Темпсі спустився в Навь — браму царства Вія, де земля розступилася поволі, ніби паща велетня в казці лихій, де герої блукають між світами, а тіні хапають за крила, шепочучи забуті прокляття.
Прірва ковтнула його — чорна, бездонна, стіни з коріння мертвого, склизького, що чіплялося за лусу, як пальці привидів з глибин, і падіння тривало вічно, ніби час сам зупинився, стискаючи серце холодом, глибоким, як подих Велеса в надрах ночі. Полум'я в пащі тліло слабко — червоним, тьмяним, — кидаючи відблиски на стіни.
«Залишся... вогню... тут твоє місце... з нами».
Царство Вія розкрилося перед ним — моторошне, страшне, як сон, де мертві шепочуть правду, а жах краде подих, лишаючи тільки порожнечу в грудях. Земля тут була сирою, мертвою — болото чорне, каламутне, де вода не плила, а стояла, як кров у жилах померлого, і бульбашки спливали поволі, з булькотом, як подихи душ, що тонуть вічно, без спокою. Дерева — скелети голі, стовбури товсті, коріння випирало з землі, скручене, як пальці, що хапають за ноги, і листя — сіре, мертве — сипалося тихо, розкладаючись у попіл. Туман клубочився низько — густий, сірий, просякнутий запахом гнилі й сірки, чіплявся за його крила:
«Ти... вогонь... згаснеш тут... з нами». Повітря стояче — важке, душне, ніби подих Наві, де час краде роки, а надія тонуть у калюжах, і з глибин долинали стогони — тихі, надривні, як рик вовків у місячну ніч, де Мавки блукають, манячи мандрівників до прірви. Істоти населяли цю пітьму — моторошні, страшні, як тіні з давніх оповідей, де Вій дивиться очима своїми, а мертві оживають у жаху. Тіні — довгі, криві, з руками скрученими, як коріння в болоті, повзли по землі, шепочучи прокляття, хапаючи за хвіст, холодні, слизькі, як отрута Зелана; упирі — бліді, з очима червоними, як кров у місячному сяйві, виринали з туману, пащі роззявисті, зуби гострі, як кинджали, і стогін їхній лунав, як вітер у трунах, манячи до обіймів вічних; мавки — привиди дівчат, волосся мокре від болота, сукні рваные, очі — чорні ями, де ховається туга, танцювали тихо, шепочучи пісні лихі, що крадуть душу, як сон краде мрії.
Навь дихала — повільно, невблаганно, — і кожен подих Темпсі здавався крадіжкою в тієї смерті, що чатувала в тінях, де Вій ховається, дивлячись очима своїми, що бачать усе, але не милують. Але в центрі — сторож Наві, той, кого в давніх переказах кликали Велесовим Тінню, духом підземним, що стереже брами між Яв'ю й Нав'ю, — виринув з мороку, ніби земля сама народила його з коріння й кісток забутих. Жінка — чи привид? — з волоссям чорним, як ніч без зір, що спадало пасмами до землі, обвиваючи тіло, худорляве, бліде, як місяць у хмарах, очі — сірі, бездонні, як озера в горах, де тонуть душі, губи — потріскані, посмішка крива, як тріщина в корі від грому Перунів. Руки — довгі, з пальцями, як корені, тремтіли, тримаючи посох з рогів оленя, вкритий рунами, що мерехтіли синім, як подих Велеса в надрах, і тіло її — напівпрозоре, з венами зеленими, що пульсують, як яд у землі, — стояло нерухомо, ніби тінь дерева в тумані, де час стоїть вічно.
Сторожиха підвела голову — очі блиснули сірим, посмішка розтягнулася повільно, як тінь у сутінках.
— Вогняний — прошепотіла вона, голос низький, як шелест коріння в Наві, з ехо, що бриніло в грудях, як прокляття предків. — Ти спустився... до брами мертвих. За серцем... за тінню дівки. Але Навь не віддає даром. Плата... твоя сутність. Вогонь у тобі — сила, що гріє Явь. Віддай його... згасни в попелі. Чи готовий... заради кохання? Полум'я... чи серце? Ти чи вона? Чи готовий ти віддати себе заради кохання?
Темпсі завмер — полум'я тліло повільно, очі жовті потемніли тугою, серце стиснулося, як у казці, де герой стоїть перед Нав'ю, де Велес ховає душі, але воля спалахнула — гаряча, невблаганна, як вогонь у грудях Сварога.
— Готовий — прошипів він, голос твердий, як удар грому Перунів. — За Елайну. За ліс. За все. Вогонь... мій дар. Віддам. Згасну... якщо вона сяятиме.
Сторожиха кивнула — посмішка скривилася, і посох махнув повільно, ніби земля сама благала вічності.
— Йди — прошепотіла вона — Брама... відкрита. Але бережися. Тіні Наві шепочуть брехню. Душа твоя... горітиме.
Зал задрижав — руни згасли, коріння розступилося, брама Наві розкрилася — чорна, бездонна, з шепотом мертвих, як у казці, де герой доходить до фіналу, урочисто, з подихом богів, що дивляться згори. Темпсі ступив — полум'я спалахнуло, і прірва ковтнула його, лишаючи тільки ехо рику, що лунав вічно Він підійшов до дзеркала — того самого, чорного, як обсидіан з надр, де відображення не бреше, а ріже душу правдою, як лезо. Дзеркало стояло в ніші стіни — обрамлене корінням скрученим, руни мерехтіли слабко, синім, як подих Велеса, і поверхня блищала, холодна, як подих Наві, де тіні шепочуть таємниці забуті. Темпсі нахилився ближче — луска червону відбилася, очі жовті дивилися назад, повні туги, що рвала серце, і полум'я в пащі тліло ледь, ніби іскра, що мріє згаснути.
— Віддай... сутність — прошепотів він сам до себе, голос низький, надривний, як рик у прірві. — За неї... за Елайну. Вогонь... Згасне.
Дзеркало задрижало — руни спалахнули яскравіше, поверхня заклубочилася, як вода в каламутному озері, і тінь у ньому вигнулася — не дракон, а хлопець. Рудий, з волоссям, що майорить, очима блакитними, повними тепла. Луска тріснула — повільно, з хрустом, як суха кора в весняну повінь, і тіло Темпсі здригнулося, крила склалися, зникаючи в попелі, хвіст згас, як іскра в дощі, луска відпадала шматками, лишаючи шкіру бліду, людську, з венами, що пульсують теплим червоним. Роги зникли — волосся руде впало на плечі, паща стиснулася — губи тремтіли, очі жовті потемніли, блакитними, повними сліз, що скотилися по щоках, гарячими, солоними. Полум'я згасло — назавжди? — лишивши тільки тепло в грудях, слабке, як подих уві сні, де мрії оживають.
Темпсі — звичайний хлопець — стояв перед дзеркалом — руки тремтіли, серце стискалося від порожнечі, де вогонь ховався, як перлина в раковині, але кохання спалахнуло — гаряче, живе, як перше сонце над болотом.
— За тебе... Елайно — прошепотів він, голос тремтів, як листок на вітрі. — Все.
Дзеркало згасло — руни померкли, стіна закрилася поволі, коріння обвивалося тихо, ніби Навь сама зітхнула з полегшенням, і Темпсі ступив уперед, у пітьму, де тіні шепотіли тихо, як обіцянка в казці, де герой відмовляється від сили заради серця.
Царство Вія чекало — моторошно, страшно, з істотами, що повзли в тінях: упирі бліді з очима червоними, мавки з волоссям мокрим, тіні довгі з руками скрученими, — але він ішов, без полум'я, тільки з любов'ю в грудях, що гріла сильніше за будь-який вогонь. Сторож Наві — тінь Велесова — стояла в ніші, посмішка крива, очі сірі дивилися пронизливо.
— Ти... віддав — прошепотіла вона, голос — шелест коріння в Наві. — Сутність... вогонь. За кохання. Йди... до серця Вія. Але бережися. Тіні шепочуть брехню. Душа твоя... горітиме слабко. Темпсі повільно кивнув. Його очі блиснули рішучістю.
