Спочатку:
На сторінку книги
– На мені рабська заборона завдати дівчині щось... погане, – озвався красень, і в погляді промайнуло дещо... не те щоб навіть жаль, воно було б зрозумілим, а ніби глибокий смуток.
Щоправда, лише на мить. Може, це я приписала йому те, що вигадав романтик, який давним-давно був затиснутий у лещата раціональних спостережень за чоловіками мого світу, але все ж таки іноді підіймав голову.
– Ясно, – промовила я.
– Ви ніби розчаровані? – запитав раб, вигнувши брову.
Але в глибині його очей мені здалося якщо не глузування, то принаймні попередження.
– Ще й як, – відповіла я мстиво, намагаючись приховати збентеження.
Підняла руку, провела долонею по рельєфних м'язах оголених грудей.
Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Бахтіяра, ніби він готовий був знести будь-що від своїх господарів.
– Якій сукні віддасте перевагу? – запитав ввічливо.
– Будь-якій, – знизала я плечима. – На твій смак.
Після чого закрилася у ванній кімнаті. Не знаю, як у них тут, а мені потрібні ранкові процедури, включаючи чистку зубів. А бажано – ранковий душ для бадьорості!
Душа тут не знайшлося, ванну я набирати не стала. Але зубну щітку виявила.
Отже, принц. Із фігурою не пощастило. У сенсі, пощастило, але не стосовно цієї конкретної ситуації.
Залишається...
Я кинула погляд на ноги. Дивно, всі волоски вищипані, ніби це видно під довгою сукнею!
Ну нічого, я нові відрощу. Але боюся, доки він до них дістанеться, може статися непоправне. На кшталт офіційної пропозиції, яку мені доведеться прийняти.
До речі! Даремно я, напевно, зуби почистила...
– Бахтіяре! – вискочила як була в білизні, ледь не забивши красеня дверима. Біля яких він покірно чекав.
– Так, господиня?
– У вас тут росте часник? – я вдивилася в нього, не будучи впевненою, що він правильно зрозуміє. Хтозна, які тут назви.
– Є така пряність, – озвався раб невпевнено. – Вирощують.
– Чудово! Роздобудь мені кілька головок, будь ласка!
Жоден принц не зможе спалахнути любов'ю до дівчини, від якої тхне часником. І точно не полізе її цілувати. На мою думку, цілком відмінний план!
Глянувши на раба і отримавши ствердний кивок, я підбадьорилася.
Ще скиглитиму і охкатиму, виноситиму йому мозок і що там терпіти не можуть мужики. Втече, як миленький!
Бахтіяр вивудив із шафи смарагдову сукню. Прямо під колір очей. До речі, у цьому світі вони також зелені?
Я кинула погляд у дзеркало. Ага. Хоча все одно здаються мені якимись не зовсім такими.
І ось ця родимка над губою. Фі.
А ні, схоже, це мушка!
Наблизившись, я підколупнула темний, поблискуючий наклеєний аксесуар.
– Що ви робите?! – вигукнув Бахтіяр, кидаючись до мене. – Пані Міолі стільки грошей за неї віддала!
– Було б за що, – пробурчала я, зклацнувши мушку з пальця.
– Це ж останній писк моди, – продовжив раб, ніби й не переривався.
– Якщо вона спробує там, мені, на моє рідне тіло понаклеювати якоїсь погані, я... всі пальці їй поріжу! – сердито пробурмотіла я, глянувши на своє відображення, ніби воно могло передати послання дурному дівчиську, яке ганялося за модою.
– Що ви, як можна, пані? – схоже, Бахтіяра це не на жарт злякало.
Напевно, у разі чого, з нього і шкуру здеруть, що не додивлявся. Я зиркнула на нього.
– Ось бачиш, – хмикнула. – Є речі і страшніше наклеєної мушки.
– І все-таки зараз вони дуже модні у Рутені.
– А ось звідси детальніше, – зацікавилася я. І поки він не почав детально описувати мені модні наклейки для морди, додала: – Рутен це місто?
– Рутена. Наше королівство. Столиця – Рут. Де ви зараз і перебуваєте. Майже.
– Майже?
– Маєток старовинного роду Б`Райт розташований у передмісті столиці. Вам належать ще й угіддя.
– Б'Райт? Як цікаво... – пробурмотіла я.
– Що саме здалося вам цікавим, пані? Бажаєте оглянути угіддя?
Те, що у моєму світі я Проміньченко. Дивний такий збіг.
– Та потрібні вони мені триста років, – відмахнулась. – Мені тут не жити, по угіддям не кататися.
Мені додому треба! До своєї власної столиці зі своїм власним видом із вікна.
– Далі, – попросила. – Як звуть пресловутого принца? Скільки йому років?
– Його високість А'Ратав Нортен, спадкоємець древнього роду А'Ратав, який править ось уже понад триста років. Його високості двадцять чотири роки. Єдина дитина в сім'ї.
Бахтіяр зав'язав ззаду шнурівку на сукні, що м'яко ниспадала по ногах, прочесав моє волосся.
– Гадаю, пані Еллен за сніданком вам все розповість, – посміхнувся.
– А де сніданок?
– У літній їдальні у саду, зараз тепло.
– Літній – це чудово.
Раб узяв із шафи дві туфельки в колір сукні і єдиним відпрацьованим рухом опустився навколішки переді мною:
– Дозвольте? – вимовив, обережно піднімаючи мою босу ногу.
Ох, було щось у цьому хвилююче і водночас бентежне. Такий сильний, вродливий чоловік – і водночас у повному служінні у якоїсь старої.
Я ніяк не могла позбутися думки, який же він справжній? Чого хоче?
Одягнувши на мене туфельки, він так само легко, єдиним плавним рухом піднявся.
– Я проведу вас, пані.
І вже біля дверей трохи пригальмував. Вимовив тихо:
– Мені теж більше подобається без мушки.
– Здорово! – щиро засміялася я. Також загальмувала біля виходу, і, притримавши двірні ручки, на які він поклав руки, запитала тихо:
– Бахтіяре... а ти надовго в рабстві? Тебе можна якось визволити?
Його обличчя закам'яніло. Він забарився – лише на мить, але я помітила. Торкнулася його руки.
– Назавжди, пані. Навіть якби була можливість зняти рабський нашийник, пані Еллен нізащо не відпустила б мене. Я знаю надто багато сімейних таємниць.
– Вибач, – пробурмотіла я. Хотілося спитати, як він тут опинився... але я не ризикнула.
– Ви не повинні вибачатися перед рабом, пані, – рівно відповів він, все ж таки відчиняючи двері. – Прошу.
З кімнати ми вийшли одразу ж на дерев'яну галерею, яка тяглася навколо всього будинку. З неї ж спускалися кілька щаблів у садок. Величезний, засаджений деревами та кущами.
Трохи в глибині, ближче до одного з крил будинку – мабуть там, де кухня, – розташовувалася шикарна ажурна альтанка зі столом та кріслами.
Як же тут було... неймовірно!
– Хто доглядає сад?
– Ви, сіяюча, – з деякою єхидцею озвався Бахтіяр. У ньому не залишилося й сліду емоцій, якщо вони взагалі були.
Боюся, у глибині душі таки були. Але чоловік намагався задовольнятись тим, що має навіть у своєму незавидному становищі. І явно не втрачав життєрадісності.
– Це титул такий? – уточнила я.
– Звернення до роду Б'Райт, – відповів він. – За садом доглядають усі жінки... тобто ви, ваша сестра та ваша бабуся.
– А мама? – голос тьохнув на цих словах. Як і серце.
Невже я побачу її? Хочаб копію? Чи схожа вона на мою справжню маму?
– Ваших батьків немає в живих, – розбив вщент мрії Бахтіяр. – Гадаю, пані Еллен вам розповість.
У моєму світі у мене й бабусі не було. Я не втрималася від зітхання, але постаралася зробити його максимально непомітним.
Може, якби вона була відьмою, теж вижила б?
– До речі, а Еллен чия мати?
– Вашого батька.
Хм, мамину бабцю я невиразно пам'ятаю з дитинства. Батьковуку – взагалі ні. Хоч тут із нею познайомлюсь.
Цієї миті я помітила приголомшливу, просто неймовірну квітку. Прямо квіточка аленька – від неї і справді ніби виходило сяйво!
– Вау, – тільки й змогла видати.
Потягла руку, щоб торкнутися.
– Відійди від мого олуса! – пролунав різкий голос, і я здригнулася.
Впізнала його. Стиснувши руки, повільно, через силу обернулася.
Мілена. Боги, як же вона була схожа на Мілену! У мене сльози виступили на очах.
Майже. Тому що різке:
– Я тобі не дозволяла до нього торкатися! – нагадало, що ця дівчина – не моя мила, ніжна сестричка.
Незважаючи на те ж світле волосся, блакитні очі. Вона була світліша, ніжніша за мене. Хоч і схожою, але не такою яскравою. І це завжди змушувало мене дбати про неї, віддавати найсмачніший шматочок...
Що ж тут сталося між сестрами? Чому вони не радіють з того, що є одна у одної?
Як дорого я заплатила б, щоб повернути її – там, на Землі.
Тут вона була в небесно-блакитній сукні з відкритими плечима, білому капелюшку, ще й з віялом. На кілька років старша... може, й моя Мілена стала б такою красунею, якби не пішла передчасно
Втім, вона дивилася зовсім не на квітку. А на чоловіка поряд зі мною.
– Бахтіяре, тобі хіба бабуся не заборонила наближатися до Міолі? – промовила Мілена холодно.
Заборонила? Я не змогла стримати здивованого погляду на раба.
