Спочатку:
На сторінку книги
У кімнату ковзнула дівчина. Треба ж, вони тутечки теж є, не тільки тестостеронові раби!
Досі я служниць тут не бачила, та й нікого до ладу не бачила – схоже, бабця Еллен захищала їх від моєї присутності. Принаймні, поки не нашпигує мене необхідними знаннями.
У світлій формі з фартухом, ніби тільки з кухні, і легкому темному плащі поверх. Правда, ніяких підносів або тарілок, здатних вгамувати мій нервовий апетит, в руках не було. А натомість дівчина притискала до грудей об'ємний скруток.
Побачивши мене, вона з деяким подивом зависнула, прикривши безшумно двері. І здивовано пробурмотіла:
– Ви передумали, пані?
Ледь утримавшись від не менш здивованого питання, я вчасно прикусила язика.
– Ні-ні, просто лягла відпочити, – озвалася. – Що ти принесла?
Відчайдушно не вистачало розуміння, хто вона, імені хоч би. отже, з'ясовуватиму обережно, манівцями.
– Сукня з кухні, як ви і просили, – вона розгорнула темну тканину, що виявилася ще одним плащем. У нього було загорнуте така ж світла сукня з фартухом, як і на самій дівчині.
– Щось ще дізналася? – поцікавилася я, приймаючи сукню.
– Була сьогодні на Драконячій вулиці, як ви й наказали, – прошепотіла вона. – Щоправда, нічого там не побачила... але можу вас провести.
Драконяча! Ось воно що, Міолі справді збиралася сходити туди! Заздалегідь підготувалася!
– Чудово, – погодилася я, нашвидкуруч переодягаючись.
Накидала подушок під ковдру, одягла глибокий капюшон, що давав густу тінь на моє обличчя, і поспішила за служницею до дверей.
У кишеньці фартуха виявилася щільна вуаль, яку служниця допомогла мені пристебнути з двох боків від капюшона.
Розважливий голос в голові, звичайно, натякав, мовляв, лежи в безпечному ліжку... Чи безпечному? Запитання. Бо переносить зі світу у світ, бачте!
Тож сумнівна безпека не власного ліжка проти сумнівної небезпеки незнайомого міста... Чи мало ми в дитбудинку вилазок і крутіших робили? І до підвалу, і до даху добиралися, і навіть готували втечу. Тож я не з боягузливих, і якщо є хоч найменший шанс розібратися...
Хоча, мабуть, найбільше привабило у всьому цьому слово «асури». Якщо вони зможуть повернути мене назад, то й бабця не завадить!
Тільки я гадки не мала, як з ними домовлятися і що вони можуть попросити натомість. А головне – навіщо вони були потрібні Міолі. Адже точно не для обміну зі мною! Які тоді інтриги плело це дивне дівчисько? Їй що, принца мало?
З хати вибралися непомітно, ходом для слуг, і звернули на невеличку, пишно засаджену деревами вуличку.
Проїжджу частину було акуратно викладено плоским камінням, тротуари – чимось на кшталт плитки. Все чисто, доглянуто, уявляю, що у столиці, якщо це лише передмістя.
Ми просувалися мовчки. Я багато чого хотіла спитати, та боялася ляпнути зайвого. Служниця ж помовкувала. Мабуть, не звикла заговорювати першою.
Темнішало, але перехожих було ще багато, їхали вершники та екіпажі, прогулювалися парочки – жінки у довгих сукнях, чоловіки чи то у фраках, чи то в камзолах, ніколи їх не відрізняла.
Дивно, але мені тут подобалося. Я на всі очі дивилася по сторонах, немов потрапила на зйомки середньовічного фільму, з невидимими режисером та операторами.
Повз ковзнула служниця з кошиком у руках, трохи далі йшов, схоже, пастух, з травинкою в роті.
Ніхто з них не звертав на нас уваги, і я трохи заспокоїлася. Чого б не хотіла Міолі від асурів, мені до цього діла немає. Я попрошу своє.
Скосилася на супутницю. Чи знає вона, куди й навіщо мене веде, чи просто покірно виконує, що сказано, не влазячи в те, що недосказано?
Навколо височіли будинки, великі, гарні, багаті. На паралельній вулиці майнула шикарна площа, щось, що нагадало мені театр, ще якісь будинки – місцеві готелі, або як вони тут називаються. Заїжджі двори якісь.
Стало голосніше, нам траплялося більше кафешок... таверн у сенсі. Ходили групи молодих людей, мабуть, студентів тієї самої Академії.
Вони шуміли, веселилися, кутили і мало чим відрізнялися від нашої молоді. Костюмами хіба що. Ну і постатями: видно, що тут приділяли чималий час фізичній підготовці. Майже у кожного на поясі був клинок – чи меч, чи кинджал, чи катана.
До нас теж спробували позагравати, але опустивши очі, ми швиденько прошмигнули повз.
– Далеко ще? – запитала я.
– Поруч, ближче до озера, – озвалася супутниця.
Схоже, ми йшли на околицю нашої столичної околиці.
Звідси навіть стала помітна та сама Академія – величезна споруда з безліччю веж, критих червоною черепицею. На шпилях майоріли вимпели та прапори, деякі вікна горіли, і на мить, спускаючись вуличкою з невеликої гірки, я залюбувалася. Видовище справді було шикарним. Прямо як логотип Дісней, якщо не крутіше!
Навколо шуміли квітучі дерева, у воді горіли іскорки, а до берега вилась доріжка, покладена перламутровими мушлями.
Моя супутниця шанобливо пригальмувала, чекаючи на мене. Схаменувшись, що не повинна витріщатися відкривши рот, я поспішила за нею.
Ми пройшли ще трохи вниз вуличкою, і нарешті, майже біля виходу до озера, дівчина зупинилася перед дивним порожнім місцем між двома будинками.
– Ось, пані, – промовила, вказавши на нього рукою. – Раніше тут був п'ятий будинок. Але тепер – нічого.
– Раніше – це коли?
– Я не змогла дізнатися, вибачте. Ніхто не міг нічого сказати. Тільки плечима знизували. Мабуть, не обійшлося без магії.
Магії! Мама рідна, тут не тільки відьми і демони, тут ще й справжнісінька магія?!
Напевно, я похитнулася, бо служниця занепокоїлася:
– Вам недобре, пані? Може, додому підемо?
– Все в порядку, – хитнула я головою, притиснувши руку до серця, що колотилося. – Коли вже прийшли, треба йти до кінця. І будь ласка, не називай мене пані. Бо вся конспірація нанівець.
– Добре, – поступливо погодилася вона.
– Пам'ятаєш, що я тобі розповідала?
Дівчина глянула злякано:
– Нічого, п... нічого не розповідали.
От потайлива яка ця Міолі.
– Добре. Почекай тут.
Я обережно наблизилася до того місця, де мав бути будинок. Раптом теж чари якісь? Навіть здалося, перед очима промайнули примарні контури... але може, просто гра уяви.
Пройшлась усередині, помахала рукою, сподіваючись намацати хоч щось. Нічого, тільки втоптана земля, з якої пробивалася трава. Жодних залишків фундаменту або ще чогось.
Якоїсь миті здалося, на мене ліг важкий, демонічний погляд. По тілу пробіг холодок, усі волоски стали дибки. Ще раз озирнувшись, але так нічого і не помітивши, я поспішила назад. Даремно, мабуть, сунулася сюди – треба було спочатку дізнатися більше. Запитати в того ж Бахтіяра, раптом знає, навіщо Міолі знадобилася його далека рідня.
– Красуне! – пара молодих хлопців, схоже, з безтурботних студентів, наблизилися до моєї супутниці. Не знаю, де вони під глибоким каптуром красуню розгледіли.
Дівчина нервово озирнулася на мене. Про всяк випадок перевіривши вуаль, що приховувала все нижче очей, я наблизилася. Хто знає, наскільки Міолі тут відома, хоча все ж таки сподіваюся, що не настільки.
– Давайте, давайте, проходьте повз, – змахнула рукою, намагаючись і голос зробити різкішим.
Замість того, щоб відвалити, парочка витріщилася на мене зі щирим інтересом.
Обидва у повсякденному одязі: легкі сорочки, в одного світло-сіра, в іншого блакитна. Темні штани, літні черевики та перев'язі з мечами на поясах. Напевно, якийсь середній клас, хоча я в одязі місцевого світу поки що не особливо розбиралася.
У всякому разі, не фраки із камзолами.
Обидва темненькі, тільки в одного волосся коротке, і яскраві карі очі. У іншого ж довге, ще й модні вусики, а очі сині-сині. Наші погляди зіткнулися, і мене буквально пробрало до глибини душі – ніколи такого не відчувала!
Чоловік теж зависнув на мить. І цієї миті між нами, немов звалившись з неба, з'явилася потужна постать у темному. Ще й притопнула, ніби справді стрибнула звідкись.
Холод знову пробрав плечі: те ж відчуття відвідало мене на місці зниклого будинку. І той самий погляд – зараз мені стало моторошно від погляду темних нелюдських очей.
– Асур! – видихнула моя супутниця, відсахнувшись.
– Дівчата наші, – промовив довговолосий, поклавши руку на рукоятку меча. – Іди собі з миром.
Асур глянув на нього. Потім підняв руку і вказав на мене:
– Наша.
