Спочатку:
На сторінку книги
Фараонка повільно попливла ближче, хвилі від її хвоста лизали край озера, ніби язики змій, що шепочуть таємниці. Вода навколо неї заблищала — синьо, як нічне небо, і в очах її закружляли тіні, старі, як гори.
Горицвіт стояв нерухомо, меч важчав у руці, серце калатало, як барабан у печері:
«Що вона знає? І що хоче від нас?»
Темпсі не відводив погляду — вогонь у долонях тлів тихо, ніби боявся спалити цю тишу.
«Вона бачить мене... крізь час», — подумав він, і холод пробіг по спині.
— Твій вогонь, рудий пане, — проспівала фараонка, голос її дзвенів, як краплі в сталактитах, — він не просто дар. То ключ... і то прокляття. Лем забрав твоїх друзів — дівчину з очима, як весна, і чорта з лукавими рогами. Живі вони, та час у його палаці краде роки, як вовк краде ягнята. Хочеш їх повернути — пройдіть випробування. Три загадки дам я, три правди скажу. Але бережіться: один з вас несе зраду в серці, як отрута в меду. Хто — те знатимете в кінці. А той, хто обережніший, той і врятує всіх.
Горицвіт стиснув руків'я — погляд його ковзнув до Темпсі, гострий, як лезо:
«Вона про тебе? Чи про мене? Елайна... якщо ти зрадив...»
Серце стиснулося від сумніву, відчаєм, що жеврів, як вугілля. Темпсі кивнув — повільно, ніби приймаючи виклик від долі.
— Кажи загадки, — промовив він тихо. — Ми готові.
Фараонка всміхнулася — усмішка та блиснула, як перлина в темряві, та в ній ховався гачок.
— Перша загадка проста: «Я лечу без крил, плачу без сліз, гасну без вітру, але горю без вогню. Хто я?» Відгадайте, і я покажу шлях до Лема. Не відгадаєте, і озеро вас проковтне.
Темпсі подумав. Очі його звузилися, вогонь у долонях спалахнув яскравіше.
Горицвіт мовчав: «Тінь? Ні... туман?» Але слова не йшли — страх стискав горло, а підозра пекла: «Він знає... чи прикидається?»
— То роса, — нарешті сказав Темпсі, голос тремтів від напруги. — Летить з неба, плаче краплями, гасне на сонці, горює в тиші.
Фараонка кивнула — вода заколихалася, і з глибини спливла стежка з блискучих камінців, що вела в темний тунель унизу.
— Друга загадка, — заспівала вона, — для серця сміливого: "Я маю міста, та не маю будинків; ліси, та не маю дерев; річки, та не маю води. Хто я?" Але бережіться, хлопці: зрадник серед вас шепоче брехню, як вітер у кронах. Той, хто обережніший, нехай говорить першим.
Горицвіт ступив уперед — серце закалатало, сумніви гризли: "Якщо я помилився... якщо він — той..." Але за Елайну — все.
— То карта, — сказав він хрипко. — Міста малює, ліси, річки — та все без життя.
Вода забурлила схвально — стежка розширилася, і з тунеля потягнуло свіжим вітром, ніби надія.
— Останнє, — прошепотіла фараонка, очі її спалахнули — золотом, як у Кам'яного Володара. — "Я говорю без язика, чую без вух, приходжу без ніг, але йду без слідів. Хто я?" А правда третя: зрадник — той, чиє серце палить вогнем заздрості. Обережний хай береже язик, бо слово — то ключ, а брехня — то кайдани. Відгадайте, і Лем відкриє двері. Помилилися, і ви всі станете його тінями.
Темпсі й Горицвіт переглянулися — вперше без злості, тільки з болем і страхом. "Ехо", — подумав Темпсі, але мовчав, чекаючи.
Горицвіт стиснув губи — "Вітер? Ні... думка?" Серце боліло: "Елайна... тримайся, ми йдемо".
— То ехо, — сказав Темпсі тихо, голос тремтів. — Говорить у горах, чує все, приходить з крику, йде без сліду. Фараонка засміялася — сміх дзвенів, як дзвіночки в печері, та в ньому бриніла туга.
— Правильно, хлопці. Йдіть стежкою — та бережіться один одного. Зрадник ховається в серці, а обережність — у довірі. Лем чекає... з Елайною й чортом.
Стежка засяяла, і вони ступили в тунель, серця билися шалено, сумніви шепотіли в темряві, але крок за кроком вони йшли назустріч своєї долі.
Горицвіт відчував як за пазухою ворушиться квітка Марева. Наче жива істота вона тулилася до його шкіри, і він чув в голові її тихий шепіт:
" Стережися юначе....бо чим далі тим від дому тим сильніше стає вогняний чаклун".
Він з підозрою подивився на Темпсі. Той мав вигляд надто спокійний і впевнений. Наче все знав зарання. Все знав і передбачав. Вогонь сяяв в його очах. Не людина, але й не один з них. Дивне створіння природу якого він не міг збагнути.
Стежка в тунелі звивалася вниз, ніби корінь старого дуба, що пронизує землю на кілометри. Кожен крок відлунював глухо, змішуючись з цокотом крапель, що падали з стелі — холодних, як сльози ночі. Темпсі йшов попереду, його силует ледь окреслювався в напівтемряві: руде волосся блищало від вологості, плечі напружені, ніби він ніс на них вагу всієї гори.
Горицвіт ступав слідом, меч напоготові, погляд буравив спину рудого — гострий, як лезо, повний тієї глухої підозри, що не відпускала з моменту слів фараонки.
"Куди ти ведеш? — думав він, серце стискалося від сумніву. — До неї... чи до нової пастки?"
Кожен шурхіт — чи то камінь скочувався під ногою, чи тінь гралася на стіні — змушував їх озиратися, руки стискалися на зброї. Тиша між ними була густою, як туман над болотом: слова про зрадника шепотіли в голові, отруюючи кожен подих.
Темпсі не озирався, тільки шия напружилася, відчуваючи той погляд за спиною; Горицвіт ковтав слину, пальці біліли на руків'ї: "Він знає шлях... чи прикидається?" Раптом тунель розширився, і перед ними розкрилася печера — велика, як зала забутого королівства, де стіни сяяли тисячами таємниць. Повітря стало важчим, просякнутим запахом старого металу й пилу століть, а відблиски грали на поверхнях, ніби зорі вирішили сховатися в землі. Дорогоцінності лежали скрізь, немов розкидані рукою велетня: золоті монети горою, переливаючись теплим жовтим сяйвом, ніби сонце впало в пастку й не змогло вибратися; рубіни червоніли в кутах, як свіжі краплі крові з рани; сапфіри блимали глибоким синім, відбиваючи краплі з сталактитів над головою. Намиста валялися в безладі, корони перекинуті на бік, кинджали з перлами в руків'ях лежали, чекаючи дотику, — усе те, що шепотіло про давно згаслі царства, про скарби, що крадуть душі.
Темпсі завмер на порозі, подих сперся, серце стиснулося від несподіванки: "Не для нас... це для неї, для порятунку". Горицвіт ступив уперед, лезо опустив, але пальці тремтіли від суміші подиву й страху: "Краса... чи приманка, що манить до загибелі?"
Темпсі пройшов повз купи золота, очі шукали зброю — бо ніж у його руці здавався жалюгідною іграшкою проти Лема, проти тієї прірви, що ковтнула Елайну.
Ось воно — меч на постаменті з чорного каменю, лезо блищало холодним сяйвом, ніби зірка, що впала в імлу, руків'я обплетене сріблом з рунами, що мерехтіли слабким вогнем, ніби впізнавали його. Він простягнув руку — пальці торкнулися руків'я, і тепло пройшло по венах, як подих старого друга, що прокидається.
Меч зірвався легко, заспівав у повітрі — чистий свист, що розірвав тишу печери, ніби дзвін у старій церкві. Темпсі ковзнув пальцем по лезу — іскра стрибнула, танцюючи в повітрі, ніби впізнала його вогонь, і лезо відгукнулося легким теплом, готовим рвати темряву. Очі його спалахнули, усмішка крива, гірка:
"Тепер я сильніший... витягну тебе з тієї прірви, Елайно. Обіцяю".
Горицвіт не дивився на нього — погляд його ковзнув у куток, де на оксамитовій подушці, злегка припорошеній пилом, лежала діадема: тонка, як павутиння ранкової роси, з перлин, що сяяли м'яко, ніби краплі на пелюстках, і смарагдом посередині — зеленим, як перша весна в лісі, що ловить відблиск сталактиту й переливається, ніби жива. Серце стиснулося від туги — спогад нахлинув, як хвиля: її усмішка в тумані, волосся, що грає на вітрі, очі, повні довіри. "Для тебе... моя царівно", — подумав він, ступаючи тихо, ніби боїться розбудити скарб. Пальці торкнулися — діадема лягла в долоню легка, тепла, ніби жива, перлини блиснули, відбиваючи його очі — повні любові, болю, надії, що не згасне.
Сльоза блиснула на війці, але він ковтнув її, ховаючи діадему за пазуху, де вона притиснулася до серця, як обіцянка:
"Коли знайду... надіню на твою голову. І більше не відпущу. Ніколи".
Вони вийшли з печери — з мечем і діадемою, що блищали в темряві тунелю, кидаючи слабкі відблиски на стіни, — і напруга між ними не зникла, тільки притихла, як буря перед дощем. Погляди краєм ока, кроки в такт, але серця билися окремо — повні туги за нею, повні страху перед тим, що чекає попереду. Прірва Лема дихала холодом, а в руках їхніх — надія, гостра, як лезо, що ріже темряву крок за кроком.
