Раді Вас бачити!

Наступний ранок приніс із собою не похмілля, а щось значно гірше — усвідомлення, що її тіло більше не належить їй одній. Симбіоз не просто затих, він звився в клубок десь біля серця, пульсуючи в унісон із дальнім, холодним відлунням. Джейн відчувала Кайрена так чітко, ніби він стояв за її плечем: вона впізнавала його крижаний спокій, його залізну волю і ту ледь вловиму, гостру тривогу, яку він зазвичай ховав за маскою байдужості.

Після обіду першокурсників, наче худобу на забій, зігнали до Підземної Зали Рівноваги. Це було похмуре, величне місце, де підлога з прозорого обсидіану відкривала вид на безодню. Там, у глибині, повільно перекочувалася «Сира Есенція» — чорна, жива субстанція, що нагадувала розлиту ртуть, яка дихає.

Професорка Морн стояла на узвишші, її обличчя здавалося висіченим із сірого граніту.

— Сьогодні ви пізнаєте ціну єдності, — її голос розлетівся підземеллям, мов удар заліза об камінь. — Спробуйте створити резонанс у парах. Але пам’ятайте: якщо ваші душі сплетуться надто туго, Завіса відчує цей вузол і почне тягнути вас на дно. Не дозволяйте жаданню стати вашим поводирем.

Джейн і Кайрена поставили в самому центрі. Щойно вони торкнулися долонями, світ навколо здригнувся. Срібло її крові й вугільна тінь його сили кинулися назустріч одне одному, наче коханці після довгої розлуки. Зала наповнилася низьким гулом, а субстанція під ногами почала шалено вирувати.

Кайрен стиснув її пальці так сильно, що хруснули суглоби.

— Дихай зі мною, Джейн, — прошепотів він, і в його очах промайнув відблиск справжнього страху. — Тримай себе. Не дай потоку випити тебе до останньої краплі.

Але було запізно. Через їхню нічну близькість бар’єри впали. Раптом перед очима Джейн спалахнуло видіння — чужий спогад, вирваний із темряви віків. Похмура бібліотека, завалена забороненими сувоями. Жінка, чий профіль був болісно схожим на її власний, вмочала перо у власну кров. Вона писала на пергаменті, що тлів під її пальцями: «Академія — це не в’язниця для Завіси, це ферма. Вони живляться нашою агонією...»

Джейн здригнулася і мало не впала, коли видіння розчинилося. Кайрен підхопив її, важко дихаючи.

Після заняття вона затягнула його в глухий кут коридору, де стіни плакали від вогкості.

— Я бачила її, Кайрене. Свою матір. Вона знала правду...

Кайрен нахмурився, його тінь на стіні стала неприродно великою й гострою.

— Симбіоз почав вимивати пласти чужої пам’яті, — сухо кинув він, але в його голосі відчувалася напруга. — Це небезпечно. Мої тіні теж можуть прийти до тебе вночі.

Він замовк на мить, а потім додав ледь чутно:

— Тіньовий Круг давно підозрює, що Морн — лише наглядач. Вона боїться не того, що Завіса прокинеться. Вона боїться, що хтось дізнається, як нею керувати.

— А ти? — Джейн вп’ялася поглядом у його сірі очі. — Ти все ще вірний Академії, чи ти зі мною?

Кайрен мовчав довго, розглядаючи чорні лінії на своїх руках, що тепер перепліталися зі срібними нитками її сили.

— Я був мертвим, поки не торкнувся тебе, — нарешті промовив він. — Тепер я на боці того, що дозволить нам обом не стати кормом для цієї ями. Але нам доведеться йти до кінця.

Розмову перервав шелест мантій. З туману виринули Селін, Рен та Асен. Марк і Ліра трималися трохи позаду, бліді й стривожені. Селін виглядала розлюченою, її платинове волосся здавалося наелектризованим.

— Морн у нестямі, — процідила вона, дивлячись на Джейн із неприхованою ворожістю. — Після вашого «перформансу». Якщо ви продовжите цей безумний резонанс, вас просто розірвуть... або стратять за «ризик прориву».

Рен зробив крок вперед, поклавши руку на ефес ножа.

— Ми знайшли дещо в архівах, Кай. «Перетин Сплетіння». Це місце в самому низу, де всі вени есенції зливаються в одну горловину. Якщо пара з таким глибоким зв’язком, як у вас, увійде туди... ви або знищите це джерело, або самі станете богами цієї руїни.

Асен, який обіймав за плечі зляканого Марка, додав:

— Тіньовий Круг готовий іти проти Морн. Але будьте готові — Завіса не відпустить усіх. Ви ризикуєте не просто життями, а залишками своїх душ.

Джейн відчула, як нитка симбіозу натягнулася, перетворюючись на сталевий канат. Вона подивилася на Кайрена.

— Я хочу знати все. Про матір. І про те, навіщо ти насправді прийшов за мною в той перший день.

Кайрен ледь помітно посміхнувся — ця посмішка була схожа на розріз на блідій шкірі.

— Тоді сьогодні вночі. Не в ритуальній залі — там забагато вух. В старій обсерваторії на даху Північної Вежі. Там ми будемо тільки вдвох... і я розкажу тобі все, про що я знаю.

Він міцно стиснув її руку, і на мить Джейн здалося, що їхні серця вдарили в один такт.

— Але пам’ятай, Джейн. Чим ближче ми до правди, тим голодніше стає те, що живе під нашими ногами. Воно вже відчуває твій смак.

Джейн лише кивнула. Вона вже не була тією дівчинкою, що боялася шепоту в грудях. Тепер вона сама стала цим шепотом. І вона була готова розірвати цю Академію на шматки, аби тільки залишитися собою — поруч із ним.

                                                               * * *

Змагання супутників відбувалися на спеціальному полі за західною вежею. Сьогодні був день Снігових Барсів — випробування на швидкість, безшумність і точність у нічному середовищі.

Джейн стояла на стартовій лінії. Серце калатало так сильно, що вона відчувала його в горлі. На ній була легка чорна форма для тренувань, волосся зібране в тугий вузол. Поруч з нею стояв її Сніговий Барс — величний, димчасто-чорний, з очима кольору холодного срібла.

Він не дивився на неї. Просто сидів спокійно, чекаючи сигналу.

Інструкторка підняла руку.

— Змагання Снігових Барсів! Три кола нічним маршрутом з перешкодами. Головне — безшумність і точність. Старт!

Сигнал пролунав.

Барс рвонув уперед. Джейн швидко піднялася йому на спину, тримаючись за спеціальний ремінь. Політ почався майже безшумно — лише легкий шелест повітря.

Вони летіли низько над землею. Джейн намагалася дихати в одному ритмі з барсом, як її вчили. Але тіло все ще не слухалося повністю. На першому повороті вона трохи запізнилася з нахилом, і барс різко скорегував траєкторію, щоб не зачепити тіньову перешкоду.

— Вибач… — прошепотіла вона.

Барс не відповів. Просто продовжував летіти.

На другому колі з’явилися складніші перешкоди — рухомі тіньові шипи і ілюзорні стіни. Джейн відчула, як барс напружується під нею. Вона спробувала допомогти своєю есенцією, спрямовуючи її як легкий щит, але переборщила. Барс різко ухилився, і вона ледь не втратила рівновагу.

— Зосередься! — крикнула інструкторка знизу.

Джейн стиснула зуби. Вона торкнулася пальцями шраму під ключицею — стара звичка, яка завжди допомагала їй зібратися.

На останньому колі вони йшли майже ідеально. Барс рухався плавно, безшумно, як привид. Джейн вже не думала про кроки — вона просто довіряла йому. Її есенція легким потоком підтримувала його крила.

Вони перетнули фінішну лінію останніми.

Джейн зіскочила на землю, ноги трохи тремтіли. Вона важко дихала, але на обличчі була справжня, втомлена посмішка.

Барс зупинився поруч. Він повернув голову і подивився на неї своїми срібними очима.

І вперше за все навчання заговорив — низьким, глибоким голосом, який відчувався більше всередині грудей, ніж у вухах:

— Ти старалася. Це добре.

Джейн завмерла. Вона знала, що супутники можуть говорити, але досі він мовчав.

— Ти… говориш, — прошепотіла вона.

Барс ледь нахилив голову.

— Так. Просто чекав, коли ти будеш готова слухати мене.

Він зробив крок ближче і торкнувся холодним носом її руки.

— Моє ім’я — Регулус.

Джейн відчула, як щось тепле розлилося в грудях.

— Регулус… — тихо повторила вона. — Дякую, що обрав мене. Можна просто Рег?

— Ні. Я — Регулус. — він трохи заричав.

— Добре, зрозуміла, спокійно.

Барс, тепер уже Регулус, м’яко муркнув, низьким і глибоким звуком.

— Ти ще багато чого не вмієш. Але ти не боїшся вчитися. Це добре.

Він відійшов на крок і розчинився в тіні, залишивши після себе лише легкий холод і відчуття, що він десь поруч наглядає за нею.

Джейн стояла посеред поля, торкаючись пальцями шраму під ключицею, і тихо посміхалася. Так, вона ще не вміла вправно управляти своїм супутником, але пообіцяла собі швидко зрозуміти як правильно і виправлятися, навіть після десятків помилок.