Його губи так чарівно рухалися. Я не зводила з них погляду, стежачи буквально за кожним ворушінням. Тільки зміст сказаного не проникав усередину мого мозку – вся увага зосередилася на тому, як він їх прочиняє, ледве витягає або стискає.
Ні, я збожеволію, якщо не зможу відчути їх під своїми!
– Йди сюди! – муркотнула, вставши на ліжку на коліна і закинувши руки йому на шию.
Сині очі потемнішали, в них щось спалахнуло – небезпечне, гаряче.
Я акуратно спробувала забрати дивну штуковину, яка заважала йому обійняти мене.
– Обережніше, – промовив принц, відводячи її від моїх рук. Потім опустив на тумбочку.
– М-м-м! – притулилася я губами до його губ, нарешті із задоволенням куштуючи їх на смак.
– Міолі, перестань, – хрипко пробурмотів Нортен.
Досить називати мене цим дивним ім'ям! Воно різало слух, і я смикнула головою, щоб сказати йому... Але раптом згадався Бахтіяр. Чомусь мені не можна було говорити, що... Та й яка різниця, якщо поряд такий чоловік!
– Хіба не для цього ти мене покликав сюди? – прошепотіла я, відсторонившись від нього буквально на мить. Щоб заглянути в очі і виявити в них золоті іскри, які привабили мене ще в парку.
Нортен підняв брову, але я вже зірвалася до його губ. Обхопила за шию, спробувавши повалити до ліжка.
– Міолі, – важко дихаючи, він насилу відірвався від мене. Уперся коліном у ліжко, не дозволяючи мені довести справу до кінця.
Його запах зводив з розуму, чоловіче дихання здавалося смачнішим за повітря.
– Міолі, що... – він замовк, схоже, щось усвідомивши.
Підхопив мене на руки і виніс до іншої кімнати. Звісно, я вчепилася в сильну шию, з насолодою потерлася носом об кадик, який від цього сіпнувся.
– Чим тебе не влаштовує спальня? – пробурмотіла. – Моя, звичайно, краща, але до неї далеко!
Жарт здався мені смішним, і я захихотіла. Нортен лише зковтнув, прямуючи до крісла.
– Знаєш, мене ніколи не носили на руках принци, – зізналася я.
– Невже? – підняв брову один з них, змірявши дивним поглядом.
– Ну, окрім тебе, – запевнила я.
Він посадив мене в крісло і поспішив до фантастично оформленого секретера. Натискав на дорогоцінне каміння, і один за одним виїжджали невеликі скриньки.
– Що ти шукаєш? – поцікавилася я, знову повиснувши на сильних, широких плечах.
У голові промайнула невиразна думка про контрацепцію, але мені здалася, що вона не заслуговує на увагу, і я поспішила повернути голову принца до себе.
Замість голови принц обернувся до мене всім тілом.
– На, візьми, – сунув у руки блискучий червоний камінь.
Я покрутила його, і Нортен, хитнувши головою, промовив:
– Не так. До рота.
– О, – видихнула я, і низ живота обпалило гарячим...
Долоні самі собою потягнулися до застібок чоловічих штанів. Принц зависнув на мить, і його очі злегка очманіли. Рука сіпнулася – всередині нього точилася боротьба.
Рішуче струснувши волоссям, він поклав одну долоню на моє підборіддя, ковзнувши великим пальцем між губ. Я одразу ж з насолодою лизнула його, не утримавшись і вильнувши стегнами. Але принц спритно підмінив свій палець червоним камінцем.
Язик обпалило, в очах защипало. Я машинально виплюнула камінь просто на підлогу. У носі страшенно закрутило, і я почала чхати як заведена – високість ледве встигла відсторонитися. Ще й подати мені білу шовкову хустинку з вишитими червоними вензелями Н.А'Р.
– Схоже, доведеться викликати дізнавачів, – похмуро промовив принц, поки я без упину чхала. – Це вже непробачний вплив, потрібно розібратися, що вона використала. Або якщо не вона – то хто.
Він явно відчував досаду з цього приводу. А я почала тверезіти. Не те щоб пожежа всередині живота вщухла, але в голову стали злітатися і адекватні думки.
Спробувала згадати, чи не бовкнула я зайвого... та все здавалося наче в тумані.
Нортен не скористався мною! Я ніяк не могла вирішити, чи подобається мені це. Ну, тобто, він, звичайно, повівся благородно і я почала ще сильніше його поважати. Але хіба в них із Міолі не романтичні стосунки? Хіба він не закоханий у неї, не хоче її, не для цього притягнув сюди вночі, зрештою?!
– У тебе амулети? – все ще витираючи розчервонілий ніс, здогадалася я.
– Звісно, – знизав він плечима, – мене неможна приворожити, ти ж знаєш.
А чи знає моя бабця? Або на дар Міолі це не поширюється?
– Легше? – у голосі принца ковзнули м'які нотки.
Несміливо кивнувши, я спробувала підвестися рівно. В голові ще паморочилося, всю носоглотку безбожно драло, наче я наїлася пекучого перцю. І, що найнеприємніше, збудження внизу живота нікуди не поспішало зникати.
Я дивилася на приголомшливого чоловіка переді мною і нестерпно шкодувала, що він знайшов у собі сили зупинитися.
– Ідемо, проведу тебе, – взяв мою руку принц, і під шкіру прокидався сніп лоскітних іскор. – Постараюся позбутися їх якнайшвидше. Але ти спробуй відпочити. Зараз тобі і на підзарядку небезпечно, організм і так одержав передоз магії.
Хм. Підзарядка – це у буквальному значенні слова, чи що? Така собі батарейка, зарядився і бігаєш усю ніч, як ужалений? А потім ще й день?
І я хочу таку! Тільки вона, напевно, організм сильно зношує. Щось на кшталт магічних енергетиків.
Вирішивши нічого поки не питати, я лише кивнула. Принц, як і раніше, вдивлявся в мене пильно... ох, сподіваюся, спише мою поведінку на те, чим присмачили його ліжко!
Його високість тим самим ходом довів мене назад до кімнат і поспішив до себе. А я випила всю воду з графина, щоб трохи втихомирити горло. Мала намір шмигнути в ліжко, навіть подушки розібрала... коли в нашій з Міленою спільній кімнаті пролунали голоси.
Так і не роздягнувшись, я вискочила туди. Виявила Таяну та Валлі, які мало не іскри метали.
– Що відбувається? – нахмурилася я. – І де Бахтіяр?
Обидві служниці обернулися до мене.
Валлі смикнулася, але Таяна, змірявши її неприязним поглядом, зробила крок вперед:
– Він пішов шукати Мілену. Ваша сестра вислизнула, коли Бахтіяр допомагав вам роздягнутися до сну. Як тільки дізнався, відправився її шукати.
– Давно?
– З годину, напевно.
– Діклофос! – вигукнула я. – Він її виманив, так?
– Я не знаю, – бурмотіла Валлі. – Не знаю...
– Знаєш, де його оселили? – запитала я, наближаючись.
Ельфійка все ще стояла перед очима, як і мої власні приставання до принца. Добре, хоч він усе це правильно сприйняв.
Ех, чи добре... Для Міолі – напевно, а от я б не відмовилася...
Тьху!
Сон ніби й злетів, але сил не побільшало.
– Кнару? – Таяна розуміюче подала мені чашку з бадьорим напоєм. Кивнувши на знак подяки, я прийняла її.
– І собі налий, – запропонувала, вказавши головою на кавник, що стояв на столику, тобто кнарник.
Валлі не кликала, бо була сердита на неї. Невже не розуміє, що не допомагає, а підставляє Мілену?
Внутрішній шанувальник справедливості натякав, що Таяна підставляла мене не менше, ведучи ввечері до асурів, але я відрізала: «Це інше!»
Вдома я не вберегла Мілену. Так їй на роду було написано. Але я не переживу, якщо й тут не зможу її захистити!
Кнар надав бадьорості, навіть рот перестав розриватися в марних спробах позіхнути. І горло майже заспокоїлося, чхати більше не тягло.
Всі пристойні сьєни давно сплять у своїх ліжках, а Мілени все немає.
А може, вона не з Діклофосом, а з ельфійським принцом?
Нашвидкуруч допивши, я відставила чашку і визирнула в коридор.
Загалом палац ще таки не спав, багато слуг снували туди-сюди, хто прати, хто готувати на завтра сукні господарям, хто – принести запізню вечерю особливо голодним.
Попросити когось провести мене до ельфійських покоїв? Навряд чи погодяться, та й не факт, що вона саме там.
Мені бачився лише один вихід: звернутися по допомогу до Нортена. Це він знає весь палац, це в нього таємний хід під руками. І влада покарати того, хто спробує збезчестити дівчину!
Де ця бабця з її наглядом, коли потрібна?
Рішуче підвівшись, я вирушила до себе в спальню. Зачинила щільно двері, щоб служниці не намагалися поткнутися слідом. Зупинилася перед каміном і почала оглядати, сподіваючись знайти таємний важіль, який його відсуває.
Обмацала все більш-менш підозріле, але камін стояв зовсім непорушно.
Після складної роботи інженерної думки – зрештою, я з розвиненого технічного світу і соромно мені не знайти примітивний механізм! – я все-таки виявила закарлючину, що стирчала між цеглинок, яка й дозволила відчинити прохід.
У таємному ході було так само напівтемно, і я спробувала пригадати, куди далі, звикаючи до тьмяного світла.
Вдалині чулися голоси – схоже, хід користувався популярністю.
Так, здається, праворуч. Потім прямо і ще праворуч. І...
Попереду несподівано виникла постать. Я ледь не врізалася в широкі груди, пискнула – але на рот лягла важка рука.