Раді Вас бачити!

– Зовсім ні, – незворушно відповів той. – Пані Еллен навпаки, сьогодні відправила мене прислужувати пані Міолі.

– Прислужувати? – звузила очі Мілена.

Наблизилася раптом, провела долонею на його грудях. Зовсім як я нещодавно. І в погляді цієї дев'ятнадцятирічної красуні було стільки виклику та спокуси.

Бідний Бахтіяр! Він так само стояв з кам'яним виглядом, але я помітила, як здригнувся кадик. Її дотики ставали дедалі відвертішими, з явним розрахунком на чоловічу реакцію.

А він навіть не міг її відштовхнути. Відійти!

Не витримавши, я зробила крок вперед і видала крізь стиснуті зуби:

– Що ти робиш?

– Все, що захочу, – з усмішкою відповіла Мілена. – Мені він належить так само, як і тобі.

– Відчепись від людини, – затребувала я.

– Він раб, – знизала вона плечима. – До того ж, асур.

Асур? Я ледве втрималася, щоб не перепитати. Глянула на Бахтіяра – але той стояв із кам'яним виглядом, поки дівочі пальчики перебирали його животом та боками.

Гаразд, потім дізнаюся. У нас це щось міфологічне, чи то демон, чи напівбог. А тут?

У мене мізки від такого пухли. Я завжди була раціональною дівчиною, тверезо дивилася на світ, домагалася всього своїм потом і працею по двадцять п'ять годин на добу! І ні про яких напівбогів ніколи не мріяла! Навіть мрії про принців закінчились у дитячому будинку. Надивилась я там на хлопчаків.

– Відчепись від нього, – я схопила Мілену за руку.

– Ревнуєш? – зло кинула та. – Фі, як не соромно. До раба. Я накажу йому Таяну завалити, і зробить, нікуди не подінеться.

– Не зроблю, – похмуро відповів Бахтіяр, блиснувши очима.

Мілена блиснула у відповідь ще гнівніше, і Бахтіяр рвано вдихнув. Нашийник на його шиї звузився і, здається, почав розігріватися.

– Пороть тебе треба! – вирвалося в мене, і я прикусила язик.

Так говорила найнеулюбніша нянька найнеулюбнішої зміни. І я б ніколи не сказала такого Мілені! Своєї Мілені. Та ось вилетіло...

– Що тут відбувається?! – пролунав невдоволений окрик бабці.

– Міолі знову псує мою квітку! – одразу ж нажалилася сестриця.

Я кинула погляд на раба, піднявши брови. Це хто тут квітка?

Але той поки що не був у змозі відповісти. Вирівнював дихання, майже непомітно, все з тим самим пристрасним виразом обличчя. Від якого відринула вся кров разом.

– А вона до Бахтіяра чіплялася, – нажалилася я у відповідь.

На мою досаду, бабця знизала плечима:

– Раби для того й потрібні, щоб юним дівчатам було, на кому пару спускати. А ти, Мілено, не ображай сестру, вона сьогодні нездужає.

– Принц за нею бігає, раби їй прислуговують, чого б їй нездужалося?

М-так, це точно не моя маленька Мілена. А жаль.

Злі сльози залоскотали очі та ніс, і я сильніше закусила губу, щоб не схлипнути.

Звісно, Міолі – теж не я. Тож і шкодувати нема про що.

– Іди, іди, сьогодні поїси у себе, – спровадила її бабця. – Нам із Міолі треба поговорити. Бахтіяре, ти з нами.

Мілена зло блиснула очима, але суперечити не наважилася. Зробила легкий реверанс і рушила до будинку.

А ми – у ту чудову альтанку. Щоправда, колишнє захоплення випарувалося разом із усвідомленням реальності.

Сьєнара Еллен, як тут зверталися до заміжніх жінок аристократичного походження, почала просвітлювати мене щодо етикету за столом, тих самих звернень, черговості, хто, з ким і в якій послідовності повинен вітатися.

При цьому невдоволено поглядаючи, як я наминаю млинці з м'ясом.

Каву тут заміняв ароматний напій кнар, а от чай – був. Незабаром у мене голова почала пухнути від хмари нюансів, назв та іншого глупства.

Бабця розповідала, поки раптом не виявила, що я налягаю на добавку м'ясного рагу в вершковій підливі.

– Ти чим це займаєшся? – запитала викривально.

– Гм... а на що схоже? – поцікавилася я. Ну, може, в цьому світі їсти – це щось порочне...

– Це називається «обжираєшся», дівчинко. Міолі воліє залишатися худою.

– Хм, ну а я волію обжиратися, – пирхнула я.

Ще я на дієтах не сиділа! Мені дитбудинкової погані на все життя вистачило. Тепер я бажаю їсти смачно та багато. І між іншим, так ганяю і нервую постійно зі своєю фірмою, що гладшати просто нема коли!

Міолі, звичайно, тут сидить зніжена, ледарює. Але це її проблеми, а я голод терпіти не збираюся навіть у її тілі!

– Все, досить! Іди до себе, – холодно обірвала мій бенкет гидка Шапокляча. – Потім продовжимо. Бахтіяр покаже тобі дім.

Я глянула голодним поглядом на стіл, бабця – сердитим на мене. Сперечатися з відьмою я не ризикнула, але м'яку запашну плюшку все ж таки вперла.

Ця Міолі ще й на дієті. Ну, де справедливість! За що мені таке?

Бахтіяр провів мене до кімнати, в якій я жадібно вгризлася зубами у відвойовану плюшку.

Наблизилася до вікна, з дуже змішаними почуттями оглядаючи квітучий і пахучий сад, який знаходився і зі зворотного від галереї боку.

За деревами та кущами проглядалася огорожа і навіть частина вулиці. Щоправда, її майже не було видно.

Загалом, звичайно, добре тут. Гарно. Повітря – найчистіше! Схоже, жодного бензину ще не винайшли. Сукні вражаючі, знову ж таки. Казка.

Але я ніколи не хотіла жити у казці! Взагалі ніколи в них не вірила особливо. Життя показало не наймиліші свої сторони, і я звикла все собі вигризати зубами.

І вигризла. І була задоволена тим, що маю!

І збиралася мати ще більше. Тому що рідко кому випадає вдача отримати грант, але я багато часу і сил на це поклала. І змогла! Паралельно закінчуючи інститут.

І жодні казки з принцами мені зовсім не були потрібні.

Двері рипнули, відволікаючи від роздумів. Я поспішила якнайшвидше запхати залишки плюшки до рота, щоб не відібрали. Подавилася, закашлялася, але все ж таки вперто проковтнула.

І лише потім обернулася. Щоб виявити, як Бахтіяр акуратно прикриває за собою стулку.

Запитально кивнула, витріщивши очі, тому що чортова плюшка все ще не хотіла ковтатися.

Бахтіяр відставив щось на стіл і поспішив налити мені води з місцевого графина.

Подякувавши кивками, я нарешті проштовхнула в живіт свій трофей і з цікавістю втупилася у раба.

– Ви просили часник, – він повернувся і взяв зі столика дві головки.

– Ого! – зраділа я.

– А ще... – Бахтіяр відкрив серветку, якою, виявляється, була накрита тарілка з нарізаним м'ясом, сиром, хлібом прямо з печі і ще шматочком тортика.

– Дякую! Мій рятівник! – від захоплення я кинулася рабові на шию і навіть цмокнула в щоку.

Він якось дивно скам'янів. Але потім глянув на мене, посміхнувся.

– Мені подобаються дівчата з фігурою, пані, – озвався.

– Ти сам не голодний? – запитала я, схопивши в оберемок тарілку і вмостившись на ліжко.

– У мене вільний доступ до кухні, пані, – озвався той.

Хм. А може, й у мене? Потрібно буде розвідати.

Не те щоб мені хотілося ділитися не найбільшою порцією... але так уже було заведено між нами з Міленою. Все – навпіл. Адже ми сім'я.

Схоже, цей раб теж якось став мені майже як сім'я. Принаймні, найближчою у цьому будинку є істотою.

А до речі...

– Мілена казала, ти асур?

Обличчя Бахтіяра знову стало похмурим, не прочитати.

– Наполовину, – промовив він.

– Та ти сідай, – поплескала я по ліжку.

– Мені неможна, пані.

– Дурниці. Сідай давай.

– Сьєнара Еллен якщо побачить, покарає, – озвався раб. Потім, подумавши, сів прямо на підлогу переді мною, схрестивши ноги.

– Хто такі асури? Поясни, будь ласка. У нашому світі про них лише легенди.

– Які легенди? – зацікавився Бахтіяр.

Я все вдивлялася в нього – звичайний чоловік. Ну може, трохи красивіший за більшість із них, так смагляві темні хлопчики завжди були моєю слабкістю.

– Вони чи то напівбоги, чи то демони, загалом, істоти, наділені силою.

– Приблизно так і є, – кивнув Бахтіяр. – Нас тут не люблять і тому бояться. Моя мати була людиною. Відьмою. Вирішила, що чудово зможе розбагатіти, продавши таку цінну дитину в рабство.

– Мені шкода, – з жахом пробурмотіла я.

Баби, звісно, всілякі бувають. У нас у дитбудинку більше половини дітей були саме кинуті, а не так, як ми з сестрою, залишилися без батьків через нещасний випадок.

Але якщо я ще можу зрозуміти, коли жінка усвідомлює, що не потягне дитину, якою завагітніла випадково. Віддає зі страху...

Але ж народити спеціально, щоб продати? Цього мені не зрозуміти ніколи.

Бахтіяр мовчав і я вирішила не продовжувати тему.

– А розкажи, – попросила, – як часто у вас тут міняють душі місцями? Як ставляться до попаданок... у сенсі, до прибульців з інших світів?

– Враховуючи, що відчиняти двері між світами можуть лише асури, – дуже негативно ставляться. Адже тебе сьєнара Еллен одразу попередила, щоб нікому нічого не казала.

– Тільки асури? – зачепилася я за фразу. – Тобто саме тому тебе у все присвятили?

Він лише кивнув. Помовчав трохи і додав:

– І вас теж я знайшов, пані. Двійники далеко не в кожному світі зустрічаються, обшукав не один. Інакше сьєні Міолі загрожувала б смерть. Королева налаштована дуже рішуче.

– Тобто ти вирішив підставити мене замість неї? – спохмуріла я.

Авжеж, як же, розмріялася, друга з раба знайшла.

– Сьєнара Еллен вмовила її величність, що ви зможете виконати задачу. Вам нічого не загрожує, доки... доки ви намагаєтеся.

– Ясно, – озвалася я, задумливо доїдаючи останній шматок м'яса. – Тобто ти ж можеш і повернути мене назад?

– На жаль, не можу цього зробити без прямого наказу пані Еллен. Вона суворо заборонила, а її наказ пріоритетніший за ваші. Тих, хто з нею однієї крові.

Сумно... зітхнувши, я замислилась. Чи є шанс обійти чортову відьму та її заборони?

– Сьєнара наказала познайомити вас із будинком, – обережно промовив Бахтіяр, нагадуючи, що всім тут заправляє стара відьма.

– Йдемо, – погодилася я, підводячись.

– Одну хвилину, віднесу тарілку, – Бахтіяр визирнув за двері, мабуть, нікого не помітив, і вислизнув у бік кухні.

Я пройшлася по спальні, наблизилася до трюмо. Сіла на м'який пуф, відчинила одну шухлядку з коштовностями, другу. Тут було безліч скриньок – прямо жіночий рай! І шухлядок у самому трюмо, праворуч та ліворуч.

З естетичним задоволенням, але без особливого захоплення, я розглядала всі ці блискучі брязкальця, якісь витягала прикласти до себе. Кільця, браслети, сережки, кольє... як раптом на дні одного з ящиків помітила аркуш. Перевернутий, і на ньому явно щось було написано.

З цікавістю витягла.

Почерк був... незнайомий. Я не сумнівалася, що він не належить Міолі. Швидше, від точних, рівних ліній віяло силою та трохи магією.

І навіть написане розібрала. Щоправда, не зрозуміла.

«Асури. вул. Драконяча, 5»

А знизу було приписано число ще й підкреслено. «8 цвітня», звідкись я знала, що це саме сьогоднішній день. Поточний місяць.

Ще раз пробігла очима аркуш, коли пролунав тихий звук дверей, що відчинилися.

Швидко засунувши папірець на місце, я привалила його дорогоцінним кольє. Обернулася до Бахтіяра. Усміхнулася, засуваючи шухляду і підводячись:

– Вирішила для початку вивчити кімнату.

Раб кивнув і повів мене оглядати будинок.

Він був шикарний! Ця галерея навколо внутрішнього саду викликала чисте захоплення. Бентежило тільки, що спальня виходила на неї.

– А взимку як? – здивувалася я.

– Закривається все шибками, щоб було тепло, – озвався Бахтіяр.

Очевидно, зими тут не такі холодні, як у нас. Сподіваюся, я цього ніколи не побачу, мені б додому скоріше!

Я старанно намагалася запам'ятовувати численні приміщення та закуточки, але в голові все більше спливали думки про дивну записку.

– Я хотіла б пройтися містом. Дізнатися, що тут поряд є.

– Боюся, потрібний дозвіл пані Еллен, – з жалем озвався Бахтіяр.

Ну звісно. Хто б сумнівався.

Почала обережно з'ясовувати про вулиці та пам'ятки, але Драконячу він не згадав, а питати навпростець я побоялася.

Зате з'ясувала, що тут неподалік знаходиться якась дуже крута місцева магічна академія, яких більше немає ніде в світі. Решта їй і в підмітки не годиться, а студенти з інших країн мріють потрапити саме сюди.

Академія мало мене цікавила, але згадалося, що я зовсім нічого ще не знаю про наречену, якій маю вручити його закохану в Міолі високість.

Тому, тільки-но сьєнара Еллен приєдналася до нас і відвела мене до свого кабінету, насамперед запитала про неї.

– Сіммюнюель Флуорінія, принцеса королівства Анталгілера...

– Боже, та я язик зламаю! – не стрималася я. – Таке ж запам'ятати неможливо!

–... молодша дочка, – суворо глянула на мене бабця з крісла навпроти, – ельфійського короля Епілея та королеви Сантанель.

Застогнавши, я похитала головою:

– Все одно не запам'ятаю. Краще розкажи, чому вони хочуть сплавити свою дочку сюди і чим такий вигідний союз матері нашого принца?

Бабця глянула на мене ще суворіше:

– А це вже не твоя турбота. Тобі головне – звести їх, і щоби принц перестав артачитися.

– Якщо вона йому не подобається – навряд чи я зможу допомогти, – розвела я руками. – Навіть якщо він зрозуміє, що не любить мене, не факт, що одразу ж запалиться любов'ю до неї.

– Вона вродлива, розумна і чудового родоводу, немає жодної причини, щоб він її не полюбив!

– Кохання рідко коли питає родовід, – хмикнула я. – А от якщо принц не дурень, то краще б йому пояснити всі вигоди союзу. Він як єдиний спадкоємець зможе їх оцінити та зробити найкращий для держави вибір.

– Пояснювати йому будуть його батьки, якщо визнають за необхідне, – сухо відповіла Еллен. – Твоє завдання інше, і лізти у справи політичні категорично небажано. А тепер будь ласка повторити імена повелителів Анталгілери.

– М? – здивувалася я.

Бабця виявилася непохитною, змусила мене зазубрити імена, титули, звернення всієї королівської родини, включаючи старшого брата ельфійської принцеси та якихось там двоюрідних родичів.

Після обіду вона знову взялася за повчання, і на вечерю моя голова пухла від місцевих знань.

Вечоріло, я прилягла, волаючи до вищих сил, якщо вони хоч десь існують, щоб завтра прокинутися у своєму ліжку. У своєму домі. Упевненою, що це був лише сон.

Бахтіяр допоміг мені роздягнутися. Прямо якесь витончене знущання з мужика! Де нормальні служниці?

Втім, я його відпустила відпочивати, бо сама збиралася спати. Очі злипалися.

Бракувало мобілки або телевізора, або книжки на крайній край. Але йти в бібліотеку на інший бік будинку було ліньки. Хоча бабця й натякала, що мені не завадило б почитати підручники з етикету та іншого занудства.

Вже майже задрімала, коли в двері тихенько пошкрябалися. Сон одразу як рукою зняло, я нервово підскочила у ліжку.