Спочатку:
На сторінку книги
Напруга в повітрі стояла густа, мов туман над болотом. Елайна мовчки опустила очі, ніби шукала в землі слова, яких не могло бути. Горицвіт напружив плечі, кулаки стиснув у кишенях, а погляд його чіпко тримався Темпсі — з тією глухою недовірою, що не відпускала. Той намагався виглядати спокійним, та всередині відчував холод: між ними виріс невидимий мур, високий і холодний, як зимова ніч. А Вландер, як годиться чорту з рогами й хвостом, не втратив ні пафосу, ні лукавства. Він зняв капелюха, і низько вклонився , розкинувши руки, мов актор на ярмарку. — Шляхетні пані та панове! — проголосив він, слова розтягуючи з чаклунським шармом. — Вландер, син Владика, радий представитися в товаристві таких великодушних панів! Він зиркнув на Елайну, блиснув очима — червоними, як мак, і додав, торкнувшись краю капелюха:
— А особливо перед лісовими царівнами, що пахнуть росою й туманом! Ей, красуне, невже ти та дівчина з сонцестояння? Тоді я, хм, трохи перестарався з вином і ганявся за мавкою з верби. Вона втекла, сказавши: "Чорти надто гучні!" А я й досі співаю про те вночі!
Елайна кліпнула, а потім впізнала його — очі розширилися, і посмішка пробилася крізь сум. Свято сонцестояння: вогні, танці, а Вландер, хитаючись, бігав за мавкою, співаючи безглузді пісні, доки всі не реготали до сліз.
"—От диво, — подумала вона, — ти й тут, як той вітер у полі!" Темпсі глянув на неї, і в очах його потепліло. Елайна всміхнулася у відповідь, і напруга спала, як роса під сонцем.
— Це Вландер, — сказав Темпсі сухо, але вже м'якше. — Я витягнув його з халепи.
— Ой, мій рятівник, герой! — кивнув чорт, клацнув пальцями, і в повітрі спалахнула іскорка, як феєрверк на свято. — Коли я, нащадок підземних царів, влип у біду...
— Дерево тебе впіймало, — уточнив Темпсі, і в голосі бриніла усмішка.
— Художньо кажучи, так, — не зніяковів Вландер, зітхнувши. — Але яке дерево! Без серця, без душі. Певно, відчуло мою красу й заздрило.
— Чого ж воно тебе впіймало? — пробурмотів Горицвіт, не сміючись, а тільки хмурячись сильніше — погляд його на Темпсі став гострішим, недовіра жевріла, як вугілля в печі.
— З ревнощів, звісно! — урочисто відповів Вландер, змахнувши рукою. — Не витримало моєї чарівності. Хто б устояв?
Елайна всміхнулася по-справжньому — тепла, як сонячний промінь, і глянула на Темпсі з вдячністю і одночасно з недовірою. Мати попереджала її про його підступність, але ж чи міг він дійсно бути таким? А Горицвіт відступив, стояв осторонь, руки схрестив на грудях, і в очах його ворушилося щось темне; недовіра до вогняного хлопця не зникла, тільки посилилася, як тінь від хмари.
Туман розвіявся остаточно, відкриваючи вузьку стежку, що тяглася поміж похмурих дерев. Повітря стояло важке, насичене вогкістю й спогадами. Вландер зупинився, провів рукою по моху, ніби впізнаючи старого знайомого.
— Я знаю цей шлях, — сказав він тихо. — Колись ми з родиною жили недалеко звідси. Гарні були місця… доки не з’явилося лихо без імені. Воно спалило все — і дім, і рід, і пам’ять. Ми ледве встигли втекти.
Елайна поглянула на нього з подивом. У його голосі бриніла не звична насмішкувата грайливість, а тінь справжнього болю.
— Отже, ти пропонуєш провести нас через ці землі? — насторожено запитав Горицвіт. — Звідки така доброта?
— Може, просто не люблю дивитися, як гарні люди блукають у темряві, — зітхнув Вландер. — А може, хочу довести, що не всі чорти однакові.
— Немає “не однакових”, — різко відрубав Горицвіт. — Ви всі однакові — з усмішкою ведете просто в пастку. Може, й цей твій “вогняний пан” у змові з тобою?
Темпсі звів погляд, холодний, як і полиск клинка.
— Обережніше з язиком.
— А ти змусь, щоб я мовчав, — кинув Горицвіт.
Між ними знову спалахнула іскра — гостра, небезпечна. Елайна відчула, як напруга стискає повітря.
— Досить! — її голос, хоч і м’який, пролунав владно. — Якщо Вландер знає шлях, він нас проведе.
Горицвіт хотів щось заперечити, але вона вже рушила вперед, і сонячний промінь ковзнув по її волоссю, мов знак схвалення згори. Вландер ледь усміхнувся, зробив легкий уклін і рушив за нею. Темпсі й Горицвіт мовчки обмінялися поглядами, повними недовіри.
Шлях був вирішений, але кожен із них ішов своїми думками — хто з вірою, хто з підозрою, хто з тінню ревнощів у серці.
Дорога ставала все гіршою. Повітря — густішим, немов хтось розчинив у ньому дим чи гіркоту. Туман повз поміж дерев, обвиваючи крони, ліз у легені, у думки. Здавалося, він шепоче — тихо, але настирливо.
Темпсі йшов попереду, дивився під ноги, проте відчував погляд Горицвіта на собі — гострий, як стріла. Нарешті не витримав.
— Якщо маєш щось сказати — кажи, — буркнув він.
— Скажу, — холодно відповів Горицвіт. — Я не знаю, хто ти насправді. Навіть ліс тьмяніє там, де ти ступаєш. І туман цей — від тебе.
— Ти звинувачуєш мене у всьому, чого не розумієш, — спокій Темпсі був натягнутий, як струна. — Бережи слова.
— А ти бережи свою брехню, чаклуне, — зірвався Горицвіт. — Може, показати твоє справжнє обличчя, га?
Темпсі різко обернувся, і в його очах на мить спалахнуло полум’я — справжнє, живе, дике. Вландер ззаду притих, мов глядач, що не хоче пропустити кульмінацію вистави.
— Обережніше, шляхетний пане, — прошепотів він. — Бо вогонь і вітер не сваряться — вони знищують одне одного.
— Мовчи, — кинув Горицвіт, і рука його вже потяглась до меча.
Елайна кинулась між ними, і туман, ніби відчувши її гнів, трохи відступив.
— Зупиніться! — її голос розітнув повітря. — Ви не бачите, що це місце нас отруює?
Обидва застигли. Її очі світилися так, що навіть Вландер опустив погляд.
— Ми не вороги, — сказала вона тихіше. — Якщо не триматимемось разом — усіх нас поглине ця трясовина.
Горицвіт і Темпсі відвернулися один від одного, кожен із власною гіркотою. Вландер хитро зиркнув на них, та нічого не сказав.
А над болотом знову згустився туман — мов сама земля раділа, що посіяла ще трохи недовіри.
Вони так і йшли мовчки, прислухаючись до зловісних звуків болота. І кожен думав про своє. А серця наповнювалися отрутою; взаємних підозр, звинувачень і недовіри.
Туман почав розступатися, і перед ними виринуло селище — мов зі сну, або радше з поганої пам’яті. Хижки з очерету стояли напівзруйновані, дахами хилячись до землі, стіни поїдені пліснявою, а віконця дивилися чорними порожнинами, ніби очі, що бачили надто багато. В повітрі стояв запах гнилизни й старого диму.
— Тут… колись жили ми, — тихо промовив Вландер, і в його голосі вперше не було ні гри, ні пихи. — Багато нас було — веселих, галасливих, з піснями й вихилясами. Ніхто не нудьгував.
Він зупинився біля зруйнованої хижки, торкнувся стіни — та розсипалася під пальцями.
— Ми мали гостей, — продовжив із тією ж дивною ніжністю. — Подорожні, заблукалі, ті, хто не міг знайти дорогу. Ми їх чарували трохи… щоб не тікали, а потім пригощали, розважали. Іноді вони лишалися. А як лишалися довше — ставали схожими на нас. Веселі, рогаті, добрі. І дітки народжувалися — чортики, кумедні, з ямочками на щоках.
Він посміхнувся, але усмішка вийшла квола. — Гарне було життя. А потім воно прийшло.
— Воно? — перепитала Елайна.
Вландер кивнув.
— Безіменне. Лихе. Воно прийшло з глибини болота. Спершу — холодом. Потім — тишею. Потім — страхом. Навіть ми, чорти, не витримали. Дехто зник, дехто збожеволів. І вже ніхто не сміється, ніхто не співає. Тільки оце, — він махнув лапою на порожні хижки, — лишилося на пам’ять.
Він присів на камінь і замовк. Тиша навколо стала ще глибшою. Тільки десь у болоті тихо кумкала самотня жаба, ніби плакала.
Темпсі дивився на чортика з сумішшю співчуття й настороженості, а Горицвіт знову мовчки зиркнув на нього — тепер уже без злості, але з невисловленим запитанням у погляді.
Елайна відчула, як серце стискається. Ліс навколо здався їй живим — він слухав їхню розмову, і йому було боляче, так само як і Вландеру.
