Раді Вас бачити!

Вона нервово озирнулась і поспішила вимкнути екран.

А я завмерла в жаху.

Так ось у чому справа!

Це дуже схоже на правду. І мати Еллінге...

Отже, він брехав мені. Безсоромно брехав, що дбає, а сам прирік на смерть!

Боже, ну чому я не дісталася нормальному драххові?!

Не тямлячи себе кинулася в спальню. Не знаю, навіщо я брала із собою верховий костюм. Драххи не скачуть верхи, у них є швидкі саморухливі екіпажі.

Але мені здавалося, а раптом... раптом ми з чоловіком виїжджатимемо на прогулянки. Раптом... зможемо сподобатися один одному, і добре, щасливо жити...

Якою ж наївною я була!

І невже ніхто цього не знає?

Нашвидкуруч передяглася. Жахливо нервуючи, що чоловік з'явиться, повернеться і почне вимагати...

Ні, я вже не боялася близькості – тепер я боялася зовсім іншого. Я не хотіла вмирати! Не хотіла народжувати дракона, який мене вб'є!

Куди тікати?

Думка прийшла лише одна. На даху є машина. І вона відгукнулася, увімкнулась.

Я рвану так далеко, як тільки зможу!

Віддамся першому-ліпшому чоловікові. Людині!

І ніколи, ніколи більше не повернуся до Еллінге Сольгарда, до драххів, на цей моторошний, просякнутий чужорідним мороком острів!

Аби ці звірі в азарті сутички не рознесли все нагорі. Тому що, як вийти знизу, я гадки не мала.

На даху справді все було розкурочено. Світло давали кілька недобитих ліхтарів і Місяць – повний, гарний.

Половина саду лежала у руїнах. Сольгадру від мене лише збитки, майнула думка. Я озирнулася, боячись побачити ще якогось дракона, котрий чекає на мою «смачну» енергію.

Що ж вони зовсім не бояться свого Намісника, прямо в будинок до нього лізуть?!

Нікого. Страх гнав уперед, я визирнула з-за стіни на другу половину.

Кілька машин виявились просто розчавленими, але з краю стояла одна ціла.

На невірних ногах я підійшла до неї. Приклала руку.

Візерунок кілька хвилин мовчав, викликаючи панічні думки в голові. Якщо цього разу не вдасться, куди потім? Все-таки вниз? Не по трубі, то по сходах?

Але машина завібрувала, відгукуючись. Двері піднялися. Я сіла на переднє сидіння, придивилася до незнайомих знаків.

«Будь ласка! – заблагала, не знаючи, до кого звертаюся. – Полетіли!»

Ну не бігти ж мені містом драххів? Далеко не вбіжу!

Руки, плечі било нервове тремтіння. Пощулившись, натягла рукав, прикриваючи татуювання. Куди завгодно, аби подалі звідси!

Двері опустилися, клацнули. На панелі виблискували символи, нетвердою рукою я торкнулася того, що скрізь у будинку означав увімкнення.

Машина здригнулася, завібрувала.

Ось ця штука, яка нагадує рогатину, напевно, працює як поводи, дозволяє повертати праворуч-ліворуч. Але як злетіти?

Я торкнулася її, потягла вгору. Машина сіпнулася, відриваючись, і раптом різко рвонула в височінь. У мене підвело живіт, до горла підкотилася нудота.

Закричавши, я відпустила важіль, заплющила очі, чекаючи удару. Але нічого не сталося.

Ледь відкрила очі. Розворочений дах стрімко мчав униз, машина, крутячись, продовжувала злітати.

Я знову схопилася за рогатину.

Ні, не в бік Інемара. Не туди.

Там мене одразу ж знайдуть, хоча дуже хотілося сховатись на грудях батька. Брата.

Але підставляти їх під удар?

Ні. Я сама зможу про себе подбати. І сама розплачуватимуся за свої рішення.

За Чорний Міст, через ліси й далі, далі. У найдальше, найглухіше село, куди не добираються драххи. Чи є такі ще в Ерсе?

Потягла в потрібну сторону, виглядаючи з висоти стрічку моста. Навіть якщо впаду і розіб'юся... краще так, ніж належати звірові та народити чудовисько.

Мене хитало і бовтало, я не розуміла, що і як роблю, але чомусь мчала вперед. Машина раз у раз намагалася повернути, я розлючено викручувала рогатину важеля, спрямовуючи до Лірури.

Страх пронизував всю мою сутність. Я ніколи не бувала тут, не уявляла, що може на мене чекати. Але залишатися із Сольгардом було ще страшніше.

Душу стягувала гіркота. Він мені не сказав. Збирався використати. Притворник!

А я ж майже повірила, майже погодилася... Майже готова була сама...

Збентеження заповнило щоки. Чому він не звичайний чоловік? Можливо, зустрінься ми за інших обставин, не носи він у собі цю потвору... якби він не був цією самою потворою – ми змогли б...

Адже він так чудово танцює. І в нього такий густий, обволікаючий голос.

І я вже майже не боялася його. Майже хотіла, щоб саме він...

Ох. Ну чому життя таке несправедливе.

Вперто смикнула головою, відганяючи ці думки.

Я готова була прожити життя з драххом, оплачуючи спокій свого народу, як кажуть договори, колись давно укладені між людьми та драххами. Але я не збираюся вмирати лише тому, що на мене націлився сам Намісник!

Зморгнувши сльози, які набігали на очі, виявила, що машина знижується. Пульт блимав різнобарвними вогнями, але що він показує, я не розуміла. Потягла рогатину вгору.

Ні, будь ласка, тільки не це! Тільки не тут! Далі, якнайдалі, щоб навіть дракон не наздогнав... одразу.

Машина невблаганно знижувалася. Я не уявляла, як нею керувати, що робити, продовжувала молитися, аби вона якнайдалі віднесла мене.

Або навіть звалилася з висоти, щоб єдиним махом... все скінчилося.

Хоча ні. Я не готова віддавати своє життя. Не для того втекла.

Спочатку віддамся комусь із людей, щоб не бути більше такою привабливою для драконячих носів. А потім з'ясую все, що від мене так довго приховували. Залишок життя присвячу тому, щоб невинних дівчат більше не віддавали чудовиськам на розтерзання!

Машина продовжувала знижуватись, я посилено боролася з нею, на кілька миттєвостей вирівнюючи. А раптом їй не вистачає цієї їхньої магії? Якась сила повинна ж рухати нею?

Так заглибилася у процес, що не одразу помітила тінь за вікном.

Фіолетовий.

Ох, ні, погоня!

Як, як зробити, щоб екіпаж летів швидше?

Піді мною розстилався похмурий нічний ліс, Драххан залишився позаду, але ще було видно його вогні. Я судомно озирнулася, боячись побачити натовп драххів, що наздоганяють мене, але навколо кружляв тільки один монстр.

А може, до лісу? Там густо, темно, і раптом він не зможе...

Зможе. Учує своїм звіриним чуттям! Що ж мені робити?

Машина різко пішла донизу. Я несамовито рвала важіль, але він більше не слухався мене.

Відчуття пастки накотило, накрило з головою. Чи міг Сгер підговорити Уліну? Звідки вона взагалі про все дізналася? Я була в такій паніці, навіть не подумала розпитати. Невже з лап Сольгарда потрапила до лап його наступника?

Адже машина відгукнулася на мою силу, але чи була вона на даху до битви, я не могла сказати з упевненістю.

А може, краще до нього? Хоча б не помру...

Все тіло відгукнулося протестом. Він намагався взяти мене силою! І вже точно не стане прислухатися до моїх побажань, навіть прикидатися милим!

Машина стукнулася об м'яку траву, підскочила кілька разів, пересунувшись трохи вперед, і завмерла на галявині.

Попереду, ламаючи гілки, знижувався фіолетовий дракон.

Я не відводила погляду, більше не відводила.

Звір. Не схожий на Сольгарда – інший розліт крил, зовсім інший вираз морди. Та й сама морда. Чомусь згадалися слова Айрін. Вона одразу розкусила його підлу душонку. Або що там у драххів замість душі.

Потужні лапи торкнулися землі, крила склалися. Всього його на мить огорнув фіолетовий серпанок, і ось уже до мене наближався чоловік без одягу.

Я зчепила перед собою руки, відчайдушно сподіваючись, що двері не відчиняться. Але нажаль. Двері з мого боку привітно піднялися, Сгер схилився, спершись ліктями об кришку наді мною.

Сильний, потужний, оголений, він дивився на мене, немов даючи зрозуміти, що не сховаюся. Чомусь викликаючи думки про широкі плечі чоловіка, густі сині пасма і несподівані усмішки.

– Ти все підлаштував? Так?

– Ну що ти. Це доля. Я почув бій на вулиці, а потім побачив...

– Брехня! – я не вірила йому ні на грам. – Ти домовився з Краффом та Уліною...

– Краффу я лише натякнув, що дх’ер Сольгард надовго відлетів. Решту він зробив сам.

Не так вже й надовго. Де б він не був, примчав до мене. Боротися за своє майно.

Я гірко посміхнулася.

– А з Уліною ми чудово поспілкувалися у твоєму домі. Потрібна інформація у потрібний момент...

– Машина тебе слухалася? Це ти підкинув її на дах?

– Внизу чекала така сама, – хмикнув він. – Кажу ж, це доля.

– Добре тобою спланована! Усі ви брехливі... звірі, які тільки й можуть, що битися! З усіма: з людьми, з Хаосом, навіть між собою! Брехуни та ошуканці! Ти змусив мене повірити Уліні!

– Я сказав їй чисту правду. Дружини Намісників завжди вмирають.

– А решти драххів? Чи не тому їх не відпускають до сім'ї, щоб ніхто не знав, що відбувається в Драххані?

Це раптом стало так очевидно. Храмовники, можливо, здогадуються, як і рідні. Але ніхто не каже нещасним ніатарі, щоб до останнього вони не уявляли, яка доля їх чекає! Намагаються зробити нас покірними, слухняними, лагідними, і щоб не ставили незручних питань! А я завжди була неправильною ніатарі.

– Ні, люба, від мене ти народиш здорового малюка і радітимеш життю.

Невже правда? Я помилилася?

– І постараюся влаштувати тобі зустріч із рідними. Це заборонено, але думаю, що зможу час від часу...

Серце тьохнуло. Може, не примчи Сольгард на моє повноліття, не вихопи з рук Сгера, і все було б інакше?!

Ох, я заплуталася, не розуміла, у що вірити. Сгеру не вірилося, згадувалися його слова там, у зимовому саду. Але й Сольгарду вірити не було причин.

– Ти... даси мені трохи часу?

– Знущаєшся? – хмикнув фіолетовий. – Та він може примчати з хвилини на хвилину.

– Він поранений і...

– Коли це його зупиняло? – Сгер простягнув мені долоню, тільки я не хотіла залишати нехай ненадійне, але хоч якесь прикриття.

– Ну, Іві, не впирайся. Чи хочеш померти?

– Він же твій... учитель. Наставник. Намісник Ерсе! Як ти можеш? – не знаю, звідки вирвалося. Тому що це було неправильно! Так, я хотіла жити, приймати рішення, так, піддалася паніці, так, готова боротися із загарбниками, які підкорили наш світ, забирають наших жінок! Але ж вони однієї раси, однієї крові! Як він може так чинити?!

– Вже ненадовго, – вицідив Сгер, ривком витягаючи мене за руку з сидіння.

Спіткнувшись, я впала б, якби фіолетовий не тримав залізною хваткою.

– Штани? – скривився, простягнувши руку до пряжки ременя.

– Відпусти! – сіпнулася я, спробувала вирватися.

– Ти не розумієш. Я стану Намісником, а він без тебе виявиться ізгоєм! Не здатний навіть дружину опанувати!

– Та він... найкращий із усіх драххів, з якими я спілкувалася! – випалила я. Ні, жити із Сольгардом, належати йому я відчайдушно не хотіла. Але неприємно було слухати таке від його учня, з глибин душі здійнялося незрозуміле бажання вступитися!

– Саме тому ти втекла? – Сґер різко розгорнув мене, притискаючи животом до машини. Рвонув пряжку.

– Тому, що я не хочу належати нікому з вас! Я не річ, я не бажала...

– Погано виховують ніатарі, – фіолетовий лише дужче притиснув мене до скла.

– Якщо ти станеш Намісником, то твоя дитина теж... – я забилася від думки, що мені прийшла. Відчайдушно чинила опір, брикалася, марно намагаючись вирватися – або хоча б ускладнити йому завдання. Не здамся!

– Розум – абсолютно зайва риса для ніатарі, – крізь зуби видавив Сгер.

І раптом замовк. Різко скинув голову.

– Шарс! – ковзнуло по шкірі гарячим, сердитим шипінням.

Наступної миті звідкись з-під хмар на нас зпікувало синє чудовисько. Синій поранений дракон.

Відчувши, що хватка ослабла, я одразу ж рвонула вбік, вириваючись. І кинулася до найближчих дерев.

Сгер міг би наздогнати мене. Не сумніваюся. Але злий, розлючений Сольгард був уже зовсім близько.

І, не пам'ятаючи себе, не оглядаючись, я кинулася в темряву, захищаючи обличчя від гілок.

Шуму бою не чулося. Може, Сґер вирішив полетіти, представити все так, ніби це я сама втекла?

***

Втекла!

Лють із болем затьмарювали свідомість, і все ж навіть дракон був захоплений. Сміливість, гідна справжніх Іньє. Жінок, які виношували синів та дочок у рідному світі, поділяючи з обранцем життя навпіл.

Вона не була схожа на цих покірних ніатарі, яких виховували під кураторством драххів місцеві храмовники. Боязливих, захоплених, іноді дурних і норовливих, часто засліплених багатством і красою драххів, але незмінно слабких. Надто слабких, щоб народити дракона. На жаль, сила Прада не питала, у кому з них прокинутися.

Якби не рани, Еллінге міг би відчути задоволення, азарт погоні.

Але все ж таки він був занадто злий. Неслухняна, вперта. Проте ще більше розлючували думки про наступника.

Хлопчисько зайшов надто далеко. Він чув його присутність на даху, і ладен був повірити, що сам Крафф не ризикнув би з'явитися туди, звідки його вигнали.

А отже, Сгер давно вже загрався в інтриги, перейшов з дрібного рівня на більш серйозний.

Хоче скоріше стати Намісником? Але бачить за цим лише владу, а не відповідальність.

Владу, посміхнувся людський розум, не дозволяючи звірові взяти повний контроль.

Можна володарювати над слабкими людьми, але сильних драххів не втримаєш. Їм важко жити в цьому світі, скутими оборотом та відсутністю Іньє. Вони також давно вже вириваються з-під контролю. І варто було з'явитися незвичайній дівчині, як одразу ж збожеволіли, розпушили хвости і пішли навіть наперекір Наміснику.

Тому, хто тримає Розлом, не підпускаючи Хаос. Хто проводить їм силу Прада з джерела.

Забулися. Слід нагадати, хто є хто.

Але спершу консумація. Досить. Він дуже довго чекав.

Еллінге із задоволенням потягнув би свою ніатарі далеко, на дикий острів, у найглибшу печеру, продовжуючи грати, звикаючи, дозволяючи їй себе пізнати. Але в нього не було часу.

А ще він був надто злий. Знизу долинала розмова, тонкий драконячий слух уловлював її, але лють, що клекотіла у венах, не дозволяла зрозуміти, усвідомити. Чув тільки голоси – її, своєї ніатарі. І його. Свого наступника.

Тепер точно колишнього.

Еллінге впав униз, ясно відчуваючи, що його помітили.

Всю силу, лють, злість і досаду вклав в удар. Хотілося вбити, порвати, розпанахати хлопчиська, роздерти на шматки і пустити за вітром. Але він не міг собі цього дозволити, драххів дуже мало, їх сил і без того недостатньо.

Тому він вклав силу лише в один рух, в один удар.

Щоб нанести в центр Маньє, змінити візерунок Спадкоємця, назавжди затаврувавши його зрадником.

Фіолетовий люто завив, кинувся був у бій, але одразу ж стиснувся, енергетичні канали спалахнули, засяяли сріблом крила. Сила полилася по тілу, прокладаючи нові шляхи, змінюючи візерунок Прада, вивертаючи навиворіт всю його фіолетову суть.

Сгер кричав, звивався, доки не впав на землю. Усередині нього йшла перебудова, з якою він намагався боротися. Відчайдушно, але марно. Намісник – найсильніший з драххів. Саме такими завжди були володарі в світі Прада.

На периферії свідомості промайнула думка, що треба обернутися. Дівчина може постраждати...

Але розлючений дракон відмів її, вриваючись під покров дерев, прокладаючи собі шлях між стовбурами.

Він чув свою ніатарі, що тікала, злякана і рішуча. Жадаючу жити.

Наздогнав. Зойкнувши, дівчина впала, замастила обличчя і руки в бруді. І все одно повзла, чинила опір, не хотіла скоритися.

Видавши переможний рик, дракон підхопив її кігтистою лапою. Дівчина закричала, але звір, відштовхнувшись, злетів угору, утримуючи її між величезних кігтів.

Назад. У Драххан. До своєї вежі.

Консумувати шлюб.