Спочатку:
На сторінку книги
– Це неважливо, пані, – озвався чоловік, дивлячись кудись перед собою.
– Важливо! – заперечила я, спробувала перевести його погляд на себе.
Якщо бабця справді заборонила їм спілкуватися... мені треба було знати, чому.
Декілька миттєвостей ми дивилися один одному в очі. Я – з надією, що він зрозуміє та відповість. Він – явно не бажаючи нічого мені казати.
Це було так несподівано і дивно... вперше я бачила Бахтіяра таким.
– Зрештою, я не чужа! – додала роздратовано. – Чого ти впираєшся, саме я зараз віддуваюся за Міолі!
Його очі потемнішали, губи стиснулися.
– Я не скажу вам, – озвався крізь зчіплені зуби. – Можете катувати.
Катувати? Я не одразу усвідомила сенс почутого. Тільки потім помітила, що нашийник знову напружився, ніби розігрівся і звузився, і на шкірі асура проступила червона обпалена смуга.
– Це не я! – злякано підскочила я до нього, не знаючи, що робити.
Вдивлялася у чортову смужку на шиї, спробувала торкнутися рукою, але раб відхилився.
– Я навіть не знаю, як ним керувати, як він працює!
– Опір наказу.
– Я... нічого не наказувала. Не хочеш, не кажи! Я ж... просто хочу знати те, що може бути важливим і допомогти мені!
Нашийник помітно розслабився. Я кинулася до столика, налила води в келих і передала Бахтіярові.
Він глянув здивовано, але подякував кивком і випив.
– Я не розумію, як працює ця штука.
– Вона налаштована на вас. Ви можете побажати, щоб вона завдала мені болю. Або якщо я не виконую наказу.
Голос раба звучав трохи хрипко, але дихання вже майже вирівнялося.
– Послухай... ти можеш мені довіряти. Я не видам твої з Міолі таємниці ані Еллен, ані комусь іще. Якщо все-таки захочеш розповісти... чекатиму.
Бахтіяр мовчки дивився на мене, не виявляючи емоцій. Я ж намагалася збагнути, порівняти всі ниточки.
Якщо він не піддається дару Міолі, отже... справа в іншому. Яку таємницю він може так завзято охороняти?
– Це пов'язано із асурами? – ризикнула я.
– Асурами? – здивувався раб.
Я мовчки наблизилася до трюмо і витягла зі скриньки записку.
Бахтіяр прочитав її, і брови з подивом піднялися. Він глянув на мене, знову на записку.
– Восьме цвітня вже пройшло, – промовив.
Я лише кивнула. Його очі звузилися – мабуть, згадав мій пізній прихід.
– Ви були там? – запитав.
– Ти ж не думаєш, що я довірятиму тому, хто не довіряє мені? – озвалась я.
– Я не знаю, що це може означати, – спантеличено відповів Бахтіяр.
– Почерк впізнаєш?
Він похитав головою:
– Ніколи не бачив.
Кілька хвилин я дивилася на нього, чекаючи, що він таки щось розповість. Але так нічого й не вичитала у безпристрасному обличчі.
– Можеш іти, – промовила я, відвертаючись. Даючи йому зрозуміти, щоби визначився зі своїми пріоритетами.
Сукня без шнурівки – сподіваюся, сама з нею впораюся.
Бахтіяр трохи помовчав. Моя спина буквально відчувала його погляд, матеріальний, гарячий. Але він так нічого і не додав, нечутно вийшов – лише легкий вітерець і тихий стукіт дверей, що причинилися, сказали мені, що я залишилася в кімнаті сама.
Роздягнувшись і вмившись, влаштувалася в ліжку. Довго лежала, крутилася, обмірковувала. Злилася. На всіх, починаючи від бабці та принца, і закінчуючи Бахтіяром.
Але все-таки впала в сон, щоб прокинутися вже вранці від гармидеру, який панував у домі.
Зізнатися, я хвилювалася. Перший бал, як-не-як! Я ніколи ні на чому подібному не бувала... і навряд чи колись зможу побувати.
Бахтіяр зайшов за речами, ще й кнар із пиріжком приніс. Знову став усміхненим красенем, у якому ніщо не говорило про вчорашнє.
Порозмисливши, я теж не стала ні про що нагадувати, вдала, ніби все гаразд.
У місто нас відвезла карета – між іншим, не найзручніший засіб пересування, як виявилося. Я з тугою згадала про нову машину. Невеличку, зате мою!
Сподіваюся, Міолі не полізе за кермо. Від однієї думки, що це дівчисько кудись на ній в'їде, почала заводитися. Але натрапивши на лютий погляд бабці, яка трусилася на сидінні навпроти, поспішила надати собі невинно-благочестивого вигляду.
Палац був неймовірний! Прямо місцевий замок Берегвар, лише у кілька разів більше. Безліч башт, зламів, численних об'ємів, і все це в неймовірній гармонії потопало у величезному парку!
Насилу змушуючи себе не дивитись відкривши рота на всю цю пишноту, я сперлася на руку Бахтіяра.
До речі, з нагоди подорожі до палацу йому навіть видали штани з сорочкою. Сіро-коричневі, з такими ж сандалями, але все-таки це була не пов'язка на стегнах!
Бабуся тягла з собою ще двох рабів і служницю, а також молоденька дівчинка мала прислужувати і сестрі.
Принц особисто вийшов нас зустрічати – але короля з королевою я не помітила. Видимо, це Міолі удостоїлася честі. Цікаво, як довго її чари діятимуть?
Адже мали б уже й затихнути. Принци непостійні, міняти фавориток у їхній природі – напевно, на це бабця й сподівалася. І я також була б дуже цьому рада!
Думки про Міолі в моєму будинку і серед моїх можливих партнерів шалено нервували.
Поки раби – судячи з ремінців на шиях – вносили скрині, його високість галантно подав мені руку і повів широкими сходами в не менш широкі двері.
Знову одягнений бездоганно, у все світле, що йому шалено йшло. Волосся хвилями лежало на плечах, очі горіли запальним вогником.
– У вас година, щоб відпочити з дороги, – говорив він, ведучи мене широкими крученими сходами з оніксу на другий поверх.
Мілена з бабцею рухалися слідом, шанобливо – хоча швидше, гадаю, роздратовано, – приймаючи волю принца.
– Ельфійська делегація прибула трохи раніше, – продовжував його високість. – Але вони добиралися довше, тож відпочивають. За годину – обід. Надвечір на бал з'їдуться ті, хто не запрошений проживати у палаці.
Не знаю, чи я звикла, чи чергова «пам'ять тіла», але його мова здавалася мені простою, без будь-яких вишуканих наворотів.
Від принца ледь вловимо пахло чи то туалетною водою, чи то гелем для гоління – той самий запах, який коли я чула десь у громадському транспорті, неодмінно намагалася вирахувати власника. Бо пробирав аж до самісінького жіночого нутра.
Улюблений мною запах ненав'язливих чоловічих парфумів.
Що за непруха, чому принц віддає перевагу саме йому?!
Нагорі нас зустріла королева. На мій подив, ще цілком молода жінка – близько сорока, може, трохи більше, якщо брати до уваги вік принца. Струнка, доглянута, гарна...
– Рада вітати вас, – усміхнулася вона, і я ледве втрималася, щоб не витріщити очі.
Голос зовсім не був схожий на той другий, який я чула вночі! Не старечий!
Від здивованого огляду на бабцю я теж утрималася. Втім, королева простягла до неї руки:
– Еллен, люба, ходімо, я так чекала на вас!
Бабуся розшаркалася в реверансах у відповідь, ми з Міолі теж вклонилися як належить, і «доросле покоління» зволило звалити в інший бік коридору.
Якийсь час я дивилася їм услід, оцінюючи витончену, навіть моложаву фігуру її величності і копицю світлого волосся, покладену кільцями.
Кімнати нам виділили цілих три. Дві шикарні спальні в блискуче-бежевих тонах і не менш шикарну вітальню між ними. Наче ми тут прийматимемо когось!
Кожна спальня мала свою туалетну кімнату. У моїй, наприклад, стояла неймовірна рожева ванна у вигляді квітки з пелюстками. Захотілося наплювати на цей обід і забратися у неї до вечора!
Втім, був би це не обід, я, може, й наплювала б. Але з дороги вже встигла зголодніти. Та й від нервів також.
Поки Бахтіяр зі служницями розкладали речі, ми з Міленою обстежували нові покої. Між іншим, її захоплення було не менше мого, тож за реакцію я могла не боятися.
До речі, для слуг виявилися ще дві невеликі кімнатки, які я відразу й не помітила, поряд із ванними кімнатами.
За годину речі були розкладені, а ми з Міленою виряджені в спеціальні сукні до обіду. Мене Бахтіяр одягнув у блискучу перлову, обвісивши коштовностями як новорічну ялинку. Мілена ж випливла з власної кімнати у яскраво-червоному, одразу ж ставши дорослою та ефектною.
За нами прийшли місцеві раби в нашийниках і чорному одязі, наче щоб зробити їх менш помітними. Такі півтіні, що служать виключно для зручності аристократів, а зовсім не люди зі своїми бажаннями та амбіціями.
Палац гудів, снували слуги та служниці, з сусідніх покоїв виходили запрошені аристократи і спускалися одними з широких, але не центральних сходів у камінну залу.
Вона була величезною, як і стіл – персон на сто, не менше! Гості збиралися, деякі сидіння вже були зайняті, хтось входив за нами.
Раби провели нас до наших місць, Бахтіяр застиг позаду, як і багато інших рабів, що прибули зі своїми панами. Я виявилася ліворуч від його високості!
Боги, він надавав Міолі такі почесті, що мені вкотре стало не по собі. Ну явно ж захоплений, як мені зіпсувати враження? Тим паче, що часник не котить.
Від великої кількості страв та столового приладдя у мене почався мандраж.
Знаю, вивчила – але все одно тут було надто багато виделок та усіляких допоміжних приладів! Добре хоч пам'ять тіла трохи нагадувала, руки самі тяглися до потрібної. Ну, сподіваюся, що до потрібної.
Хоча... якщо я схоплю стегенце в п'ятірню і почну кусати зубами, це віднадить принца? Боюся, бабця не пробачить... Судячи з лютого погляду, який вона кинула, явно примудрившись просікти мої плани.
І чого ось стара карга чекає? То не можна, це не можна, а принца віднадь!
Незважаючи на її суворі погляди з того боку столу – вона сиділа праворуч від королеви, яка займала один із торців. Другий був відданий також цілком ще моложавому королю.
Так от, хоч бабця й глянула на мене злобно, але ніхто не посмів би мені заборонити смачно і ситно поїсти! Чим я абсолютно безсовісно користувалася, наминаючи місцеві страви.
Що примітно, мій принц сидів ліворуч від матері, не з боку торця короля. Одразу відчувалася ієрархія у сім’ї.
Вся центральна частина столу була віддана численним ельфам.
Наречену я признала одразу, ще до того, як глашатай оголосив. Нелюдськи тонка і витончена, з ледь блакитною шкірою і гострими вухами, що стирчали з волосся, при цьому пекуча брюнетка. Чомусь я уявляла собі біляву квіточку.
До речі, братик її, такий само худий і довговолосий, виявився рудим. Рудим! Прямо як я, але ж я людина, а він – рудий ельф! З блакитною шкірою!
Поруч із ним сидів ще якийсь кузен, теж глибоко брюнетистий. Я навіть засумнівалася, чи не помінялися вони місцями, може, темненький насправді брат принцеси?
Втім, ельфи всі були схожі між собою. Або мені так здавалося з незвички. Хоча рудих серед них більше не спостерігалося, хіба що в їхньої матері, королеви як там її... щось із Санта-Клаусом пов'язане... точно, Сантаніель, очі були зелені. Як і у рудого синочка.
Вони сиділи з протилежного боку столу, і хоч далеко, мені вдавалося розгледіти. Щоправда, найбільше мене дратував цей темний кузен. Він постійно ковзав поглядом то по мені, то по Мілені. Якби це було у нас у світі, я б йому точно порадила не зламати!
За столом зав'язувалися розмови, ставало все гамірніше. Я раптово зрозуміла, що ніде не бачу того хлопця, який був тоді з принцом, допомагав відбиватись від асурів. І, недовго думаючи, повернулася до його високості Нортена та тихо поцікавилася:
– А де ваш друг?
Рука принца на мить застигла, я ж прикусила язика, лаючи себе.
Адже його супутник впізнав Таяну! Можливо, і з Міолі вони знайомі, можливо, його тут і не повинно бути, а я дурниці питаю.
