Спочатку:
На сторінку книги
Вландер завмер на мить — копита чавкнули в каламутній воді, очі його блищали в місячному сяйві, повні того чортівського блиску, що ховає страх за жартом. Він поправив капелюх, що сповз набік, і ступив ближче до Горицвіта, хапаючи того за рукав — пальці тремтіли, але голос уперше став серйозним, ніби з давньої казки, де чорти шепочуть правду.
— Горицвіте... ой, Лишенько, слухай мене, — прошепотів він, озираючись на прірву, де бульбашки спливали поволі, як останні подихи. — Відьма сказала правду... вогняний змій — то ключ. То Вогняний пан... Темпсі. Треба знайти його. Попросити. Він вибачить... зрозуміє. Полум'я його — не зло, то сила, як коріння Зелана. Разом... ми порвемо ланцюги. Ой, Лишенько, гордість — то як мох: чіпляється, але струснеш — впаде. Йди до нього... за царівною.
Горицвіт стояв нерухомо — меч опущений, серце стискалося від туги, відчаю, що жеврів, як рана в грудях. Слова Вландера кольнули — гостріше за лезо, — і в голові майнули спогади: Темпсі в болоті, вогонь його, що грів у холоді; усмішка крива, але тепла, коли він простягав руку.
«Вибачить... зрозуміє», — подумав він, пальці стиснули руків'я меча, біліючи. «Готовий... на все заради неї. На кров, на біль, на тінь у душі». Але гордість — та чорна, слизька, як хвіст Зміївни, — стискала горло, ревнощі жгли, як отрута в венах: «Він... крадій. Потвора. Я сам... без нього. Без вогню, що краде її погляд».
— Я... готовий на все, — прошепотів Горицвіт, голос твердий, як скеля, але в очах — тінь, що не йде. — На біль, на кров, на душу в пітьмі. За Елайну... хай. Але... сам. Без потвори. Без вогню, що палить серце.
Вландер зітхнув — роги опустилися, очі блиснули сумом чортівським.
— Ой, Лишенько... гордість твоя — як корінь Зелана: тримає, але душить. Але... хай буде твій шлях. Я... шукатиму Вогняного змія. Знайду... попрошу. А ти... бережися.
Горицвіт кивнув — коротко, твердо, і повернувся спиною до болота, ступивши в мертвий ліс, де дерева шепотіли прокляття, попіл сипався тихо, як сльози. Серце стискалося. Туга за нею рвала груди, але гордість тримала крок:
«Сам... врятую. Без нього».
Ніч шепотіла, моторошно, і він ішов до сторожа, де вхід до Зелана зяяв пащею. Вландер стояв — копита в каламуті, погляд у туман, де зник Темпсі.
— Вогняний пане... — прошепотів він, голос тремтів. — Чекай... йду до тебе.
Хащі розступилися — тихо, як пастка, і кожен шлях вів до прірви, де кохання чекало... чи зрада.
Горицвіт ступив уперед — ноги тонули в каламутній воді, болото чавкало тихо, хапаючи за п'яти, ніби пальці з надр шепотіли: "Не йди... повернися". Туман клубочився густо, сірий, як саван мертвих, чіпляючи за волосся, за поділ плаща, і кожен подих здавався крадіжкою в тієї ночі, що не відпускала. Хащі мертвого лісу шепотіли — гілки скручені, як пальці привидів, простягалися, ніби хотіли утримати, попіл сипався з них тихо, вкриваючи плечі, як сльози без кінця. Серце стискалося — туга за Елайною рвала груди, відчай жеврів, як рана, що не гоїться: "Я... сам. За неї... хай земля ковтне мене, але не її".
Він ішов — твердо, ніби коріння в землі, меч напоготові, лезо блищало в місячному сяйві, холодне, як правда в серці. Гордість тримала крок — чорна, слизька, як хвіст Зміївни, — шепотіла: "Без нього... без вогню, що краде погляд. Ти — син лісу, ти сильний". Але туга кольнула — гостра, як отрута: "Елайно... твоя усмішка в тумані... тримайся. Я йду". Тіні танцювали в хащах — довгі, криві, ніби привиди казок лихих, шепотіли прокляття з коріння, з води: "Вона... не твоя. Вогонь сильніший". Горицвіт стискав зуби — відчай став силою, гарячою, невблаганною, — і ішов, крізь попіл, крізь шепоти, до велетенського дуба, що стирчав посеред болота, як страж підземного світу.
Дуб стояв — древній, як час сам, стовбур товстий, коріння розпласталося по воді, як павутина гігантська, чорна від моху й слизу. Гілки нависали низько — скручені, як роги диявола, листя — сухе, мертве, сипалося попелом від подиху. Коріння звисало в каламутну воду — товсте, склизьке, ніби вени землі, що пульсують у пітьмі, і під ним зяяла паща — вхід до обителі Зелана, чорний, бездонний, як рот пекла в історіях де герої спускаються за мертвими й повертаються... чи ні. Повітря тут стояло — важке, гниле, з присмаком сірки й крові, і шепоти лунали з глибини — тихі, як подих дракона в сні:
«Входь... синку... чекаємо».
Горицвіт ступив ближче — коріння задрижало, ніби впізнало, вода заклекотіла бульбашками, чорними, як чорнила. З тіні коріння виповзло воно — страж: дивна істота, схожа на людину, але обросла мохом зеленим, гнилому, що повз по шкірі, як пліснява на трупі, і гіллями тонкими, скрученими, що стирчали з плечей, як роги оленя в агонії. Обличчя — напівзотліле, очі — жовті, як у вовка в прірві, губи — потріскані, з моху, посмішка — крива, беззуба, але тепла, ніби з казки, де стражі шепочуть правду. Руки — довгі, з пальцями, як корені, тремтіли, тримаючи посох з кістки змії, і тіло — напівпрозоре, ніби тінь дерева в тумані, з венами, що пульсують зеленню, як яд Зелена. Страж підвів голову — мох зашелестів, очі блиснули, посмішка розтягнулася, як тріщина в корі.
— Син лісу... — прохрипів голос його, низький, як гул коріння в землі, з шелестом листя мертвого. — Ти прийшов... до пащі Зелана. Чекаємо тебе... давно. Входь... без перешкод. Твоя тінь... наша.
Горицвіт завмер — серце стиснулося від холоду, відчаю, що кольнув:
«Чекають... на мене? Як на жертву?»
Але гордість тримала — тверда, як корінь, — і він ступив уперед, коріння розступилося поволі, ніби паща , шепочучи:
«Входь... синку... до серця».
Тунель ковтав його — вузький, слизький, стіни з коріння живого, що ворушилося, як вени в тілі велетня, мох сочило краплі, холодні, як сльози в могилі. Повітря густе — пахло землею сирою, гниллю й солодким, як мед з отрутою, кожен крок — хлюп! — лунав, як серцебиття в пітьмі, і шепоти лунали з тріщин:
«Ти... слабкий... вогонь сильніший».
Відчай жеврів — гарячий, як рана, — туга за Елайною стискала горло: "Тримайся... я тут. Сам... за тебе". Темрява тиснула — густа, як смола, вогню немає, тільки відблиск меча ріже її на шматки, і стіни здавалися живими — коріння чіплялося за ноги, шепотіло:
«Залишся... з нами... назавжди».
Раптом — світло. Тьмяне, зелене, як отрута у венах, — і тунель розширився.
Перед ним стояла вона — Елайна: волосся розтріпане, сукня порвана, але очі блищали, усмішка розквітла, як квітка вночі. Руки простягнуті — теплі, знайомі, — і голос — дзвінкий, повний радості.
— Горицвіте! — вигукнула вона, кроки зробила вперед, обійми відкрила. — Ти прийшов... урятувати мене від злого Змія! Я чекала... ой, як чекала! Тримайся... ми разом! Горицвіт завмер — серце розквітло, туга спалахнула теплом:
«Елайно... моя!»
Він ступив — руки простягнуті, сльози навернулися, відчай танув, як туман під сонцем.
«Я тут... за тебе... сам».
Але... очі. Очі її — не блакитні, як небо над лісом, а зелені, як яд Зелена, блищали хитро, як у Зміївни в тумані. Щось кольнуло — гостре, як правда в серці: "Не так... не вона". Він відштовхнув — рукою в плече, твердо, але ніжно, серце стиснулося від болю: "Ні... ти не вона". "Елайна" відсахнулася — посмішка скривилася, очі спалахнули зеленим, як смарагд у прірві.
— Дивно... — прошепотіла вона, голос став низьким, з насмішкою, як шелест моху в ночі. — Здогадався... так швидко. А от тоді, вночі, у тумані... не здогадався. Коли я шепотіла про чари — ті, що наклав вогняний чаклун. Не здогадався... чи не хотів? Чи хотів повірити моїм словам? Що кохання її до тебе — ілюзія, чари Темпсі, полум'я, що спалює серце. Ти слухав... і рубонув. Гордість твоя... сліпа, як тінь у пітьмі.
Горицвіт відступив — правда вдарила, як удар блискавки: "Ошукали... стара... квітка... чари — не на ній. На мені". Серце розривалося — туга змішувалася з люттю, сльози котилися, гарячі: "Я... вірив. Хотів вірити. Бо боявся втратити".
"Елайна" зареготала — сміх розлився по тунелю, дзвінкий, як дзвіночки в могилі, — і тіло її здригнулося. Шкіра тріснула — не кров, а мох виблиснув, волосся стало пасмами коріння, очі — зелені, хитрі, як у старої травниці. Обличчя вигнулося — зморшкувате, з борознами, як кора дуба, зуби блиснули, гнилі, як у казці лихій. Стара — та сама, що дала квітку марева, — стояла перед ним, хвіст обвився з тіні, слизький, чорний.
— Ошукали... тебе, синку, — прохрипів голос її, сміх гримів, як грім у надрах, очі блищали зловтіхою. — Квітка... шепіт... чари — не на ній. На тобі. Ти рубонув... серце своє. Ха-ха-ха! Гордість твоя... сліпа, як миша в пітьмі. Елайна... в Зелана. А ти... сам. Назавжди.
Сміх розлився — моторошний, як шепіт мертвих у тунелі, — і стара зникла в тіні, коріння обвивалося, шепочучи: "Йди... сам. До прірви".
Горицвіт стояв — меч впав з рук, серце розривалося від правди, відчаю, що жеврів, як попіл у грудях:
«Ошукали... я... сам. Елайно... пробач».
Тунель шепотів — тихо, як насмішка, і темрява ковтала його, крок за кроком, у пітьму без кінця.
