Спочатку:
На сторінку книги
Горицвіт ступив уперед — тунель розширився поволі, ніби паща велетня ковтала останній подих, і стіни відступили, відкриваючи зал: розкішний, але мертвий, як серце проклятого королівства. Стіни з чорного обсидіану, блискучого, як чорне дзеркало, відбивають тіні, довгі й криві, що танцюють, як привиди в агонії. Підлога — з коріння скрученого, вкритого мохом зеленим, гнилому, що сочить краплі, як кров з ран землі, і кожен крок — хлюп! — лунав ехо, ніби серцебиття в пеклі.
Стеля нависала низько — гілки дуба древнього, скручені, як роги диявола, з листям мертвим, що сипалося попелом тихо, вкриваючи плечі, як саван. Повітря густе — пахло землею сирою, сіркою й солодким, як мед з отрутою, і в центрі, на возвишенні з коріння, скручений кільцями лежав він: величезний білий змій, Зелан, король надр.
Змій — моторошний і захоплюючий водночас, як сон, що краде подих: тіло довге, як річка в пітьмі, луска біла, блискуча, як сніг у місячному світлі, але з прожилками зеленими, що пульсують, як вени в тілі живої гори. Кільця обвивалися повільно — товсті, м'язистих, з шипами по хребту, гострими, як кинджали з рогів оленя, — і кожен рух — шелест, тихий, але грізний, ніби земля сама ворушиться в сні. Голова піднялася — величезна, з рогами скрученими, як коріння тисячолітнього дуба, очі — жовті, бездонні, як прірви в надрах, де ховаються таємниці світу, і корона на ній — з коріння й перлин чорних, блищала, як зірка в пеклі. Паща ледь розтулилася — язик виліз, довгий, роздвоєний, лижучи повітря, і подих — гарячий, сірчаний, з присмаком смерті й меду — обпік щоки, ніби дотик привида. Моторошно — бо в очах його мерехтіли тіні, давні, як час, шепоти мертвих королів, — але захоплююче, як краса ночі, де зірки падають, манячи до прірви.
Горицвіт завмер на порозі — серце закалатало шалено, відчай жеврів у грудях, як рана, що не гоїться, туга за Елайною стискала горло: «Вона... тут. Близько». Меч піднятий — лезо блиснув у зеленому сяйві рун на стінах, і голос прорізав тишу, надривний, повний люті й болю, як рев у прірві.
— Віддай її! — загукав він, крок зробив уперед, ноги тремтіли, але очі палали, як вогонь у ночі. — Мою Елайну... віддай, Зелане! Ти забрав її — корінням, тінями, ядом своїм! Я... порубаю тебе, розпалю коріння, як суху гілку! Віддай... або помри!
Зелан зареготав — сміх його розлився по залу, низький, як гул землі в бурю, з ехо, що бриніло в грудях, як прокляття предків. Кільця вигнулися — шелест луски, тихий, але грізний, — голова нахилилася ближче, очі жовті спалахнули, як сонце в пеклі, корона блиснула, кидаючи відблиски на стіни, де руни задрижали, ніби від страху.
— Порубаєш? — прошипів змій, голос м'який, як шовк з отрутою, язик виліз, лижучи повітря. — О, сміливий синку лісу... ти прийшов сам, гордий, як корінь у бурі. Елайна... твоя царівна... вона в моїх обіймах. Чекає... час краде її красу, як роса сонце. Але спочатку... зустрінешся з кимось особливим. Тінню твоєю... правдою твого серця.
Двері залу — з коріння скрученого, що скрипнули, як кістки в могилі, — розчахнулися поволі, і з мороку ввійшов він: хлопець, схожий на Горицвіта, але... інший, темний, моторошний, як дзеркало в пітьмі, де правда ріже душу.
Силует чіткий — волосся чорне, як ніч без зір, очі — зелені, як яд Зелена, блищать хитро, з насмішкою, що краде подих. Обличчя — те саме, але вигнуте: губи криві в посмішці, як лезо в рані, шкіра бліда, з венами, що пульсують чорно, як коріння в болоті. Руки — довгі, з пальцями, скрученими, як гілки в агонії, одяг — з моху гнилого, що шевелиться, ніби живе, і тінь за спиною — довга, крива, обвиває, як хвіст змії.
Він ступив — кроки тихі, але грізні, ехо лунало, як серцебиття в прірві, і посмішка розтягнулася — моторошна, захоплююча, як краса смерті в казці, де герой бачить себе... зла.
Горицвіт завмер — серце впало в прірву, холодну й чорну, де немає дна.
«Я... це я?» — подумав він, очі розширилися, сльози навернулися, туга змішувалася з жахом: «Ревнощі... заздрість... гордість — вони змінили мене? Прекрасний дух лісу... став тінню, що краде кохання?»
Помилки нахлинули — хвилями, гострими, як леза: бризок з квіткою, рубонув у Темпсі, слова вночі, що отруїли серце.
«Я... вірив брехні. Хотів вірити. Бо гордість... сліпа, як ніч без зір».
Сльози котилися — гарячі, солоні, — груди рвалися від болю, відчаю, що жеврів, як попіл у рані:
«Пізно... надто пізно. Елайно... пробач. Я... втратив не тільки тебе. Себе».
Хлопець — тінь його — всміхнувся ширше — посмішка та рвала душу, очі блиснули, як яд у зелені.
— Бачиш... себе? — прошепотів він, голос — ехо Горицвіта, але з шипінням змії. — Ревнощі... заздрість... гордість — вони змінили прекрасного духа. Ти рубонув... серце. Тепер... Зелан сміється. Змій зареготав — сміх розлився, гулкий, як грім у надрах, кільця вигнулися, корона блиснула:
— Правильно, синку... пізно. Елайна — моя. А ти... тінь. Назавжди.
Горицвіт стояв — меч впав з рук, серце розривалося від правди, що кольнула, як отрута:
«Я... чудовисько. Не він».
Сльози капали тихо, як кінець казки.
Зал шепотів — моторошно, як у прірві без дна, руни на стінах мерехтіли зеленим, кидаючи тіні, довгі й криві, що танцювали, як привиди в агонії.
Двійник розтанув — поволі, як дим від вогнища, — і став відображенням у чорному дзеркалі стіни: обличчя Горицвіта, але вигнуте, з очима зеленими, посмішкою кривою, тінню, що обвиває, як коріння в прірві.
«Я... потвора», — прошепотів він, голос надтріснув, сльози капнули на підлогу, де коріння задрижало, ніби впізнало.
Темрява ожила — стіни задрижали, руни спалахнули зеленим, як яд у венах, тіні вирвалися з кутків — потворні, довгі, з руками скрученими, як гілки в агонії, пальцями, що хапали за ноги, шепотіли: «Ти наш... тінь... залишись».
Вони тягнулися — слизькі, холодні, обплітали плечі, торкалися щік, як поцілунок смерті в казці, де герой бачить правду й тоне в ній. Горицвіт відсахнувся — меч піднятий, лезо тремтіло, серце рвалося:
«Ні... не я... не тінь!» Але "Елайна" — та, що зникла в шепотах, — з'явилася з мороку, посмішка крива на губах, очі зелені, блискучі, волосся — пасма коріння, що в'ється. Вона ступила — сукня майнула, як привид у тумані, — і обійняла його — руки обвились, холодні, слизькі, як хвіст у болоті, але ніжні, як спогад про любов. Погляд її — повний туги фальшивої, сльози блиснули, як роса отруйна.
— Горицвіте... — прошепотіла вона, голос м'який, як шовк з отрутою, губи наблизилися, поцілунок торкнувся — холодний, як подих могили, але солодкий, як мед уві сні, де смерть манить. — Я... твоя. Завжди.
Поцілунок обпік губи, мороз пробіг по венах, серце завмерло на мить, туга спалахнула. Тепла, фальшива, і коріння вистрілило з під землі, обвивши ноги, руки, талію, стискаючи поволі, невблаганно, як лещата в прірві. Горицвіт скрикнув — надривно, повний болю, як рев у темряві, — руки борсалися, меч впав з клацанням, але коріння тягнуло вниз, у пітьму, де тіні сміялися тихо, як привиди без кінця.
Все стихло — шепоти згасли, тіні розтеклися, як дим, — лишивши тільки Зелана. Змій обвивався кільцями повільно — луска блищала білим у зеленому сяйві рун, очі жовті дивилися пронизливо, корона мерехтіла перлинами чорними, як зірки в пеклі. Посмішка скривилася на пащі — язик виліз, лижучи повітря, подих гарячий обпік.
— Бачив... себе? — прошипів Зелан, голос низький, як гул землі в бурю, з ехо, що бриніло в грудях. — Тінь твоя... сильніша за меч. Елайна... моя. А ти... назавжди в корінні. Горицвіт висів у лещатах — серце стискалося від правди, відчаю, що жеврів, як попіл у рані: "Пізно... Темпсі... пробач".
