Раді Вас бачити!

Порожнє ліжко, порожня кімната... Прокинувшись, я навіть не повірила, схопилася, покликала. Зазирнула у ванну, пройшлась по будинку. Стояла тиша, мабуть, усі ще спали, відходили після вчорашнього дня.

Тільки дворецький виявився у холі.

– Альме! – кинулася я до нього. – Коли Е... дх’ер Сольгард пішов?

– Не знаю, дх’ерро Ілес, я не бачив.

Отже, уночі, непомітно...

– Хочете їсти? – у дверях з'явилася Бетсі і відразу ж почала метушитися.

Я знизала плечима: апетит навіть якщо й з'явився, вже встиг пропасти.

Пішов...

– Я вашій матінці вночі сонних крапель накапала, вона ніяк заснути не могла. І пані Саллі також. А ви б поснідали, зовсім не їсте нічого!

– А Картер? – розсіяно запитала я, дозволяючи нянюшці повести себе в їдальню.

Бетсі відразу почала накривати на стіл, накладати мені салат і грибні делікатеси.

– Він із самого ранку отримав від когось листа та пішов.

Серце стислося, треба було мені з ним учора поговорити! Бо... невідомо, як все це на нього вплине.

– Не казав, куди? Не знаєш, від кого?

– На жаль, – Бетсі розвела руками.

Перекусивши тільки щоб добра нянечка не засмучувалася, я вийшла в сад. Ось тут ми стояли з чоловіком... а тепер так порожньо, самотньо. Татуювання горіло, обпалюючи шкіру, переливаючись здвоєним синьо-срібним світінням. Напевно, він знову біля Розлому...

Картер повернувся лише пізно увечері.

– Де ти був? – кинулася я до нього.

– У парламенті, – здивовано відповів брат.

– Його вже відчинили?

– Авжеж. Незабаром буде церемонія вступу на посади нових... лордів.

– Знайшов, від чого ключ?

– Дещо знайшов.

– Розповіси?

– Іві... мені треба розібратися. Добре?

– Картере... я хотіла б поговорити з тобою.

– Обов'язково поговоримо, – пообіцяв брат.

Такий у нього був стомлений, змучений погляд, що я не стала наполягати. Він навіть униз не спускався – попросив Бетсі принести вечерю до себе в кімнату.

Кілька днів пролетіли в якомусь тумані. Я блукала садом. Сама, або з матінкою, або з тітонькою, а то й з ними обома. І чекала, чекала, що в небі з'явиться синя крилата тінь... або знову пролунає впевнений, вимогливий дзвінок у двері.

Матінка майже весь час мовчала. Айрін більше не з'являлася. Я марно намагалася згадати, чи була вона на поминках... Здається, там, у ресторані. Але не в нас.

Схоже, що вони з Картером зовсім розсварилися.

Брат уходив рано і повертався глибокої ночі, а то й надсилав записки, щоб його не чекали. Матінка на них реагувала нервово.

Час від часу заходили її подруги, кілька разів з'являвся Брановіт, дні вишиковувалися в туманну низку, наприкінці якої нічого не проглядалося.

– Все налагодиться, дитинко, пройде, переболить, – шепотіла мама, не знаю, чи собі, чи мені. Я кивала, погоджуючись, а ночами мріяла про сильні плечі та синє волосся. Про пальці, що так лагідно торкаються шкіри, залишаючи на ній обпалюючі доріжки.

Того дня Картер прийшов додому рано, до обіду. Матінка і тітонька в малій вітальні спілкувалася зі своїми подругами, а я не могла. Почувала себе старою дівою, якій так і залишиться доживати життя в оточенні родичок, які тільки ридають.

Розуміла, що це настрій. Що він пройде. Еллінге дав мені шанс жити... знайти чоловіка. Завести сім'ю. Але я не уявляла, як це здійснити. Виїхати туди, де мене ніхто не знає?

І продовжувати чекати в небі синього крилатого звіра?

– Іві! – брат здавався стривоженим, скуйовдженим, очі горіли майже гарячково. Озирнувся, почув голоси з вітальні і, схопивши мене за руку, потяг сходами вгору.

***

Колишня дитяча була в мансарді, з невеликим балкончиком. Ми давно вже використовували її для посиденьок з Айрін. У ній ще залишилося кілька іграшок, і навіть крива картина, яку разом із Картером малювали кілька років тому.

Брат посадив мене на диван, озирнувся. Зачинив двері.

Назовні рвалися питання, але я чекала. Боячись чи сподіваючись почути.

– Я помилився, Іві, – промовив Картер, застигши посеред кімнати.

Промовчавши, я лише запитально глянула, і він продовжив:

– У батька в кабінеті є спеціальне... сховище. Куди мав доступ лише він. І ось я тепер, – губи брата скривилися гіркою усмішкою.

– Ключ? – шепнула я.

Брат кивнув:

– Там... різна інформація. Усі ці дні я вивчав її. Із самого пришестя драххів, з появи Розлому. Такі, знаєш, – брат покрутив у повітрі пальцями, – прилади. Кулі, котрі усе показують, як записи в картинках. З драххових.

– І що ти дізнався?

Я вже уявляла, що він міг з'ясувати, скоріш хотілося зрозуміти, які висновки зробив. Ну й лякала думка, а раптом там щось таке, чого Сольгард мені не сказав. Щось, що переконає мене у необхідності залишити все позаду. Не думати про синьоволосого чоловіка...

– Виявляється, люди багато разів закликали Хаос. Хіррів на нас нацькували не драххи. Навпаки, це люди їх викликали, щоб битися з драххами! Але це обернулася нам же на шкоду. І лише драххи допомогли нам перемогти. І стільки разів все змінювалося! Колись давно люди теж володіли цією інформацією, але... все одно постійно боролися з драххами. Зверталися до хіррів. Ніатарі розповідали, що на них чекає, і вони не берегли себе та свою честь. Драххи вимирали. Стільки всього було, Іві...

– Дивно, що храмовники цього не знають, – пробурмотіла я.

– Знають, – похмуро озвався Картер. – Майстер Фербонн просто не міг не знати! І все ж зв'язався з Хаосом. Ми вважали, що це ми контролюємо хіррів. А виходить, саме вони контролюють Фербонна та інших! Саме вони спонукають використати темні сили! І тим самим створюють собі додаткові шляхи в наш світ. Насправді їм потрібне лише одне: сила. Магія, або Прада, або які є ще різновиди.

– Саме тому магія під забороною? Хоча й не Прада.

– Дуже мало людей здатні протистояти спокусі Хаосу, – в очах Картера блиснули сльози.

– Батько, – шепнула я.

– Він відстоював наш світ до останнього.

Картер важко зітхнув, сів поруч. Стиснув мої руки.

– Ми помилилися, думаючи, що хірри найкращі для вас наречені. Так, вони здатні підлаштуватися, сподобатися, стати такими чоловіками, про яких мріють наші діви. Але це все задля того, щоб поцупити вашу цінну силу, забрати вас у Хаос та розчинити там, посиливши його! Вибач мені, Іві.

– Ми... нічого не знали, – прошепотіла я, провівши пальцями по його волоссю. – Я ж теж так вважала раніше.

– Але це не головне, Іві. Ерсе потрібний Намісник. Зазвичай це найсильніший драхх, який контролює два потоки енергії. Серед них таких мало. Все менше і менше. Тільки сильний драхх здатний закрити Розлом. Коли напір Хаосу стає настільки великим, що Намісник не в змозі стримати Розлом, він закриває його собою. Цього вистачає на кілька десятиліть, а потім все починається знову. Спочатку маленька тріщина...

– Еллінге! Боже мій... що з ним буде?

– А що буде з нашим світом без нового Намісника, Іві? Батько пишався тим, що ти станеш матір'ю Намісника. Сподівався, дх’ер дозволить йому побачитися з тобою, коли... ну, коли пройде трохи часу, і ти завагітнієш. І... Іві!

Напевно, я зблідла, усвідомлюючи. Сгер більше не Нащадок. Ерсе приречений. Еллінге зробить все, що зможе. Але скільки вистачить навіть його сили?

– Я так не хочу, щоб моя сестра... Але виходить, тільки в тебе є сила, здатна дати життя новому Наміснику.

– Який теж загине, закриваючи Розлом... – пробурмотіла я, мимоволі поклавши руку на живіт. Драконятко вже не здавалося чудовиськом. Навпаки, крихітним створінням, позбавленим матері. А можливо, і батька...

– Це має бути тільки твоє рішення, Іві.

– Мене виховували Призначеною. Тепер я в повній мірі усвідомила, що це означає.

– Завжди хтось має розплачуватись... за життя решти людей.

– Людей? – криво усміхнулася я. Чомусь згадалися розповіді Ленсі. І Сольгарда також. – Мені здається, я зі значно більшим бажанням віддала б життя за драххів.

– Не приймай рішення поспіхом. Подумай. В тебе ще є час.

– Є? – я відсунула край мітенки, показуючи сяюче татуювання.

Здається, до неї додався ще відтінок, чи то блакитного, чи то сірого. Або, може, гра світла – але в будь-якому разі вона горіла яскравіше, ніж будь-коли. І мені більше не вдавалося її пригасити.

– Щодня Еллінге бореться з Розломом, і я не знаю, скільки часу в нього лишилося!

Я раптом зрозуміла, куди він йшов кожного вечора, коли ще жила в його вежі. Навіть тоді він не міг залишити Розлом надовго!

– Іві... не поспішай. Адже він... відпустив тебе? Я правильно розумію? Отже він знав, що робив.

Знав... може, й знав. А може...

Від цього другого «може» в грудях стало гаряче, майже нестерпно. Серце величезним жарким шаром колотилося між ребер, не вміщаючись.

– Дякую, Картере, – прошепотіла я. – Ти ж... поговориш із мамою, якщо що?

Не уявляю, як вона це перенесе. Ох, дарма я стільки розповіла їй!

– Іві... обіцяй, що все обміркуєш.

– Обміркую, – погодилася я, прямуючи до дверей.

Жаль, у нашому будинку немає цих екранів. Я б одразу ж зателефонувала йому!

Та й... що тут думати. На душі раптом стало так легко, ніби рішення було єдиним вірним. Взагалі єдиним.

Поїду до нього. Виконаю свій обов'язок. Цього разу навіть із задоволенням.

Зайшовши до спальні, зупинилася біля шафи. Якийсь час розглядала сукні.

Як? Як мені це організувати? Чи пустять мене на Білий Міст? Навіть якщо пустять, візника точно завернуть. А там?

У разі чого пішки дістануся.

Хоча...

Погляд упав на верхові костюми.

Зовсім не обов'язково тягнути з собою речі. За ними завжди можна надіслати.

А зараз мені найбільше на світі хотілося побачити Еллінге.

Сонце перевалило до вечора. Так і уявлялося, що він приходить у порожню вежу. Слухає балаканину Ленсі чи навпаки, сам собі готує. В тиші.

А потім йде на весь вечір до Розлому.

Тільки б встигнути в цей короткий проміжок!

Я й не помітила, як переодяглася. Із задоволенням зняла мітенки, кинула на столик. Розчесала волосся. І рішуче рушила до виходу.

– Іві, ти куди? – пильний братець визирнув зі своєї спальні.

– Прокочуся верхи, – озвалась я.

Ні, я не можу прощатись. У мене буде ще цілих дев'ять місяців, щоб умовити Еллінге привезти до мене рідних. Все їм пояснити.

А зараз мною опанувала якась лихоманка. Я не могла дочекатись, коли побачу сині очі, зможу обхопити шию, запустити руки у волосся.

І боялася, що якщо зупинюся, почну думати та аналізувати, то більше не наважусь.