Спочатку:
На сторінку книги
Горицвіт впав на коліна в болото — вода чавкнула холодно, хапаючи за руки, як пальці мертвих, але він не відчував. Сльози котилися по обличчю, гарячі, солоні, змішувалися з каламуттю, і серце... серце розривалося на шматки, як те дерево, що розсипалося від дотику.
«Елайно... ні, не ти, не вдруге».
Ридання вирвалися, надривні, як рев раненого звіра в лісі, де ніхто не почує. Руки копали землю — пальці впивалися в мох, крихали коріння, шукали хоч нитку від сукні, хоч крик її в тиші. Відчай накрив — чорний, холодний, як ніч без кінця, стискав груди лещатами: "Я... втратив її. Через себе. Через ненависть... через той бризок з квіткою. Чому? Чому я не зупинився?" Вландер бігав колами — копита чавкали по воді, капелюх злітав, роги встали дибки, очі блищали від жаху, як у чорта перед пеклом.
— Ой, Лишенько! — верещав він, хапаючись за голову, бігаючи, ніби в божевільному танці. — Ой, Лишенко, що ж то? Земля ковтнула царівну! Ой, бідо, ой, лихо, ой, як же тепер? Горицвіте, вставай, бо я... я розтану від горя, як сніг на сонці!
Але Горицвіт не чув — світ звузився до прірви в болоті, де бульбашки спливали поволі, як останні подихи. Сльози жглили очі, груди рвалися від рику, що не йшов з горла — тільки хрип, повний болю, як у вовка, що втрачає парулу.
«Я... сам. Сам врятую. За неї... за нас». Він підвівся — повільно, ніби з могили, руки тремтіли, меч блиснув у місячному світлі, холодний, як правда. Відчай жеврів — гарячий, невблаганний, — але з нього виростала сила, чорна, як ніч:
«Потвора... та, що хапала кільцями... вийди! Я знаю — ти чуєш!»
Він ступив уперед — ноги тонули в болоті, вода хлюпала, хапаючи за п'яти, але кроки були тверді, як коріння в землі. Голос прорізав ніч — надривний, повний люті й болю, як рев у прірві.
— Вийди, потворо! — загукав він, меч піднятий високо, лезо блиснуло, як блискавка в грозі. — Ти забрала її... мою Елайну! Вийди на чесний двобій — я, Горицвіт, син лісу, викличу тебе! Не ховайся в тіні, як хробак — вийди, бо я порубаю твоє логово, як той змій!
Вландер завмер — роги опустилися, очі розширилися.
— Ой, Лишенько... — прошепотів він, ховаючись за спиною. — Горицвіте, то ж божевілля! Потвора та... ой, не кликай, бо ще й мене проковтне!
Але ніч відповіла — туман заклубочився густіше, болото заклекотіло, бульбашки пішли вгору, шиплячи, як змії в гнізді. Земля здригнулася — тихо, але глибоко, ніби серце прокинулося в надрах. З прірви, де зникла Елайна, вирвався подих — гарячий, сірчаний, з присмаком отрути й меду. Тіні вигнулися — довгі, криві, і з мороку, повзучи з каламутної води, з'явилася вона.
Жінка — вродлива, до болю, як квітка вночі: волосся чорне, як ніч, спадало хвилями до пояса, очі — зелені, як смарагд у діадемі, губи повні, червоні, як маківка в тумані. Обличчя — досконале, м'яке, ніби зіткане з мрій, шкіра бліда, як місяць, що дивиться з хмар. Але тіло... тіло нижче пояса переходило в хвіст — чорний, слизький, лускатий, як у пекельної змії, кільця вигиналися повільно, чавкаючи по болоту, луска блищала в місячному світлі, мокрій від води, з краплями, що капали, плескаючи тихо. Вона випросталася — хвіст обвився навколо коріння сторожа, тримаючи рівновагу, — і посміхнулася, усмішка та — манлива, як шепіт уві сні, але з гачком, що вп'єся в душу.
— Чесний двобій? — проспівала вона, голос дзвенів, як срібна струна в печері, м'який, але з шипінням у кінці. — О, сміливий лісовий сину... ти кличеш мене, потвору? А я — Мара, мати тіней, дружина Лема. Ти хочеш битися... за серце, що вже не твоє?
Горицвіт завмер — меч тремтів у руці, серце закалатало шалено, відчай змішувався з люттю: "Елайна... де ти? Я врятую... сам". Луска блищала, хвіст ворушиться, і ніч шепотіла — моторошно, як у логові павучихи, де кожна тінь — пастка. Вландер відсахнувся —
— Ой, Лишенько! — прошепотів він, голос тремтів, копита чавкнули по болоту. — То Зміївна! Одна з дочок Зелена, тієї зеленої змії з давніх казок! Горицвіте, тікаймо, бо вона... ой, лихо, ой, зміїний яд!
Але Горицвіт не відступив — меч піднятий, очі палали, відчай жеврів у грудях, як вогонь, що не гасне. «За неї... за все».
Зміївна зареготала — сміх її розлився по болоту, дзвінкий, як дзвіночки в пеклі, але з шипінням, що ковзало по шкірі, як луска. Хвіст обвився ближче — кільця блиснули чорним блиском, вода плеснула, хапаючи за ноги.
— Чесний двобій? — проспівала вона, голос м'який, як мед з отрутою, очі зелені спалахнули, як смарагд у прірві. — О, сміливий лісовий сину... ти кличеш мене, дочку Зелена, хранительку тіней і коріння? Звичайним мечем... мене? Ха-ха-ха! То залізо для селян, а я — зміїний яд у венах землі. Рубай, якщо сміливості вистачить... але лезо твоє зламається, як гілка в бурі!
Горицвіт не вагавався — лють спалахнула, як блискавка в очах, меч рубонув униз — свист! — лезо врізалося в хвіст, луска тріснула з клацанням, чорна кров бризнула, як чорнила в каламутну воду. Але Зміївна лише всміхнулася — рана згоїлася поволі, луска зросла, ніби земля сама зліпила її, і хвіст хльоснув у відповідь, ледь не зачепивши ногу, вода бризнула фонтаном.
— Бий, бий, синку лісу! — насміхалася вона, сміх дзвенів, як дзвіночки в могилі, очі блищали зловтіхою. — Твій меч — іграшка для птахів, а я — коріння Зелена, що душить дерева. Ха-ха!
Відчай кольнув — гострий, як отрута, — але Горицвіт стиснув зуби, серце закалатало сильніше:
"Не мечем... чарами. За Елайну... світлом моїм".
Він опустив меч — рука простягнулася, пальці розчепилися, і з долонь вирвалося світло — м'яке, біле, як місяць у тумані, як роса на листі весни. Чари його — світлі, чисті, як пісня птахів у кронах, — злетіли в повітря, як пелюстки, обплели хвіст Зміївни, сяючи, ніби зорі вночі. Коріння сторожа задрижало, луска тьмяніла, світло жгло, як сонце в пітьмі. Але... слабко. Світло тьмяніло поволі — крапля за краплею, ніби туман ковтав його, як болото ковтає світло. Зміївна зареготала сильніше — хвіст вигнувся, луска спалахнула чорним блиском, і світло розтеклося, як вода по каменю, згасло в каламуті.
— Ой, які чари! — глузувала вона, голос дзвенів, як шипіння змії в гнізді, очі зелені блищали насмішкою. — Світлі... як роса на пелюстці. Але слабкі, синку, слабкі, як тінь від твого кохання. Зелена мати моя навчила: світло гасне в тіні, а зміїний яд — вічно. Ти... смішний. Рубай, чаклуй — марно!
Горицвіт стиснув кулаки — чари згасли, руки впали, серце стиснулося від безсилля, відчаю, що жеврів, як рана в грудях:
"Слабкий... я слабкий. Елайно... пробач".
Сльози блиснули, але лють спалахнула — чорна, гаряча. Зміївна нахилилася ближче — хвіст обвився навколо коріння, вода плеснула, краплі блиснули в місячному світлі.
— Тепер... Елайна — моя, — прошепотіла вона, голос м'який, як мед з отрутою, очі спалахнули зеленим, як смарагд у прірві. — І весь ліс... невдовзі належатиме мені. Коріння Зелена розплестися, тіні ковтнуть дерева, попіл сипатиметься, як твої чари. Ха-ха-ха! Дякую за гру, синку... але час мій.
Вона відступила — хвіст ковзнув по воді, хвилі пішли колами, великими, грізними, ніби земля сама сміялася. Туман заклубочився — густий, чорний, — і Зміївна зникла в ньому з ефектами: луска блиснула востаннє, як зірка в агонії, хвіст хльоснув — швирг! — вода бризнула фонтаном, чорним, як чорнила, і земля здригнулася, коріння сторожа задрижало, ніби прокинулося. Шепіт пролунав — сс-с-с, — ехо сміху, що розлилося по болоту, танцюючи в тумані, як привиди в ночі.
Горицвіт стояв — меч опустив, серце стискалося від безсилля, відчаю, що жеврів, як попіл у грудях:
"Елайно... я... слабкий. Але не здаюся". Вландер підбіг — копита чавкнули, очі блищали жахом.
— Ой, Лишенко... — прошепотів він, хапаючись за роги. — Вона... пішла. Але ти... ти чаклував! Світло твоє... ой, то ж початок!
Ніч шепотіла — моторошно, як у логові павучихи, і болото чавкало тихо, ховаючи таємниці. Але Горицвіт підвівся — очі палали, відчай став силою:
"Знайду... сам. За неї". Тінь Зміївни витягувалася слідом — довга, слизька, — чекаючи нового кроку.
