Спочатку:
На сторінку книги
Лише Горицвіт сховав діадему за пазуху, як печера здригнулася. Стіни затрусилися, ніби гора прокинулася від довгого сну. Земля під ногами хитнулася, каміння посипалося згори. Сталактити, довгі й гострі, як ікла дракона, зірвалися зі стелі, гримлячи, наче грім у хмарах. Один упав поруч - бах! - розсипався на уламки, гострі, як ножі, і пил бризнув у очі, осліплюючи на мить.
" Пастка! Скарб не відпускає так просто! "- майнуло в голові Горицвіта, серце закалатало шалено.
Темпсі рвонувся першим. Меч блиснув у руці, відбиваючи шмат каменю, що падав на голову: клац! Іскри посипалися, як зірки в ночі. — Тікаймо! Мерщій! — крикнув він, голос прорізав гул, надривний від жаху.
Горицвіт кинувся слідом. Ноги ковзали по монетах, що дзенькали під підошвами .
Сталактити падали градом - один упав в купу рубінів, другий ледь не зачепив плече Темпсі, розколовся об стіну з тріском, як суха гілка. Повітря наповнилося пилом і металевим дзвоном. Скарби скочувалися в темряву, ніби гора сміялася з них, жорстока й безжальна. Хлопці вискочили до виходу — тунель блимав попереду, як рятівна соломинка в пітьмі. Але пізно. Вихід завалило. Каміння посипалося згори, гримлячи, як лавина в горах, і прохід зник, закритий уламками, що тремтіли ще від удару.
Темпсі вдарив мечем - клац-клац! — іскри полетіли, але скеля не ворухнулася, тільки пил бризнув у обличчя. Хлопець закашлявся
— Закрито... ми в пастці! — прошепотів Горицвіт, серце стиснулося, відчай кольнув, як отрута в вені. — Елайна... ми йшли до тебе, а тепер самі в могилі зі скарбами.
Він рубонув мечем — лезо заскреготіло по каменю. Печера затихла — тільки пил осідав поволі, як сніг після бурі, і тиша стала густою, важкою, ніби гора чекала, дихаючи в спину. Хлопці стояли спиною до спини, дихання важке, мечі напоготові - погляди краєм ока, підозра ще жевріла, але страх зшив їх на мить: разом проти біди, чи проти один одного?
Раптом стіна тріснула — розщелина утворилася повільно, як посмішка звіра в темряві, і з неї вирвався подих — гарячий, сірчаний, з присмаком старого золота й зради. З глибини повз він - хранитель скарбів, Змій-охоронець, той, кого в давніх казках кликали Скарбогадом, духом, народженим з надр землі, щоб стерегти скарби предків від жадібних рук. Тіло його вигнулося - довге, як тінь гори, вкрите лускою, твердою, як скеля, з золотавим блиском від відбиття коштовностей, і шипами по хребту, гострими, як кинджали з руків'ями з рогів оленя. Три голови піднялися - кожна з рогами, закрученими, як коріння тисячолітнього дуба, пащі роззявилися, язики вилізли, довгі й роздвоєні, лижучи повітря, шукаючи запах крові. Очі - рубінові, палаючі, як вугілля в кузні богів, - дивилися пронизливо, ніби знали всі таємниці душі, всі гріхи жадоби.
Шипіння розлилося - сс-с-с, - ніби сама земля говорила стародавньою мовою, і з пащі бризнуло полум'ям - тонким, як нитка, але гарячим, що обпекло щоки, лишивши червоний слід на шкірі.
Змій підвівся повільно, тіло заскрипіло, як камінь по каменю в надрах ночі, і голови нахилилися ближче - одна до Темпсі, вдихаючи його вогонь; друга до Горицвіта, чуючи биття серця; третя нишпорила в тіні, шукаючи скарб, що зник.
— Хто посмів торкнутися мого? — зашипіло воно, голос низький, як гул печери, з ехо, що бриніло в грудях, наче прокляття предків. — Смертні... крадії... віддайте, чи стану я вашим кінцем! Золото моє, перлини мої, і ваші душі теж!
Хлопці завмерли. Мечі підняті. серця гупали, як барабани перед боєм, подих сперся від жару. Змій зашипів сильніше, пащі роззявилися ширше, і полум'я лизнуло стіну - розтопило золото в калюжу, що зашипіла наче сірчана кислота. Пастка ожила - хранитель прокинувся, і тепер бій тільки починався, з шипінням і блиском лусок у напівтемряві.
Змій заревів - три пащі роззявилися водночас, полум'я бризнуло з них, обпікаючи повітря гарячим подихом. Перша голова кинулася на Темпсі. Язик виліз, довгий і роздвоєний, хапаючи за волосся; друга — на Горицвіта, роги блиснули, як кинджали в темряві; третя нишпорила в тіні, шукаючи шлях до серця.
Темпсі ухилився — меч свистнув у повітрі, лезо зіткнулося з лускою. Іскри посипалися, як зірки з неба, а полум'я лизнуло рукав, обпекло шкіру, біль кольнув гостро, як голка.
" Ні. Не тут!" — подумав він, серце закалатало від люті й страху, вогонь у долонях спалахнув яскравіше, кидаючи іскри в пащу.
Горицвіт рубонув слідом - меч його вдарив по шипах другої голови, тріск лунав, як грім у печері, луска відлетіла, кров — чорна, як смола - бризнула на стіну.
"За Елайну... за все!" - гнів жеврів у грудях, гарячий, як рана, але погляд ковзнув до Темпсі — не з підозрою, а з подивом: "Він б'ється... поруч".
Вони стали спиною до спини - плечі торкнулися, дихання змішалося в ритмі бою, мечі свистіли в унісон, ніби один голос. Підозра зникла на мить як туман під сонцем, лишивши тільки єдність: двоє проти одного, брати в горі, забувши про ревнощі й слова фараонки. Темпсі махнув рукою — вогняний вихор зірвався з долоні, червоний і гарячий, ударив у бік третьої голови: бах! Луска загорілася, змій зашипів, відступивши, хвіст хльоснув по землі, піднявши пил хмарою.
Горицвіт скочив уперед — ноги ковзнули по монетах, що дзенькали, як дзвіночки біди, меч піднявся високо, лезо блиснуло в відблиску сталактитів. Перша голова кинулася на нього. Паща роззявилася, зуби блиснули, як кинджали, але він ухилився, перекинувся крізь ноги, і рубонув знизу. Лезо врізалося в шию, кров бризнула фонтаном, голова відлетіла, гримнувши об купу скарбів. Рубіни посипалися, як кров з рани.
Змій заревів. Біль розлився по тілу, як отрута, дві пащі закричали в унісон, хвіст хльоснув, розкидавши намиста в хаос. Темпсі підхопив меч, відбиваючи удар другої голови: клац-клац! Іскри летіли, луска тріскалася, вогонь з долонь лизнув пащу, обпекло язик.
—Разом... тримай! — крикнув він, голос тріснув від зусилля, очі зустрілися з очима Горицвіта — не з ворожнечею, а з довірою, короткою, як спалах блискавки:
"Він... мій брат у бою".
Змій похитнувся - поранений, з чорною кров'ю, що капала на золото, роз'їдаючи його, як кислота. Дві голови зашипіли, третя - безголова шия - бризкала парою, як з пораненої печі. Тіло вигнулося в агонії, хвіст хльоснув востаннє. Каміння посипалося, пил закрутився вихором, і змій відступив, повзучи в розщелину, з якої з'явився. Шипіння згасло в темряві тунелів під горою - глухе, втікаюче, ніби прокляття, що відлунює. Печера затихла. Тільки пил осідав, монети блищали в калюжах крові, мечі важчали в руках. Хлопці стояли, дихаючи важко, плечі все ще торкалися — єдність тривала мить, тепла, як вогонь у ночі. Погляди зустрілися без слів, тільки подих полегшення:
"Ми... вижили".
Але підозра повернулася тихо, як тінь за спиною, шепочучи, що все ще попереду.
Вони опустили мечі - рани боліли, серця стискалися від туги за Елайною, і рушили до розщелини, де зник змій. Тунелі чекали - темні, повні шепотів, але попереду тліла надія, гостра, як лезо в руці.
