Спочатку:
На сторінку книги
Хлопці стояли в пилюці, дихання важке, як після бурі в горах. Мечі опустилися — леза блищали від крові змія, чорної й липкої, що капала на золото, роз'їдаючи монети з шипінням.
Темпсі витер піт з чола, руде волосся прилипло до скронь. Очі його палали — не гнівом, а тим вогнем усередині, що не гас.
Горицвіт нахилився, упершись рукою в коліно. Рана від шипа пекла в плечі, але біль за Елайну був гострішим — як ніж у грудях.
— Ми... вижили, — прошепотів Темпсі, голос хрипкий, ніби від попелу. Погляд ковзнув до Горицвіта — вперше без підозри, тільки з втомленою вдячністю.
— Ти... рубонув чисто. Дякую. Горицвіт кивнув — коротко, ніби слова не йшли. Рука стиснула руків'я меча, пальці боліли. У очах блиснув вогник — короткий, як спалах блискавки.
— Йдемо, — буркнув він, підводячись. — Той гад зник у тунелі. Там... Лем. Елайна чекає.
Вони рушили до розщелини — темної пащі, що зяяла в стіні, як рот дракона. Повітря з неї тхнуло вологою й металом, ніби з надр землі.
Темпсі ступив першим — меч напоготові, вогонь у долонях тлів тихо, освітлюючи стіни слабким сяйвом. Горицвіт — слідом, діадема за пазухою гріла серце, як обіцянка. Тунель звивався вниз — вузький, як горло змії, стіни вологі, мох повз по них, як пальці привидів. Краплі падали згори — цок-цок, — ніби гора шепотіла прокляття. Темрява густішала з кожним кроком. Вогонь
Темпсі мерехтів, кидаючи тіні — довгі, криві, що танцювали на стінах, ніби руки мертвих хапалися за ноги. Павутина чіплялася за обличчя — тонка, липка, як павутиння Шелоб, тієї павучихи з давніх легенд, де кожен нитка ховає отруту. Вона звисала пасмами з стелі, блищала від крапель, і коли Темпсі торкався — вона тріскалася, ніби жила, і шматки падали, чіпляючись за волосся, за плечі.
— Тихо, — прошепотів Горицвіт, голос тремтів. — Щось... дихає. З глибини долинув шурхіт — тихий, як ковзання змії по моху, але в ньому бриніло шипіння Скарбогада, пораненого, але живого.
Стіни здавалися живими — пульсували, ніби серце під землею, і з тріщин сочило слизьке, холодне, що липло до черевиків. Темпсі підняв вогонь вище — полум'я лизнуло павутину, спалило пасмо, і запахло паленим мохом, гірким, як зради. Тіні вигнулися — одна з них майнула, як хвіст змія, ледь не торкнувшись ноги Горицвіта.
— Він... чує нас, — хрипко сказав Темпсі, серце закалатало сильніше. — Але ми ближче. Елайна... тримайся.
Горицвіт стиснув зуби — павутина чіплялася за рукав, ніби хотіла утримати, і в голові майнув спогад: Елайна в тумані, усмішка її, як сонце.
"Не дам... ні тіні, ні змію".
Тунель звузився ще — стеля нависла низько, дихала холодом, краплі капали на плечі, проникаючи крізь одяг, як отрута. Шурхіт став ближчим — сс-с-с, — ніби змій повз слідом, поранений хвіст волочився по землі, лишаючи чорний слід.
Вони бігли — ноги ковзали по слизькому моху, мечі дзенькали, вогонь мерехтів, кидаючи блиски на павутину, що звисала, як завіси в логові павучихи. Кожен подих — важкий, кожен крок — боротьба з темрявою, що хапала за ноги, шепотіла: "Залишайтеся... назавжди". Раптом тунель розширився — і перед ними відкрилася зала, велика, як серце гори. Стіни сяяли — не від вогню, а від дивного сяйва, що йшло прямо з каменю: руни мерехтіли синім, зеленим, золотим, ніби зорі прокинулися в надрах. Повітря тремтіло від магії, холодне, але живе, як подих лісу вночі. Посередині — трон з чорного обсидіану, на ньому сидів Лем: велетень з тілом, як коріння дуба, очі — жовті, як у вовка в сутінках, волосся — пасма моху, що в'ється.
У ланцюгах біля ніг — Елайна, бліда, але очі горять вогнем, волосся розтріпане, сукня порвана від боротьби. Поруч Вландер — роги збиті набік, бурмоче прокляття, але сміється по-чортівськи, копитами дряпаючи камінь.
— Нарешті, — прогримів Лем, голос як камінь по каменю, що котиться в прірву. — Крадії скарбів... і сердець. Думаєте, що перемоги змія? То лише страж мій. А ви — моя здобич. Час ваш — мій.
Елайна підняла голову — очі зустрілися з очима хлопців, і сльоза скотилася по щоці, блиснувши в сяйві стін.
— Біжіть! — крикнула вона, голос тремтів, але сильний, як вітер у кронах. — Він... краде час! Кожен подих тут — день на поверхні.
Лем зареготав — рука махнула, ланцюги стиснулися з клацанням, Елайна скрикнула від болю, впавши на коліна.
Горицвіт рвонувся вперед — меч блиснув, як блискавка в сяйві зір.
— Відпусти її! — заревів він, серце розривалося на шматки. — Або я порубаю тебе, на дрібні куски!
Темпсі підхопив — вогонь спалахнув у долонях, вихор зірвався, червоний і гарячий, ударив у Лема: бах! Коріння загорілося, запахло смолою, велетень заревів, відступивши на крок, очі його спалахнули жовтим. Бій закрутився — меч Горицвіта рубав коріння, що вистрілювало з землі, як змії з нір; вогонь Темпсі палав, розтоплюючи ланцюги, іскри летіли, як зірки в печері. Лем махав руками — каміння падало градом, земля тріскалася під ногами, руни на стінах блимали, ніби будили бурю. Але хлопці билися пліч-о-пліч — забувши про підозри, про ревнощі, тільки за неї: "Разом... тримайся!"
Елайна заспівала — голос її, слабкий, але чистий, як джерело в лісі, — руни спалахнули яскравіше, ланцюги тріснули з клацанням. Вландер вискочив — хапнувся за ріг, кинувся в бій, копитами топчучи коріння:
— Оце так, хлопці! За чортівщину!
Лем похитнувся — поранений, з димом від ран, коріння тліло, і зник у тріщині стіни, ревучі в темряву:
— Повернуся... час мій! Вам не втекти...
Елайна впала в обійми Горицвіта. Він притис її до себе, ніби боявся, що земля знову роззявить пащу. Вона відсторонилася поволі, погляд ковзнув до Темпсі — до того вогню, що ще тлів у його долонях, червоного й живого, ніби квітка папороті. Горицвіт стиснув її руку — пальці тремтіли, серце калатало від радості й страху водночас.
"Вона тут... жива", — подумав він, але очі його теж прикипіли до рудого: до тих іскор, що танцювали на шкірі Темпсі, до тепла, що йшло від нього, як від багаття вночі.
"Не простий... хто ти такий?"
Вландер поправив капелюх — роги блиснули в сяйві рун, і зареготав, хапаючи Темпсі за плече, але з тією чортівською повагою, що ховається за жартом.
— Оце так полум'я, вогняний пане! — вигукнув він, очі блищали, як монети в скарбниці. — Ви ж як той дух з давніх казок — махнете рукою, і все в іскрах! Я б таке випробував на бороді Лема, хай би той корінь пожбурив, але з Вашої ласки, звісно.
Темпсі усміхнувся — криво, без радості, вогонь у долонях згас поволі, лишивши тільки попіл на пальцях. Він відступив на крок, відчуваючи ті погляди — гострі, як стріли.
— Це... дар, — пробурмотів він, голос тихий, ніби боїться розбурхати тишу. — Не вибір. Воно... приходить саме.
Елайна стиснула руку Горицвіта сильніше — пальці холодні, як роса на листі. Очі її потемніли, спогад нахлинув: той вогонь у болоті, що врятував, але й спалив тіні; полум'я, що танцювало в його очах, коли він дивився на неї. "Не простий хлопець... хто ти? Чаклун? Чи щось гірше?"
— Дар... чи прокляття? — прошепотіла вона, голос тремтів, ніби вітер у кронах. — Ти врятував нас, Темпсі. Але цей вогонь... він кличе біду. Як Лем. Як той змій.
Горицвіт кивнув — повільно, погляд його став важким, як камінь у грудях. Підозра повернулася — тиха, але невблаганна, як туман над болотом. "Він бився з нами... але цей вогонь — не наш. Він чує його, як Лем чув. А якщо... якщо він і є частиною тієї прірви?"
— Ти не такий, як ми, — сказав Горицвіт хрипко, рука на мечі стиснулася. — Ми йшли разом, але тепер... хто ти насправді? Чому вогонь слухається тебе, як звір?
Темпсі завмер — очі опустив, руде волосся впало на обличчя, ховаючи біль. Серце стиснулося: "Вони праві... я не простий. Але для неї... для них — я боровся".
— Я... той, ким народився, — відповів він тихо, голос надтріснув. — Вогонь у мені з дитинства. Він гріє... і палить. Але я не ворог. Не Лем.
Вландер клацнув пальцями — іскра спалахнула, як жарт, але ніхто не всміхнувся. Він ступив ближче до Темпсі, з тією повагою, що чорти ховають за посмішкою.
— Ей, вогняний пане, не гриміться з ними, — сказав він, хапаючи Елайну за руку, але очі блищали шанобливо. — Без Вашого полум'я ми б корінням Лема обплели. А підозри — то як мох: чіпляється, але струснеш — впаде. Ходімо, бо гора шепоче.
Але Елайна не відвела погляду — очі її, повні туги й страху, шукали правду в обличчі Темпсі. Горицвіт стояв поруч, рука на її плечі — міцна, як коріння, але серце гризло сумнівом: "Він врятував... чи заманив?"
Темрява в тунелі шепотіла — ніби Лем сміявся здалеку, а вогонь у долонях Темпсі тлів тихо, чекаючи. Друзі йшли разом, але тінь підозри витягувалася слідом, довга й холодна, як ніч без зір. Вландер бурмотів жарти, хвалячи "вогняного пана", але в повітрі висіло щось важке, як ланцюг, що стискає серце.
