Спочатку:
На сторінку книги
Вогники не згасали. Навпаки — ставало їх дедалі більше. Вони мигтіли то зліва, то справа, і вже здавалося, що весь ліс у вогнистих очах.
А тоді — долинув спів. Тихенький, ніжний, мов колискова. Голоски дзвеніли, наче срібні дзвіночки, і плели свою химерну пісеньку:*****
НемаНікого й нічого немаНа шляху нікого немаТа чути голос Голос дитини
А голос питаЩо той голос пита? Голос дитини пита на ім'я На хустинку На рушникНа слізинку
Хто пожаліє малу дитину? Хто отдасть білу хустину?Ім'ям назвеВід мавок забере?
НемаНікого й нічого немаКрім воронняІ пилу з могили З могили дитини Що марно чека...
Слова, здавалося, огортали серце солодкою млою, немов забувалися всі небезпеки й втома. Із темряви вийшли постаті. Маленькі, худорляві діти, бліді, аж прозорі, з вогниками в руках. Їхні очі світилися пусткою, а губи кривилися в усмішках, надто ласкавих для цього гнилого болота.
— Потерчата… — прошепотів Горицвіт, зціпивши зуби. — Душі ненароджених діток, що блукають у пітьмі…
Темпсі дивився на них, наче заворожений. Йому чулося, ніби вони гукають його на ім’я, простягають рученята, обіцяють забути біль і втому. Руки його тремтіли, пальці самі послабили хватку на ножі, крок уперед видався таким природним.
— Вони самотні… — прошепотів він, наче до себе. — Їм холодно. Їм потрібен я…
— Ні! — голос Елайни пролунав, мов удар грому. Вона ступила між хлопцем і примарних дітей, очі її спалахнули зеленим полум’ям, у руках засяяла вогняна іскра. — Геть, малі біди! Ваша дорога не сюди!
Потерчата закричали, ніби їх обпекло, і завертілися в дикому танці. Вогники миготіли, гасли й спалахували знову, а з болотяних туманів долинуло пронизливе дитяче скавуління. Одне за одним вони розтанули в імлі, лишивши по собі лише важку тишу й запах сирої глини.
Темпсі стояв блідий, зіщулившись, наче його вирвали з-під чарів. Елайна доторкнулася до його руки — тепер уже лагідно.— Вони майстри облуди, — сказала тихо. — Не слухай їх ніколи. То не пісня, а пастка.
Горицвіт буркнув, похмуро ховаючи погляд у тінь:— І скільки ще таких пасток попереду? Я ж казав — вернімося до царя…Та ніхто не слухав його.
Болото розросталося, мов живе, тягнучи до себе все нові клапті землі. Густий туман обіймав дерева, перетворюючи їхні стовбури на потворні тіні. Вітер приносив з глибини уривки дитячого сміху та тихі, жалібні плачі, від яких мороз ішов по шкірі.
Темпсі йшов уперед важче за інших — ноги грузли в чорній багнюці, і кожен крок віддавався болем у тілі, яке було більше людським, ніж духівським. Він усе оглядався на шепіт, що линув із хащів:— Допоможи нам… ми такі самотні… ти ж нас не кинеш?..
Потерчата тягнулися до нього, ледве помітні силуети у тумані. Тонкі руки, бліді личка з величезними очима. Вони наче благали про ласку й тепло. І він, жалісливий, зупинявся, не міг відвернутися.
— Не слухай, — різко кинула Елайна, стискаючи лук у руках. — Це не діти, це пастка.
Але голоси ставали гучнішими, слова — пронизливішими. І ось він зробив крок убік, другий — і земля під ним пішла з-під ніг. Трясовина жадібно втягувала його, мов розкриті пащі.
— Темпсі! — крикнула Елайна і кинулася вперед.
Горицвіт лише примружився, спостерігаючи, як болото засмоктує їхнього супутника. Він не поспішав, хоча й розумів, що той скоріше за все загине, потрапить в царство Болотниці від якої його не врятує навіть Лісовий цар.
Темпсі борсався в темній глибині, а потурчата, вже не прикидаючись беззахисними, сміялися тонкими, зловісними голосами. Їхні руки ставали кістлявими, очі — порожніми, і вони тягли його вниз, обіцяючи "відпочинок від болю".
Елайна стрілою розсікла одну з примарних постатей, інші зашипіли. Вона простягнула руку, схопила Темпсі за плече, утримуючи його над трясовиною. Горицвіт зітхнув і лише тоді втрутився: мовчки кинув палицю, простягнену для опори.
Витягли його ледве живого, вкритого багном і смертельною блідістю. Потерчата розтанули в тумані, лишивши по собі глухий сміх, що ще довго лунав у вухах.
Темпсі важко дихав, мов прокидався після страшного сну. Він здавалося й досі чув ті голоси — тонкі, тремтливі, що обплутували душу.
— Ти занадто добрий, — нарешті озвався Горицвіт, змахнувши грязюку з руки. Його голос був холодний і рівний. — І це колись уб’є тебе.
Темпсі звів на нього погляд, але промовчав.
Елайна кинула на Горицвіта довгий, уважний погляд. У цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: тривога, сумнів і зародок недовіри.Вперше за весь час подорожі вона подумала, що той, кого знала все своє життя, змінився… і не в кращий бік.
---
Далі шлях їхній ставав дедалі важчий: чорна трясовина обіймала землю, і навіть повітря здавалося липким та важким. Горицвіт ішов попереду, мовчазний, похмурий, не обертаючись. Його постать зливалася з млою, і в тому мовчанні було щось непевне, тривожне.
Елайна ступала поруч із Темпсі. Їй було незвично відчувати його плече так близько, чути його дихання й бачити, як він, попри втому, йде впевнено, наче звик берегти когось від небезпеки. І хоч він не дух, а син людського роду, поруч із ним вона відчувала себе дивно захищеною.
Та думки її не давали спокою. Вона крадькома кидала погляди на Горицвіта, що йшов попереду, і серце стискалося. Колись він був світлим і ясним, його сміх змагався з піснями птахів, а тепер — у його кроці бриніла важка ревність. Чи не вона затьмарює його душу? Чи не тому він так зволікав, коли Темпсі тонув серед чорних вод?
Весна, що мала б приносити життя, тепер здавалася їй подвійною: одна — чиста й світла, співуча, розквітла, як квіти на її косах; інша ж — темна, отруйна, що жила в серці давнього друга. І, вперше за своє життя, Елайна відчула, що, можливо, любов не завжди народжується в світлі, а ревнощі й ненависть можуть рости там, де ще недавно цвіли довіра і ніжність.
Вона мимоволі наблизилася до Темпсі, і їхні руки на мить торкнулися одна одної. Він глянув на неї, в його очах відбилося здивування і тихе, тепле світло. Дівчина відчула, як у грудях бринить нова мелодія, але тут же опустила очі — бо знала: ще зарано віддаватися цьому почуттю.
А попереду, мов тінь, ішов Горицвіт, і здавалось, сам ліс вслухається в його мовчання.
— То це ти винен, — тихо, але різко кинув Горицвіт, не озираючись, та його голос розрізав вогку тишу, як ніж гнилу очеретину. — Сам поліз у трясовину, а ще й нас мало не потягнув за собою. Ти постійно становиш небезпеку.
Темпсі нічого не відповів. Його обличчя залишалося відстороненим, мов вирізане з мармуру. Він ішов поряд з Елайною, слухаючи не слова Горицвіта, а приглушені звуки, що долинали з глибин болота: тихе хлюпання, тріскання трісок, відлуння дитячого сміху, який тепер звучав уже ледь чутно. Йому здавалося, що саме йому, і лише йому, той сміх ще шепоче з туману.
— Ти ж навіть і не думав його рятувати! — Елайна раптово зупинилася й підняла очі на Горицвіта. У її голосі бриніла не лише злість, а й гірке розчарування. — Я бачила, як ти стояв, наче камінь. Чекати, поки він потоне? Це твоє рішення?
— А що, може, я мав стрибати туди ж, щоб ми всі загинули? — різко огризнувся Горицвіт. Його темні очі блиснули вогким вогнем, у них жила дивна холодність, що раніше дівчина не помічала.
Елайна відчула, як щось неприємне защеміло під грудьми. Вона дивилася на нього, мов на чужого.— Ти змінився, — шепнула вона, і ті слова прозвучали майже страшніше, ніж крик.
Горицвіт відвернувся, пришвидшив крок, мовби намагаючись втекти від її погляду.
Темпсі ж ішов мовчки. Його слух упивався у шепіт болота. Здавалося, що земля під ногами жила власним життям, повна невидимих голосів, котрі нашіптували щось невимовне. Чим далі вони йшли, тим більше хлопець відчував: цей світ намагається говорити саме з ним.
