Спочатку:
На сторінку книги
Вони рушили далі, обережно ступаючи між вологими купинами. Туман повз, наче жива істота - холодними пасмами обвивав ноги, чіплявся за поли, заливав світ білою імлою. Навіть дерева здавалися втомленими - їхні гілки, обвішані лишайником, звисали, мов старечі руки.
Елайна час від часу зиркала на Темпсі. Її мучила провина - вона пам'ятала, як у ній промайнув сумнів, коли Горицвіт кинув свій злий погляд на рудого. Тепер їй було соромно. Вона тихо прошепотіла:— Дякую, що зупинив мене...
Темпсі лише кивнув, не зводячи очей із туману, що стелився попереду. Його рухи були напружені, як у звіра, що відчуває небезпеку.
—Та що там дякувати, - буркнув Горицвіт, сердито відмахнувшись. - Усе б добре, якби не твій друг з його підозрами. У кожній тіні бачить зло.
Його слова розчинилися в густому тумані, і той ніби ковтнув їх, не відлунюючи. Ліс дедалі темнів, мовби сонце забуло дорогу до цих місць. Мох під ногами став слизьким, а повітря - важким і вогким, з присмаком гнилизни.
Часом із туману виринали темні плями - то були коріння, вирване з землі, схоже на мертві пальці, що тягнуться до подорожніх. Десь у болоті булькнуло, і від того звуку у Елaйни по спині пробіг холодок.
Темпсі зупинився.- Тримайтеся ближче, - сказав він глухо. - Тут щось не так. Земля дихає... гукає...
Горицвіт пирхнув, але все ж підійшов ближче. Навіть він відчув, що ліс став іншим. Тиша в ньому вже не спочивала, а причаїлася.
Здавалося, що кожен подих, кожен шурхіт спостерігають за ними. Туман то розступався, то знову змикався, немов хтось водив ними в колі.
І тоді десь упереді пролунав тихий дзвін не схожий на людський, а радше як коли в болоті дзвенить вода, зачеплена невидимою рукою.
Темпсі напружився.- Це не вітер, - прошепотів він. - Нас хтось кличе.
А ліс ніби дихнув їм у спину холодом.
Темпсі йшов попереду, розсуваючи туман руками, наче важку тканину. Кожен його крок лунав глухо, ніби земля втратила звук. За спиною мали бути Елайна й Горицвіт - він чув їх щойно, ще мить тому, коли вони говорили пошепки... а тепер - нічого.
Він обернувся. Біло. Порожньо. Ні тіні, ні голосу.
- Елайно? - гукнув він, і його голос розчинився, мов крапля у воді.Відповіддю було лише далеке, глухе бульк... - десь у глибині болота щось спливло й знову зникло.
Темпсі напружив слух. Навіть вітер тут не ходив - лише в'язка тиша, важка, як сон. Він зробив кілька кроків назад, сподіваючись побачити хоч силуети своїх супутників, та з кожним рухом здавалось, що світ навколо змінюється - дерева стояли вже інакше, вужче, гущіше.
- Елайно! Горицвіте! - знову покликав він, і враз туман здригнувся, наче хтось у ньому дихнув.
В ту ж мить прорізався крик - пронизливий, відчайдушний.- Допоможіть!
Голос належав жінці. Елайні?
Темпсі кинувся в той бік, звідки долинуло. Туман розступався перед ним неохоче, стелився клубами, чіплявся за плащ, мов живий. Серце калатало - кожен подих різав легені вогкістю.
- Тримайся, я йду! - вигукнув він, продираючись крізь очерет.
Крик повторився - тепер слабший, задушений, наче з глибини землі.
Він упав на коліна, відкидаючи туман руками, та побачив тільки темну тріщину в болоті, з якої виривався легкий димок. Здавалося, земля дихає болем.
Темпсі простягнув руку до тієї безодні, і туман одразу скрутився навколо його зап'ястка, стискаючи, як ланцюг.
- Відпусти, - прошепотів він крізь зуби, і його очі спалахнули мідним вогнем. - Я не людина, щоб мене тримати.
Туман на мить відступив, і крізь клуби він побачив щось блиснуло - срібна стрічка на волоссі Елайни, потім темрява.
- Елайно! - його крик розпанахав тишу, та відповіді не було.
Лише шепіт, схожий на сміх, поплив над болотом:- Не всі, хто кличе, хочуть, щоб їх знайшли...
Темпсі обережно ступав між деревами, коли раптом знову почув - крик, цього разу ближчий, розпачливий і, що найдивніше, обурений.
- Рятуйте, невдячні ви створіння! Хто ж так ставиться до шляхетної особи!
Темпсі відхилив гілку й завмер: просто перед ним товстенький чорт із блискучими, наче полірованими, ріжками безславно застряг ногою в розщепленому стовбурі. Дерево стискало його ногу, наче намагалося проковтнути, а він безпорадно махав короткими руками, лупцюючи кору.
- Ну й картина... - пробурмотів Темпсі, ледве стримуючи усмішку.
- О, нарешті! - вигукнув чорт, побачивши його. - Ви, добродію, не просто вчасно, ви благословення небес! Допоможіть же визволити мене з цієї зеленопихатої пащі!
Темпсі підійшов, приклав руку до стовбура і дерево, відчувши його силу, здригнулося і повільно розімкнуло кору. Чорт із зойком випав на землю, потім поспіхом підвівся, відтрусився і, поправивши вишукану камізельку, театрально поклонився.
- Вландер! - урочисто проказав він, клацаючи каблуками. - Вландер, син Владика, онука самого Вельзевуся - на службі краси, розуму і, звісно ж, власної чарівності. Ви врятували дорогоцінне життя, і, клянусь ріжками, я ваш боржник!
Темпсі підняв брову.- Цікаво, що ти робив у цьому лісі, пане Вландере?
- Ах, дрібничка, - змахнув рукою чорт. - Звичайна прогулянка. Душа шляхетна вимагає краси, навіть серед боліт. Хоч, зізнаюсь, ліс цей, гм, має погані манери - лапається без дозволу!
Темпсі лише мовчки спостерігав, як Вландер обтрушує пилюку зі своїх штанів кольору стиглої сливи й розправляє мереживний комір. Той, здавалося, зовсім не зважав на насторожений погляд юнака - лише поправив ріжки, щоб блищали рівніше.
- Шляхетний пане, дозвольте поцікавитися, що ж занесло такого поважного мандрівника в ці нетрі? - мелодійно промовив він, із надмірною чемністю клацаючи язиком.- Шукаю друзів, - коротко відповів Темпсі. - Вони зникли.
- О, зникли? - Вландер театрально розширив очі. - Тоді вам, мій добродію, ой як не пощастило. Ці місця давно вже не приймають гостей. Ліс спить неспокійним сном... або, - він знизив голос, - узагалі не спить.
Темпсі звів погляд на дерева - їхні стовбури здавались темнішими, ніж раніше, а гілки схилялись, ніби хотіли щось прошепотіти.- Що тут відбувається?
Вландер зітхнув, притискаючи лапку до грудей.- Ах, шляхетний пане, те, що відбувається тут, - не для вух ніжних чи для сердець хоробрих. Кажуть, у болотах прокинулася якась потвора. Не з нашої братії - ні, ні! Ми, чорти, створіння культурні, — він погладив комір, — а от вона... щось інше. Не жива й не мертва, не демон і не звір.
Темпсі насторожився.- Ти бачив її?
- Ха! - Вландер хмикнув і театрально відступив назад. - Пан мій шляхетний, чи гадаєте ви, що така цінна й витончена персона, як я, стане ризикувати своїм бездоганним виглядом заради якихось болотяних жахів? Ні-ні, я людей розумних слухаю - кажуть, ліс гниє зсередини, ніби хтось смокче з нього силу. І все живе тікає звідси, навіть тіні не хочуть стояти під деревами...
Слова його зависли в тумані, що з кожною миттю густішав, обвиваючи їх, наче дим. Лише десь далеко в болоті щось хлюпнуло - глухо, тяжко, наче хтось величезний ступив у трясовину.
Темпсі вдихнув холодне повітря й на мить заплющив очі, прислухаючись. Тиша. Але він відчував, що у ній щось є.
А Вландер тим часом обережно підійшов ближче, ховаючись за його спину.- Ви ж не підете... туди, правда?
Та Темпсі впевнено рушив уперед. Гілки, мов руки, чіплялися за його плащ, туман ліг на землю, густий і важкий, а десь позаду квапливо зашаруділо - то Вландер, буркочучи, поспішав наздогнати.
- Шляхетний пане, зупиніться! - гукнув він, перестрибуючи через повалене дерево. - Ви ж не збираєтесь іти просто в болото? Там навіть жаби давно зникли, тільки пеньки з дірками лишились - кожен дихає, мов живий.
- Я мушу знайти своїх друзів, - твердо відповів Темпсі, не спиняючись. - Одну дівчину і хлопця. Вони десь попереду.
- Ах, ось воно що! - Вландер склав лапки, наче в молитві. - Дівчина! Так би й одразу казали. Заради чарівної панни - то вже інша справа, гідна героїчного подвигу.Він підстрибнув і, щоб надати словам більшої ваги, театрально розкинув руками.- А втім, не хвилюйтеся, мій шляхетний пан, якщо та лісова красуня хоча б наполовину така прегарна, як царівна наших болотяних земель, то ваш шлях не буде марним!
Темпсі озирнувся краєм ока.- Царівна?
- Авжеж! - Вландер одразу розцвів, засяяв, навіть хода його стала граційнішою. - Найвродливіша з усіх лісових дів! Волосся - як ряска на світанку, очі - мов два світлячки, що заблукали в очереті. А як співає! Я б, грішний, душу віддав, аби ще раз почути той голос...
Туман ущільнився. Кожен крок луною віддавався в холодній мряці. Вітер прошелестів у верхівках, і Темпсі почув, як десь недалеко заскрипіло дерево - чи, може, зітхнуло.
- От бачите, - знову заговорив Вландер, притишуючи голос, - воно, мабуть, десь тут. А я ж казав - не треба туди йти!
Та Темпсі йому вже не відповів. Його погляд ковзнув між темних стовбурів, де миготів ледь помітний відблиск. Можливо, шматочок тканини, залишений Елайною.
- Воно там, - прошепотів він і рушив уперед.
- Ой, лишенько моє, - простогнав Вландер, побрязкуючи ґудзиками на камзолі. - І навіщо я тільки з дерева вилазив...
