Спочатку:
На сторінку книги
Місяць завис над рікою — тонкий і холодний, як лезо коси. Оболонь стихла: навіть соловей прикусив свій голос, наче боявся порушити тишу. Русалки, витканні з туману й води, схилилися над плесом, їхні довгі коси лоскотали хвилю, очі світилися, наче жарини під попелом. Потерчата тулилися в осоці, їхні вогники тремтіли, як свічки на вітрі. Всі чекали.
Елайна стояла поряд із Горицвітом, трохи віддалік від знайди. Її серце билося так, що здавалось, почують навіть ті, хто ховається під водою.
— Ти знаєш, — прошепотів Горицвіт, і голос його дзвенів стриманим гнівом, — що ведеш його в серце лісу — на погибель. Лісовий цар не стерпить чужака, а тим паче такого, що словом втихомирює русалок. Хто він? Людина? Чи не темна ріка принесла його, не нічна безодня породила?
Його бурштинові очі дивилися в саму глибину, й у них світилась ревність, що не сміла назватися по імені.
Елайна мовчала, наче слухала, як гуде трава й шепоче верба. Потім озвалася, тихо, але твердо:
— Ти правий, друже. Вести його до мого батька — небезпечно. Ліс не прийме того, кого сам не гукав. Але й лишити його тут — значить віддати на сміх русалкам. Вони залоскочуть його до смерті, і ріка знову забере його в темряву.
Русалки здригнулися, немов почули ці слова, і сміх їхній, тихий, солодкий, прокотився водою. Холод пройшов по спині, але Елайна не відвела очей.
— Є інший шлях, — продовжила вона. — Відведемо його до старого Грицика.Той, хто сам був колись дитиною людською, а тепер належить лісу й тіні. Він не відмовить йому в прихистку.
Вітер хитнув осику, листя зашепотіло, наче саме підтакувало її словам. Потерчата присіли ближче до землі, вогники їхні притихли, а русалки схилилися над рікою, мов чекали ще чиєїсь відповіді.
Горицвіт мовчав, сопілка його світилася в місячному сяйві, а пальці стискали її так, ніби він боявся відпустити. Його погляд знову впав на юнака. Той мов примара, стояв трохи осторонь, блідий, із краплями води в волоссі, і здавалося, що сама ріка все ще тримає його у своїх холодних обіймах.
— Добре, — неохоче погодилася він. — Нехай буде по твоєму. Відведемо його до лембоя*. Він не відмовить тобі в проханні.
Вони рушили від ріки, де ще чулося дзюрчання й тихий сміх русалок, що довго не відпускали їх поглядами. Оболонь лишалася позаду, наче сон, а попереду тягнувся темний ліс. Дорога вела стежкою між кущами ліщини та високими папоротями, які шепотіли під подихом вітру. Над головами повільно хиталися сосни, а місяць, пробиваючись крізь гілля, клав на землю срібні латки.
Ішли мовчки. Лише кроки Елайни — легкі, як подих весняної трави, — та важчі, розмірені кроки Горицвіта. Юнак ішов між ними, дивуючись усьому довкола: то спинявся, прислухаючись до солов’їної пісні, то вдивлявся в темні крони, де світилися очі нічних птахів.
Чим далі від ріки, тим густіший ставав ліс. Здавалося, він слухає кожне слово й кожен рух. Звідусіль віяло старовиною: тут і корені, мов сплетені руки, перегороджували стежку, і старі дуби стояли, наче мовчазні велети. Повітря пахло мохом, грибами та вогкою землею.
Так вони дісталися межі Золотолісся й Русалочої оболоні. Там, де закінчувався спів води й починалося мовчання глибинного лісу, стояв старий дуб — величезний, темний, у гіллі його ховалися зорі.
Дуб той стояв, як сторож часу, — розлогий, корінням уп’явся в землю так глибоко, що й сама смерть його оминула. У дуплі його було житло, а навколо — мох, що слугував і за дах, і за постіль, і за одежу. Віття важке, наче крила, заслоняло від усього світу, й здавалось, що всередині того дуба живе не одна душа.
Там мешкав Грицик.
І вийшов він назустріч незваним гостям — невисокий, приземистий чоловічок із довгими руками, що майже торкалися землі. Волосся довге, сиве й сплутане, мов коріння, що вийшло з землі та загуляло на вітрі. Обличчя в зморшках, але не старече, а як земля після дощу — усе в лініях, що шепочуть свої історії. Очі його були круглі, великі, як у дитини, й водночас глибокі, як нічне озеро. Вік його не збагнути: чи то ще юнак, якого скривдив час, чи то дід, що забув помирати.
Одяг мав із моху та павутиння, що трималось, наче ткане зранку сонцем. У руках тримав палицю — криву, мов блискавка, що впала в ліс і зосталась там назавжди.
— О, знов гості… — буркнув він, і голос його загуркотів, немов глухий грім у коренях землі.
Та очі його світилися теплом, а зморшки на щоках лягли так, що став він схожий на лагідного діда, котрий бурчить для порядку.
Господар спершу удав подив, що сама повітруля з Горицвітом стоять на його порозі, та вже за мить його очі звузилися й затрималися на рудоволосому хлопцеві. Юнак мовчав, опустивши погляд, наче боявся зустрітися з чужим зором.
— Це знайда, — тихо озвалася Елайна. — Ми знайшли його водах Вовчої ріки. Він не пам'ятає ні свого імені, ні роду, ні племені. Дозволь йому залишитися тут, бодай під твоїм дахом на час недовгий. Господар довго мовчав, спершись на двері. Його тінь, витягнута присмерком, нагадувала кістлявого птаха.
— Нехай, — нарешті промовив він, — але зважте, в моїй хаті кожен платить правдою. Брехня тут не приживається.
Хлопець здригнувся, та все ж підняв очі. І в полум’ї рудого волосся на мить блиснула іскра, ніби відгук на ці дивні слова.
Елайна з Горицвітом ще трохи побули, та вже надто пізно було баритися. Ніч сповзала з пагорбів, і навіть світлячки в траві світили обережніше, наче боялися прикордонних тіней. Горицвіт нетерпляче поглядав на небо й тихо нагадував про шлях додому — все ж таки Елайна була дочкою лісового царя, а тут — чужі межі, небезпечні. Врешті вони попрощалися й зникли в темряві, а юнак лишився з Грициком.
Старий провів його вузькою стежкою до розлогого дуба, що підпирає саме небо. У його корінні темніла щілина, крізь яку можна було ввійти. Усередині відкрилося житло — затишне й тепле, мовби сама земля дала йому прихисток. Стіни дуба обросли полицями з коріння й моху, на них — глиняні глечики, зв’язки сушених трав, дерев’яні ложки. У кутку тлів вогник у маленькому глиняному горщику, пахло чебрецем і димом.
— Сідай, — сказав господар і кивнув на гладенький пеньок біля круглого столу з коріння. Він налив із глиняного глечика відвару й подав гостеві. — Пий.
Юнак чемно вклонився й узяв кухлик. Вів себе тихо, навіть трохи боязко, але очі світилися вдячністю.
— А хто ж ти такий? — буркнув Грицик, примружившись.
— Не знаю, — відповів хлопець тихо. — Пам’ятаю тільки холод і воду… А ще — прекрасну лісову діву, що повернула мене до життя.
Грицик потер підборіддя, уважно його розглянув, а тоді всміхнувся.
— То нехай буде тобі ім’я… Темпсі. Звучить оригінально, га? Та й цікаво на слух.
Сказав це жартівливо, але без іронії. Ім’я, наче зерно, впало в тишу й проросло в самому серці юнака. Він повторив його пошепки, і в його голосі прозвучала перша впевненість:
— Темпсі…Ім'я прозвучало для нього дивно, та власного він не пам'ятав. Його забрала ріка в той момент коли він назавжди залишив світ живих.
Грицик постелив йому на дерев’яному ложі, накрив теплою вовняною ковдрою, що пахла сухими травами й димком від вогнища. Хлопець ліг, притулився щокою до м’якої подушки, й уперше відчув справжній спокій.
Крізь невеличке віконце-дупло пробивалося срібло місяця. У темряві чулося, як у траві сюрчать коники, як десь у глибині лісу ухкає сова, а неподалік по гілках перестрибують білки, що не сплять навіть уночі. Повітря було напоєне запахом м’яти, хвої та сирої землі після вечірньої роси.
Та серце хлопця не знало спокою. Він силувався згадати — хто він, звідки, чому опинився в холодній воді? Але кожна думка різала голову гострим болем у розбитій скроні. Він стискав повіки, хапався за клаптики пам’яті, та вони танули, як туман на світанку.
І тоді в уяві сплив образ Елайни. Її очі, мов два озера, її коси, повні сяйва й вологи річкової. Він ніби знову відчув, як її руки торкалися його, витягуючи з небуття, як її голос звучав поруч. Серце затремтіло й уперше стало легко.
Він ще не знав, що це за почуття. Не кохання — надто раннє воно. Але й байдужості там не було. Наче в глибині душі зійшло маленьке зернятко, яке тільки чекало своєї пори, щоб прорости.
Хлопець зітхнув, усміхнувся сам до себе й дозволив сну огорнути його, немов теплі хвилі озера. І ніч прийняла його в свої обійми.
* Лембой — це давній образ з української (і ширшої слов'янської) народної демонології, який позначає нечистого духа, чорта чи диявола. За переказами, лембой асоціюється з нижчими бісами, посередниками між духами повітря та людьми — вони можуть їсти, пити, як звичайні люди. Слово походить від фінно-угорських мов (наприклад, карельської), де "лемба" чи "леман" означає щось подібне до "лісового духа" чи "лешого". У фольклорі лембой часто з'являється як елемент нечистої сили: може бути проклятою людиною, заклятим дитиною чи навіть перетворюватися на леших, домових, кикимор чи водяних.У побуті слово вживалося як лайка чи вигук обурення: наприклад, "Лембой тебе візьми!" (щось на кшталт "Чорт забирай!") чи "Кой лембой ти там робив?" — щоб виразити здивування чи гнів.
