Спочатку:
На сторінку книги
Усе довкола дихало життям, та в цій красі таїлася тривога, наче тінь, що падає на воду перед бурею.Елайна стояла біля юнака, чия бліда шкіра світилася в місячному сяйві, а руде волосся гойдалося, мов осіннє листя, яке щойно впало у ріку. Її серце билося швидше. Там, у глибині, розгорався тихий вогонь, що палив і лякав водночас. Вона дивилася на нього, і в кожному подиху звучала ніжність.
— Хто ти? — її голос, тихий, як шелест трави, розітнув ніч. — Чому ріка тримала тебе в своїх обіймах?
Юнак підвів голову. Його погляд, ясний і глибокий, як озеро, що зберігає давню таємницю, зупинився на ній. Сум бринів у ньому, наче відлуння забутої пісні.
— Я… не знаю, — мовив він, і кожне слово падало важкою краплею роси. — Моя пам’ять — туман. Лише холод води… і твій дотик, що повернув мене до життя.
Біль торкнувся його рис, і в цій слабкості було щось таке беззахисне, що серце Елайни стислося. Вона простягнула руку — пальці ледь торкнулися його долоні, холодної, наче весняна крига, і тепло її шкіри поволі прогнало темряву. Вона допомогла йому підвестися, і коли його нога ступила на берег, трава розляглася під ним, мов зелений килим, витканий самим лісом.
Він стояв ще крихкий, немов ріка все ще кликала його назад, та його погляд, ясний і здивований, не відривався від неї. У ньому не було страху — тільки подив і щось більше, щось глибше. Наче вона стала для нього зорею, що показала дорогу крізь темряву.
У осоці замиготіли вогники — дрібні, мов іскри, що тремтіли в темряві. Потерчата розсипали свій срібний сміх, а з глибин ріки долинув інший — химерний, солодкий, але небезпечний. Русалки прокинулися. Їхні тіні гойдалися в темній воді, вінки з лілей і водоростей сяяли під місяцем. Вони співали — їхня пісня була покликом у безодню, і в голосах бриніло прагнення забрати юнака назад.
Горицвіт зробив крок уперед. Його постать, міцна, як дуб, була сповнена напруги. Він стискав сопілку так, що пальці побіліли.
— Елайно, — його голос прорізав тишу, як тріск гілки. — Ми не можемо вести його до володінь твого батька. Лісовий цар не терпить чужинців. І русалки… вони не віддадуть його без бою. Ми мусимо йти зараз, поки місяць ще низько.
Елайна обернулася. У її очах палало не обурення, а біль. Вона бачила, як змінився Горицвіт — і ця зміна лякала. Його бурштинові очі, колись теплі, тепер затінювала нова тінь. Він дивився на юнака з поглядом, у якому ховалася ревність.
— Горицвіте, — прошепотіла вона, — він загублений, він потребує нас. Хіба твоє серце не чує цього?
Та юнак і не чув їхніх суперечок. Він дивився на Елайну, і в його очах світився подив, змішаний із щирою ніжністю, наче сама доля підвела його до неї.
Горицвіт же стояв осторонь, і тінь бурі повільно опускалася на його серце.
А над оболонню знову заспівав соловей. Його голос переплівся з шепотом ріки, з танцем потерчат, із піснею русалок. Ніч густішала, і кожна мить ставала тонкою межею між дивом і небезпекою
Місяць виплив вище, і срібло його сяяло на воді, мов по розлитому дзеркалу. Вовча ріка гойдала свої хвилі, і з глибин поволі з’явилися постаті — тонкі, прозорі, прекрасні, наче вилиті з місячного світла. То були сестри русалки. Їхні довгі коси, сплетені з ряски та латаття, струменіли за плечима, а очі світилися холодним вогнем.
Вони випливали одна за одною, тихо, мов тіні, і сміх їхній розрізав ніч — дзвінкий, але з гіркою отрутою. Елайні стало зимно, хоч вітер стих і трава довкола лежала тепла від денного сонця.
—Навіщо він тобі сестро? Він зрадник. Всі чоловіки такі.— промовила одна з русалок, зі світлим волоссям, і голос її був схожий на плескіт води об каміння. — Хіба не знаєш, сестро, що чоловік — то зло? Вони кидають, зраджують, гублять. Усі ми — їхні жертви.
Русалки зашепотіли разом, і шепіт їхній нагадував шум очерету в нічному вітрі. Їхні обличчя сяяли красою, але в кожній рисі ховалася тінь ненависті. Юнак, ще слабкий після ріки, опустив голову — їхні слова різали його серце, хоч він і не розумів, звідки ця кривава образа.
Елайна ступила вперед, її очі палали рішучістю.
— Він не такий, — мовила вона, і голос її тремтів, але в ньому бриніло щось сильніше за страх. — Він мій, і я відповідаю за нього. Ти, донько Водяника, дала мені слово.
Старша русалка примружила очі, і на мить у її красі промайнула страшна, нелюдська лють. Вода завирувала довкола, ніби ріка відгукувалася на її гнів.
— Моє слово — твоє, — прошепотіла вона, і вуста її скривилися в холодній усмішці. — Але не їхнє.
Русалки-сестри зойкнули сміхом і рушили ближче. Вони виходили з ріки, їхні тіла, вологі й прозорі, світилися в місячному сяйві. Кожен їхній рух був ніжний і чарівний, та в цій красі таїлася смерть. Вони йшли не до Елайни — їхні очі вп’ялися в юнака.
Горицвіт підніс сопілку, його погляд потемнів. Навколо шелестіли дерева, і сама черемшина наче затремтіла від наближення біди. З глибини лісу долинув крик сови, і ніч раптом стала важкою, мов натягнута струна.
Русалки вийшли з води, сріблисті у сяйві місяця, мов тіні від білих лілій. Їхні коси розтікалися рікою, пальці, холодні й ніжні водночас, ковзали по його руках, заплутувались у ще вологому волоссі, торкалися обличчя. Їхній сміх, крихкий і глухий, нагадував шелест вербових гілок у вітрі, і в тому сміхові чулося щось від розпачу, щось від жаги, щось від давньої образи на чоловічий рід.
Він не відступив. Стояв, наче вкорінений у землю, і коли заговорив здалося, що то не людина мовила, а сама ніч:
— Досить. Відступіться. Я йду.
Його голос, тихий і м'який наче оксамит, пролунав не криком і не гнівом, а владою. У тій простоті було більше сили, ніж у найтемнішому проклятті. Слова його лягли на воду, й вона завмерла, обірвавши хвилю; ліс нахилив віття, прислухаючись, навіть місяць, здавалося, пригасив своє сяйво.
Русалки ще тягнулися до нього: одна доторкнулася до плеча, друга провела пальцями по волоссю — востаннє, жадібно, як жінка, що відпускає коханого, та мусить. А потім розчинилися у ріці, і тільки холодна піна лишилася на піску, та легкий запах вогкої м’яти й річкового мулу.
Елайна дивилася на нього широко розплющеними очима. У тому юнакові було щось від води і від неба, щось від вогню й землі — таємна суміш стихій, якої не мала жодна істота з людського чи духового роду.
