Спочатку:
На сторінку книги
Над Русалочою оболонню вечір простелив свій золототканий рушник: проміння, немов жаринки, лягали на Вовчу ріку, що несла свої тихі води до далеких берегів Квітучого моря. Береги рясніли черемшиною, й здавалося, то сама весна вплела білі квіти у власні коси, аби прикрасити цю годину.
М’яка трава стелилася під ногами, мов оксамитовий килим, усипаний лататтям, що гойдалося у воді, наче золоті зорі, впіймані рікою.
Елайна повільно йшла вздовж берега. Босі ноги торкалися трави так легко, наче вона була сама тією весною, що ожила у дівочому образі. Її волосся тріпотіло на вітрі, а очі, зелені, мов хащі лісові, світилися незримим світлом передчуття. Серце билося швидше, тривожно й солодко водночас. Вона не знала, що знайде за матінкою вербою, але поклик, мов невидима нитка, вів її туди, де ріка шепотіла найдревніші таємниці.
Горицвіт ішов поруч, легкий, мов тінь, але міцний, як дуб. Його бурштинові очі вдивлялися в далечінь, де ріка поволі ховалася у сутінки. І серце його тривожилося, бо ліс стишував подих, а вода ставала непривітною. Русалки ще спали у глибинах, чекаючи, коли місяць розіллє своє срібло, аби вийти до танку. Та навіть їхня тиша не втішала Горицвіта. Він відчував — тут сходяться темні подихи: Чаклуна з Чорнолісся й Змія, що живе у горах за сімома печерами.
— Елайно, — його голос пролунав, як шурхіт вітру у гіллі, і в ньому бриніли перестороги. — Зупинись, благаю. Ця ріка й оболонь ще тримають закони предковічні. Але там, куди ти йдеш, — мовчання. І в тому мовчанні причаїлася біда.
Елайна не зупинилася. Вона глянула на нього через плече, й очі її світилися ніжністю, та й водночас невблаганною рішучістю.
— Горицвіте, — озвалася вона, і голос її був, наче пісня струмка весняного, — моє серце співає, і я не можу заглушити тої пісні. Вона кличе мене, і я мушу йти. Хіба ти не чуєш, як ліс шепоче мені?
Він зітхнув і торкнувся руки до молодої черемшини. Дерево здригнулося, та його шепіт був важким, як пересторога. Бо знав ліс: у Чорноліссі гаснуть навіть найсильніші духи.
Вони дійшли до матінки верби, що стояла на березі ріки, її довгі віти гойдалися у воді, наче сиве волосся прадавньої господині. Верба була стара, як сам ліс, її кора була вкрита мохом, а коріння глибоко вросло в землю, ніби тримаючи в собі таємниці століть. Елайна зупинилася, її рука торкнулася стовбура. — Що ти робиш? — тихо спитав Горицвіт, його голос тремтів від ледь стримуваного гніву. — Ти йдеш до межі, Елайно. Ти не можеш іти далі.
Вона не відповіла одразу, її погляд блукав по воді, де відображалися останні промені сонця. Її серце билося ще сильніше, наче передчуваючи щось невимовно важливе.
— Я не можу зупинитися, — прошепотіла вона. — Це мій шлях.
Горицвіт відступив, його очі потемніли. Він знав, що її не переконати, але відчуття біди стискало його груди, наче холодна рука. Він глянув на вербу, що гойдала свої віти над водою, і йому здалося, що вона шепоче: «Не пускай її…»
Русалочна оболонь лежала перед ними, тиха й прекрасна, але в її тиші ховалася загроза. Вовча ріка текла повз, несучи в собі відлуння Чорнолісся і Таркських гір, а стара матінка верба, здавалося, дивилася на них із сумом, наче знала, що чекає попереду.
Сонце вже торкалося обрію, розливаючи криваве сяйво над Вовчою рікою, де вода шепотіла таємниці, старіші за час. Русалочна оболонь затихла, чекаючи ночі, а латаття на поверхні колихалося, наче золоті зірки, що впали в сон. Елайна ступила ближче до старої матінки - верби, її серце калатало, наче дзвін у грудях прадавнього лісу. Поклик, що вів її сюди, став гучним, як спів солов’я вночі — солодким і болісним водночас.
Вона простягнула руку, і віти верби, сиві й довгі, мов коси вдови, розступилися перед нею, наче шатро з павутиння, пропускаючи до таємниці, захованої в обіймах осоки.Там, серед зелених списів осоки, що колихалися на вітрі, як шепіт забутих пісень, лежав він.
Юнак.
Його тіло, напівзанурене в прохолодну воду, здавалося витканим із самого сну — бліда шкіра, мов пергамент старовинної книги, що ховає легенди про зірки. Правильні, гострі риси обличчя, майже жіночні в своїй витонченості, ніби вирізьблені рукою майстра, який знав смак вічної краси. Довге руде волосся, кольору осіннього полум’я, заплуталося в корінні верби, наче ріка вже оголосила на нього свої права, вплівши його в свій вічний танок. На скроні — кривава рана, темна, як крапля ночі на білому снігу, що повільно розчинялася у воді.
Він був мертвий, але в цій смерті танула така дивна, неземна краса, що здавалося, ніби він не помер, а лише заснув у обіймах ріки, чекаючи поцілунку долі.
Елайна завмерла, її подих став тихим, як шелест першого листя навесні. Вона, донька Лісового царя, що виросла серед шепотів дерев і танців духів, ніколи не бачила людей — тих дивних створінь, що приходять і йдуть, як тіні хмар. Але цей юнак... Він був наче листок, що впав з неба, — крихкий і вічний водночас. Його обличчя, сповнене спокою, ніби відображало плесо озера під місяцем: безтурботне, але з таємницею в глибині.
Щось у ній ворухнулося — почуття, гостре й солодке, наче перший подих весни, що будить ліс. Це було кохання, народжене з першого погляду, з першого дотику серця до серця, прихованого під водою. Переломна мить, коли весь світ завмер, і гори, і Чаклун, і Змій, і весь ліс відступили, поступившись місцем цій красі.
— Елайно, ні! — голос Горицвіта прорізав тишу.
Він простягнув руку, його бурштинові очі палали, наче вогні вночі. — Не торкайся! Це пастка ріки, пастка Чорнолісся. Він мертвий, і ти не повинна будити те, що спить у його тілі. Біда чатує тут, я відчуваю її холод!
Але вона не почула. Її рука, тонка, мов пагін, впала на його щоку — холодну, як роса на пелюстках. Дотик був легким, наче подих вітру, але в ньому таїлася сила Лісового царя, сила весни, що будить мертве. Час зупинився: вода завмерла, осока принишкла, а верба зітхнула, ніби благословляючи цей акт. І тоді... Його повіки затремтіли, наче листя перед дощем. Глибокі очі розплющилися — блакитні, як саме небо, що простягається над лісом, безмежні й чисті, сповнені подиву й болю. В них не було смерті, лише відлуння життя, що поверталося, наче ріка, що повертає свій потік.
Елайна відсахнулася, але не від страху — від хвилювання, що розлилося в ній, як медовий нектар. Її серце, що досі билося в передчутті невідомого, тепер співало — гучно, невгамовно, перевертаючи весь світ догори дриґом. Це було кохання, народжене з дотику, з пробудження, з того, як його очі, блакитні, мов небо, зустріли її зелені, мов ліс.
Горицвіт стояв остовпівши, його тривога змішалася з подивом, а ріка шепотіла, наче сміючись: «Все змінилося. Доля сплела свої нитки.»
