Спочатку:
На сторінку книги
Ліс дихав, як живий. Його подих гудів у кронах старих дубів, шепотів у молодих пагонах ясенів, і дзвенів у кришталевих струмках, що бігли між мохом і камінням.
Весна розбудила землю: фіалки вистилали галявини синьо-фіолетовими килимами, а сон-трава гойдалася на вітрі, наче запрошуючи зазирнути в її сни. Повітря було просякнуте запахом цвіту терену й п'янким ароматом бузку Але під цією красою ховалася тривога, яку відчували обидва; і Елайна, і Горицвіт.
Елайна йшла попереду, її довге волосся, кольору молодого листя, гойдалося в такт крокам. Вона була донькою Лісового царя, і ліс слухався її, розступаючись перед нею, мов перед господинею. Але цього разу він шепотів щось дивне, незрозуміле, наче застерігав. Її серце, сповнене прадавньої магії лісу, тягнуло її вперед, на зустріч власній долі. Вона не знала, чому мусить іти, лише відчувала поклик — глибокий, як коріння найстарішого дерева, і невблаганний, як плин річки.
Горицвіт, обережно ступав позаду. Його постать здавалася то міцною, як стовбур ясена, то легкою, як тінь від хмари. Він відчував, як ліс змінюється: птахи замовкали, коли вони наближалися до темних ярів, а вітер ставав холоднішим, наче ніс відлуння чужої, ворожої сили.
Горицвіт знав, що Тарські гори — не місце для їхнього роду. Там, де панував Чаклун, навіть духи втрачали свою силу.
— Елайно, — його голос був тихим, але пронизливим, як свист вітру в гілках. — Твій батько, Лісовий цар, не схвалив би цього. Таркські гори — це край, де ліс вмирає. Чому ти не слухаєш мене? Чому не слухаєш ліс?
Вона зупинилася, торкнувшись рукою стовбура старої верби. Її пальці відчули пульс дерева — повільний, але тривожний.
Елайна обернулася до Горицвіта, її очі, зелені, як весняна трава, блищали від внутрішньої боротьби.
— Я не можу зупинитися, Горицвіте. Щось кличе мене. Це не просто примха — це воля, сильніша за мене. Може, це воля самого лісу.
Він насупився, його погляд ковзнув до тіней між деревами. Ліс раптом притих, наче затамував подих. І тоді вони почули її — мелодію, тонку й сріблясту, наче спів сопілки. З-за кущів глоду виринула постать: мавка, легка, мов павутиння, з волоссям, що звивалося, як плющ, і очима, що сяяли, ніби ранкова роса. Її сукня, сплетена з пелюсток і моху, гойдалася на вітрі.
— Донька Лісового царя, — проспівала мавка, її голос був солодким, але з ноткою хитрощів. — І ти, Горицвіте, вірний страж лісу. Куди вас несе весняний вітер? До гір, де навіть зірки ховаються?
Елайна ступила крок назустріч, її постать випромінювала силу, але в грудях гнітилася тривога.
— Ми йдемо туди, куди кличе доля, — відповіла вона.
Мавка засміялася, і від її сміху квіти навколо затремтіли, а десь неподалік зашелестіли крила невидимих птахів, що ховалися в гіллі дерев.
— Гори не люблять таких, як ви. Там ліс спить, а духи бояться шепотіти.Навіть сам Лісовий цар не наважується підходити до них. Там володіння Чаклуна і Змія. Хто потрапляє до їхнього полону — ніколи не повертається. Тож раджу тобі повітруле, тобі Горицвіте повернутися до Золотолісся.
Горицвіт стиснув кулаки, його бурштинові очі спалахнули. Він подивився на Елайну. Її очі палали впертим вогнем, який не змогли загасити слова Мавки про небезпеку.
— Елайно. Ти чула, що говорить Мавка? Там лихі місця.
— Річка прошепотіла мені про мою долю і кохання, що чекає на мене. Я не можу повернути назад. Вперто заперечила лісова царівна.
І вперше Горицвіт побачив в її очах дивний вогонь. Серце його стислому від щемливого болю. Її слова про кохання вдарили його болючіше за зброю.
Мавка зупинилася, її посмішка стала гострішою, як лезо.
— Як бажаєш царівно. — мовила вона. — але пам'ятай, що все має свою ціну. Особливо кохання. А Доля не завжди може бути до нас доброю. Після цих слів лісова красуня щезла наче ніколи й не з'являлася. Елайна відчула, як її серце стиснулося. Вона знала, що мавки ніколи не говорять усе до кінця. Але поклик, що вів її до гір, був сильнішим за страх. Вона глянула на Горицвіта, який стояв, сумно похиливши голову. Його волосся сяяло в променях вечірнього сонця, що злилося до обрію.
— Я мушу піти туди. — тихо прошепотіла вона.
Ліс навколо зітхнув, наче застерігаючи. Десь далеко загув водяний, а з-під коріння старого дуба визирнув лісовий дідок, його очі блищали, як вуглинки. Горицвіт поклав руку на плече Елайни, його погляд був сповнений тривоги.
— Це погане рішення. — прошепотів він. — Але я піду з тобою. Хай що нас чекає.
Ліс жив своїм звичним життям, і кожен його звук — від шелесту листя до далекого співу солов’я — здавався частиною прадавньої пісні.
Елайна й Горицвіт ішли стежкою, яку вказала мавка, хоч її слова все ще гуділи в їхніх думках, наче відлуння. Повітря пахло вологою корою, цвітом бузку й чимось невловимо гірким, що долинало з глибин Золотолісся. Весна буяла навколо: молоді пагони пробивалися крізь землю, а струмки вигравали мелодії, плетучи мереживо з води й світла. Але чим ближче вони підходили до межі, тим важчим ставав ліс, ніби він сам чинив опір.
Елайна йшла попереду, її серце билося в такт поклику, що тягнув її до гір. Вона не могла пояснити, чому мусить іти, але відчувала, що це її доля — наче коріння, яке зв’язує її з серцем лісу. Горицвіт, навпаки, був насторожі. Його бурштинові очі пильно вдивлялися в тіні, а рука час від часу торкалася кори дерев, ніби він намагався почути їхній шепіт. Ліс змінювався: птахи співали тихіше, а квіти, що ще недавно сяяли барвами, ховали свої пелюстки.
Раптом Елайна зупинилася. На галявині, куди вони вийшли, танцювали маленькі вогники — ледь помітні, мов іскри від багаття. То були хухи, пухнасті створіння, схожі на клубочки моху, що переливалися зеленим і золотавим сяйвом. Вони гуділи, наче бджоли, і гойдалися на травинках, ніби граючись. Одна хуха, сміливіша за інших, підпливла ближче до Елайни. Її оченята, маленькі, як ягоди ожини, блищали цікавістю.
— Донька Лісового царя, — прошелестіла хуха голосом, схожим на шепіт вітру в траві. — Ти йдеш туди, де ліс темніє. Чому?
Елайна нахилилася до крихітного створіння, відчуваючи тепло, що від нього йшло. Хухи завжди були добрими, їхня магія захищала ліс від холоду й темряви. Але навіть у їхньому шепоті вона відчула тривогу.
— Мене кличе серце, — відповіла вона тихо. — Я мушу знайти того хто кличе мене.
Хуха затремтіла, її пухнасте тільце стиснулося.
— Чорнолісся надто небезпечне для тебе. — прошелестіла вона. — Там наші сестри гаснуть. Будь обережна, донько царя. Лісовики там уже не наші.
Горицвіт ступив ближче, його погляд потемнів.
— Лісовики? — перепитав він. — Вони зрадили ліс? Хуха кивнула, і її сяйво стало тьмянішим.
— Багато з них слухають Чаклуна і його вовкулаків. Їхні серця стали як камінь. Вони ховаються в Чорноліссі, стережуть його межі.
Елайна відчула, як тривога стискає її груди. Вона подивилася на Горицвіта, але той лише кивнув, його обличчя було суворим.
— Дякуємо, маленька, — сказав він, і хуха, ніби заспокоєна його голосом, відпливла до своїх сестер.
Галявина знову засяяла їхнім теплом, але Елайна знала, що це тепло скоро згасне, якщо вони не дійдуть до мети. Стежка повела їх глибше, туди, де дерева ставали нижчими, а їхні гілки — крученими, наче скручені болем. Ліс тут був інакшим: мох під ногами здавався слизьким, а повітря — важким, наче просякнутим димом. Горицвіт раптом зупинився, його рука стиснула зап’ястя Елайни.
— Чекай, — прошепотів він.
Попереду, між двома старими пеньками, щось заворушилося. На перший погляд, то були просто пеньки, вкриті мохом і лишайником. Але коли вони підійшли ближче, пеньки поворухнулися, і з-під землі виринули очі — холодні, як камінь, і темні, як беззоряна ніч. Лісовики. Їхні тіла, грубі й покручені, нагадували коріння, що ожило, а руки скидалися на гілки, готові хапати.
— Хто сміє йти до Чорнолісся? — прогундів один із лісовиків, його голос був низьким, наче гуркіт каміння. — Ліс не кликав вас.
Елайна виступила вперед, її постать випромінювала силу Лісового царя. Її голос був твердим, хоч серце калатало.
— Я — Елайна, донька царя лісу. Цей ліс — мій дім, і я йду туди, куди кличе моя доля.
Лісовик насупився, його очі звузилися. Другий, що стояв поруч, видав хрипкий сміх.
— Твій дім? — прогундів він. — Чорнолісся належить Чаклуну. І ми служимо йому.
Горицвіт ступив вперед, його бурштинові очі спалахнули, а повітря навколо нього загуділо, наче перед бурею.
— Ви зрадили ліс, — сказав він, і в його голосі бриніла сила духа. — Відійдіть, або відчуєте гнів тих, хто ще пам’ятає старі закони.
Лісовики заворушилися, їхні гіллясті руки піднялися, але раптом із глибини лісу долинув тихий спів. То хухи, що залишилися позаду, почали гудіти свою мелодію, і їхнє сяйво освітило галявину. Лісовики відступили, ніби світло хух палило їх. Але їхні очі все ще горіли злобою.
— Ідіть, — прогундів перший лісовик. — Але знайте: Чорноліссія не відпускає тих, хто ступає на його землю.
Елайна відчула, як поклик у її серці став сильнішим, але разом із ним росла й тривога. Вона глянула на Горицвіта, який стояв поруч, готовий захищати її до останнього. Ліс навколо шепотів, але тепер у його шепоті чулася погроза.
