, чи прошипіло щось із клітки, в якій, здається, мав би сидіти герр Едд.

Я озирнулася — і від несподіванки аж відскочила, перевернувши стілець і ледь не впавши слідом.

Тінь з вогниками-очима голосно й потріскуючи розсміялася, а я — розлютилася й щосили вилаялася.

Це щось, що колись, мабуть, звалося герром Еддом Солемом, виглядало… страхітливо. Щось схоже на людину, щоправда, давно й безнадійно мертву. Із супутніми ознаками: розкладення різного ступеня, гнилі щоки, крізь які видно зуби, червоні очі, пазурі, жовті гострі ікла… Та людина зі слабшим сечовим міхуром уже б… ну, самі розумієте. Тож мої лайки — це ще дрібниці. І це… кусало мене! Кошмар! Ці сни зі мною надовго. Якщо доживу.

— Слухай, герре, а всі вампірчики у вас тут такі красунчики? — нарешті опанувала я голос. — Чи це в тебе через нестачу їжі?

— Ід-и-и… — знову прохрипів Ед, повністю ігноруючи моє запитання.

І знаєте, я дівчина не з лякливих, але коли таке чудовисько радить — краще послухатись.

От тільки як йому пояснити, що я навіть приблизно не знаю, як втекти? Що і в перший, і вдруге, коли я тут опинялась, усе було випадково, неусвідомлено, та ще й, мабуть, виключно з ласки Випадку.

Абрахам з якоюсь маніакальною впертістю тримав привида Соні. Тож мої переміщення він не помітив. А шкода. Тепер до нього й не підійти. Наче навколо нього чорне озеро булькає. Або навіть болото. Добре хоч не смердить. Так, легкий аромат тліну й розкладання.

— Правильно, Катріно, тікай, — знову подало голос Воно, що втратило інтерес до некроманта. — Роби те, що в тебе найкраще виходить. Бо деякі таємниці краще залишати таємницями. Іди, Кет.

О паскуда.

І як мені тепер піти? Просто піти, так і не дізнавшись, що було за тією дверима?

Чорт!

— А мені це треба? — постаралась я зробити байдуже обличчя. Вийшло. Навіть щось схоже на усмішку вималювалось. — Та й хто мене просвіщати буде? Ти? Та я ж навіть твоєї пики не бачу. А мама вчила не довіряти дядечкам із темрявою замість обличчя та світлячками замість очей.

— Хамимо. Дерзимо. Показуємо характер, — я знизала плечима. Так. Саме цим і займаємось, бо більше не знаємо, що робити. — До речі, я тут Повелитель. Можна сказати, Бог!

Ага!!! Та дядечко ж не просто тінь. Він ще й псих. Якщо, звісно, він дядечко.

— Та ще й з манією величі, — озвучила я діагноз, випадково підглянутий у підручнику в Мілки. — Ні, з тобою точно нема про що говорити. Нанесеш мені тут...

Тінь, здається, образилась. Підняла руку — схожу на курячу лапу — і клацнула пальцями з чорними, довгими, тонкими кігтями.

Чорне озеро лише того й чекало. Все сталося так стрімко, що я навіть не впевнена, що все було саме так. Темрява біля ніг Абрахама піднялася, перетворившись на чорну змію, заввишки майже до стелі, й усією вагою вдарила по голові некроманта.

Запала тиша.

Мабуть, якби моє серце зараз не завмерло, я б чула його стукіт.

Та ні, магістр Волен! Не може бути. Тільки не ти, і тільки не зараз. Ти ж — магістр темної магії, спеціаліст з кривавих ритуалів. Некромант зі стажем. І взагалі… ти мені тільки-но почав подобатися. Навіть думки з’явилися… не зовсім пристойні. А ти — вмирати.

Темрява повільно сповзала, відкриваючи бліде тіло на кам’яній підлозі. О Єдиний! Зроби так, щоб він просто знепритомнів. Бо інакше я йому цей дух самотужки витягну. Буде знати, експериментатор, чортів син!

Я бігла до нього, байдуже до криків Еда, і навіть Тінь сахнулася від мене, наче від кадила. І лише, впавши на коліна біля Абрахама й побачивши, як сильно пульсує вена на його шиї, трохи заспокоїлась. Чорт. Ледь сама не вмерла.

— Не посмій, Абрахаме Волене, кинути мене тут саму розгрібати твої витівки, — прошепотіла я, підводячись і скидаючи з себе дрібних чорних змій, що копошились навколо. Вони слухняно обвились навколо моїх рук. – А ти…

— Маленька Кет! Мене завжди вражала твоя дурна сміливість, що межує з глупотою… — озвалося Воно. — Невже ти ще не зрозуміла, що це всього лише відлуння МОЄЇ сили?

І я не встигла й отямитись, як Воно змахнуло руками — і чорна хвиля накрила мене з головою.

Схоже, Кет, ти знову влипла…