Раді Вас бачити!

 

Ранок увірвався до кімнати хворобливою сіриною, що просочувалася крізь вікно. Джейн розплющила очі й не відразу зрозуміла, де закінчується її власне тіло і починається порожнеча кімнати. Всередині щось змінилося. Це не було схоже на знедужання чи втому. Це була вібрація — тонка срібна нитка, що тягнулася від самого серця крізь стіни, коридори й холодні кам’яні сходи прямо до Східного крила, де в густих тінях застиг Кайрен Вейл. Вона відчувала його присутність як фантомний біль: холодний, спокійний, ледь вловимий ритм чужого дихання під своєю шкірою.

Вона торкнулася ключиці. Срібляста мітка, залишена ним, слабко жевріла в напівтемряві.

«Це не просто магія», — промайнуло в голові, і від цієї думки перехопило подих. — «Це відчувається як прокляття, яке поети називають коханням». Джейн різко сіла, стискаючи ковдру та почухала свій шрам під ключицею. Вона боялася цього відчуття більше, ніж смерті. Бо смерть була просто кінцем, а цей потяг — початком повного розчинення в комусь іншому.

 

                                                                      * * *
В їдальні панував запах підгорілої каші та вогкості. Ліра та Марк уже чекали, схилившись над столом, наче змовники.

— Ти жива! — Ліра вхопила Джейн за рукав, її очі розширилися. — Кажуть, ти була в Східному крилі. Сама. З ним.

— Він допоміг мені зі стабілізацією, — максимально байдуже відповіла Джейн, хоча нитка всередині неї болісно напнулася від згадки про його ім’я.

— Допоміг? — Марк присвиснув, нервово ламаючи шматок хліба. — Джейн, ти хоч розумієш, хто він? Три роки тому Кайрен Вейл ледь не стер кордон між світами. Під час ритуалу одна адептка почала розпадатися на чисту есенцію. Кайрен не просто втрутився — він здійснив повний симбіоз. Він випив її агонію, щоб врятувати її тіло. Вона вижила, але стала живою лялькою без жодної емоції. А він… половина його душі назавжди застрягла в Завісі. Кажуть, він більше нічого не відчуває. Ні болю, ні радості, ні тепла.

— І він ніколи не допомагає новачкам, — додала Ліра, понизивши голос до шепоту. — Старшокурсники кажуть, що він сам пішов до Морн і вимагав твій файл. Він вибрав тебе, Джейн.

Слова Ліри впали в душу Джейн, як каміння в глибокий колодязь. Він знав. Він розставив цю пастку ще до того, як вона вперше побачила свою аудиторію.

Друга лекція мала бути звичайною теорією Завіси, але коли двері аудиторії відчинилися, замість згорбленого професора Торна на кафедру вийшов Кайрен.

У залі запала така тиша, що було чутно, як тріщить гніт свічки. Він був у чорному камзолі, застебнутому під саме підборіддя, що робило його блідість майже неземною. Його тінь за спиною жила власним життям — вона здавалася ширшою і густішою, ніж мала б бути, повільно розповзаючись по підлозі, мов жива нафта.

— Професор Торн сьогодні… відсутній, — його низький голос прокотився залою, викликаючи у студентів мимовільне здригання. — Сьогодні ми поговоримо про ціну резонансу.

Кайрен повільно обвів залу поглядом. Коли його сірі, мов попіл, очі зустрілися з очима Джейн, нитка всередині неї спалахнула болем. Він затримав погляд на секунду довше, ніж дозволяли пристойність чи необхідність. Це був не просто погляд — це був дотик. Холодний, владний, інтимний.

— Адептка Кровен, — вимовив він, і її прізвище прозвучало як вирок. — Підведіться.

Джейн встала, відчуваючи, як коліна стають ватними.

— Скажіть класу, — він повільно спускався сходами між рядами, наближаючись до неї, — що станеться, якщо стабілізатор увійде в резонанс із дикою есенцією, не маючи належного захисту?

Джейн відчула, як від нього виходить холод. Тінь Кайрена вже торкнулася країв її мантії.

— Вони стануть єдиним цілим, — відповіла вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Але есенція знищить слабшого, залишивши лише одну волю на два тіла.

— Правильно, — він зупинився прямо перед нею. Тепер вона бачила кожну чорну прожилку на його шиї. — Але є ще дещо. Стабілізатор стає залежним від цього джерела. Це як спрага, яку неможливо вгамувати. Як ви гадаєте, Джейн, чи може такий зв’язок бути… добровільним?

— Тільки якщо стабілізатор — монстр, — виклично кинула вона, дивлячись йому прямо в очі.

В аудиторії хтось затамував подих. На губах Кайрена з’явилася ледь помітна, майже примарна посмішка.

— Можливо. Або якщо він занадто довго був порожнім.

Він розвернувся і пішов назад до кафедри, але напруга в повітрі була такою густою, що її можна було різати ножем. Джейн сіла, відчуваючи, як її власна есенція під шкірою пульсує в такт його крокам.

Після заняття Джейн не пішла на обід. Нитка тягнула її в лабіринт Північної бібліотеки. Вона знайшла його в самому кінці, серед фоліантів, що пахли гниттям і магією.

Кайрен сидів, підперши голову рукою, і дивився в порожнечу. Коли вона підійшла, він не поворухнувся.

— Навіщо? — запитала вона без вступу. — Ліра каже, ти нікому не допомагаєш. Ти знав, що цей симбіоз прив’яже мене до тебе.

Він повільно підняв погляд. Його обличчя в напівтемряві здавалося вирізаним із димчастого кварцу.

— Я знав, хто твоя мати, Джейн. І знав, що твоя есенція — це чистий, первісний хаос. Три роки я був мертвим всередині. Завіса забрала мої почуття, залишивши лише холод. Але коли я побачив тебе на церемонії… — він зробив паузу, і в його очах щось здригнулося. — Твоя сила пробила мою порожнечу.

Я хотів відчути хоч щось. Навіть якщо це біль. Навіть якщо це ця… хвора нитка між нами.

Він підвівся, і тіні навколо нього зашепотіли.

— Ти відчуваєш це, правда? Це не любов, Джейн. Це голод. Ти хочеш мого холоду, щоб вгамувати свій вогонь. А я хочу твого життя, щоб не стати тінню остаточно.

Він простягнув руку і кінчиками пальців провів по її щоці. Його шкіра була крижаною, але там, де він торкався, Джейн відчувала електричні розряди.

— Не шукай мене, — прошепотів він, нахиляючись до її обличчя. — Бо щоразу, коли ти поруч, я все менше хочу бути стабілізатором. І все більше — твоїм катом. Симбіоз не знає жалю, Джейн. Він просто жере нас обох.

Він різко прибрав руку і зник між полицями, залишивши її тремтіти в темряві. Джейн притиснула долоні до палаючих щік. Вона знала, що він правий. Вона знала, що це шлях у безодню.

Але вона вже не могла повернути назад. Нитка стала ланцюгом. І вона готова була тягнути цей ланцюг до самого кінця, аби тільки знову відчути цей крижаний дотик на своїй шкірі.

 

                                                                                 * * *

Після сніданку настав час повторного Витягу.

Цього разу зала була меншою, тільки для тих, хто провалив перший раз. Професорка Морн стояла біля басейну, склавши руки.

— Джейн Кровен. Покажи, чи варта ти залишатися тут.

Джейн підійшла до столу. Вона зняла мантію з плеча, взяла голку і зробила точний укол. Есенція виступила — сріблясто-чорна, але цього разу спокійна. Вона текла рівно, контрольовано.

Джейн заплющила очі і подумала про Кайрена. Про його холодну тінь всередині себе. Про те, як він дихав разом з нею вчора.

Есенція перестала бунтувати. Вона текла рівно п’ятдесят крапель і зупинилася сама.

Голка на шиї не спалахнула.

Професорка Морн підняла брову, явно вражена.

— Добре. Дуже добре. Вперше бачу, щоб дика есенція так швидко заспокоїлася. Вітаю, ти залишилася.

Джейн видихнула з полегшенням, але в грудях уже пульсувала інша потреба.

Вона хотіла його побачити. Зараз.

Коридори Академії здавалися нескінченними, витканими з вологого каменю та шепоту тих, хто не пережив попередні століття. Джейн не йшла — вона летіла, майже не торкаючись підошвами холодної підлоги. Срібна нитка симбіозу всередині неї напнулася до межі, перетворюючись на гостру струну, що вібрувала в унісон із далеким, ледь вловимим серцебиттям.

Вона знала, де він. Кожна клітина її тіла вказувала шлях до Північної бібліотеки, ніби Кайрен Вейл був її єдиним північним полюсом у цьому зневіреному світі.

Коли вона штовхнула важкі дубові двері, повітря всередині було нерухомим і пахло сухим пергаментом та озоном — запахом його сили. Кайрен сидів у глибині, оточений високими вежами книжок, що скидалися на зуби велетенського звіра. Він був один. Темрява навколо нього не просто лежала — вона дихала, повільно згортаючись біля його ніг, як вірний пес.

Він підняв погляд, і в напівтемряві його сірі очі блиснули сріблом. На його губах з’явилася ледь помітна, майже примарна посмішка — не добра, а швидше тріумфальна.

— Знову ти, — його голос прокотився порожньою залою, низький і оксамитовий, викликаючи у Джейн мимовільне тремтіння. — Як пройшов Витяг, Кровен? Чи твоя дика есенція нарешті згадала про манери?

Джейн зупинилася біля столу, важко дихаючи. Відстань між ними була лише кілька кроків, але вона відчувала його так близько, ніби він стояв за її спиною.

— Успішно, — відповіла вона, намагаючись повернути собі голос. — П’ятдесят крапель. Рівно. Вона підкорилася мені… чи тому, що ти залишив у мені вчора. Дякую.

Кайрен повільно відкинувся на спинку стільця. Його погляд ковзав по її обличчю, зупиняючись на ключиці, де під тканиною мантії пульсувала мітка.

— Дякувати мені — небезпечна звичка, Джейн, — промовив він, вивчаючи її з лякаючою інтенсивністю. — Я не роблю нічого безкоштовно.

Він повільно підвівся. Його постать здавалася занадто високою, занадто владною в цьому тісному просторі. Коли він зробив крок до неї, повітря між ними наелектризувалося. Джейн хотіла відступити, але нитка всередині неї, навпаки, штовхала вперед.

Він зупинився так близько, що вона відчула холод, який виходив від його шкіри, і ледь вловимий аромат гіркого полину.

— Тепер ти відчуваєш це, правда? — його голос став зовсім тихим, майже інтимним. Він підняв руку, але не торкнувся її, лише провів пальцями в повітрі вздовж її щоки. — Ця тонка нитка, що зв’язує наші нутрощі. Вона смикає тебе щоразу, коли я роблю вдих. Ніби закоханість, якої ти не просила. Ніби отрута, яку ти почала вважати ліками.

Джейн підняла підборіддя, її дихання збилося.

— Ти зробив це навмисно, — прошепотіла вона, дивлячись у його зіниці, що розширилися, поглинаючи сірий колір райдужки. — Ти прив’язав мене до себе, як звіра.

— Я лише дав тобі стабільність, якої ти прагнула, — Кайрен нахилився нижче. Його обличчя тепер було всього в кількох сантиметрах від її.

Напруга стала майже нестерпною. Вона бачила тонку тріщину на його нижній губі, чула, як його дихання стає важчим. Її есенція всередині заскиглила, вимагаючи дотику, вимагаючи повного злиття.

Джейн відчула, як її власні губи мимоволі розімкнулися.

Він повільно заплющив очі, нахиляючись ще ближче, доки їхні подихи не змішалися в один холодний вихор. Джейн затамувала подих, очікуючи на цей дотик, який, вона знала, остаточно зруйнує її.

Але в останню мить Кайрен зупинився. Його губи були за міліметр від її власних — так близько, що вона відчувала їхній примарний жар.

— Ти хочеш цього, — прошепотів він їй прямо в губи, і в його голосі почувся жорстокий інтерес. — Але якщо я поцілую тебе зараз, Джейн, симбіоз поглине твою волю назавжди. Ти станеш лише моїм відлунням.

Він відкрив очі — у них палало темне, голодне полум’я, але він повільно відсторонився, розриваючи магічний кокон.

— Йди геть, — сказав він, і його голос знову став крижаним, хоча пальці, що стискали край столу, помітно побіліли. — Повертайся, коли навчишся не тремтіти від моєї присутності. Або коли будеш готова здатися повністю.

Джейн стояла, приголомшена, відчуваючи порожнечу там, де щойно був його жар. Вона ненавиділа його в цю мить так само сильно, як і прагнула.

Вона розвернулася і вийшла, не озираючись, але нитка симбіозу, що тепер нагадувала розпечений дріт, продовжувала пекти її серце, шепочучи, що вона повернеться. І обоє вони це знали.

 

 

                                                                              * * *
Після того, як Джейн пройшла перший Витяг, вона сиділа в своїй новій кімнаті і дивилась у маленьке вікно. Її пальці мимоволі торкалися шраму під ключицею.

Вона думала про те, що дізналася за ці кілька днів.

У цьому світі магія не була даром. Вона була раною. Колись давно весь світ був єдиним. Велика Есенція текла через усе живе як одна кров… Велика Есенція текла через усе живе — від найменшої травинки до думок людей — як одна кров. Вона давала життя, емоції, волю і зміну.

Але люди захотіли більше. Перші маги, яких тепер називають Древніми Розколотими, вирішили, що можуть оволодіти цією силою повністю. У ніч, яку пізніше назвали Великим Розщепленням, вони розірвали Єдину Есенцію на дві частини:

Есенцію — теплу, творчу, живу силу. Те, що хоче рости, відчувати, любити і створювати.

Тінь — холодну, приховуючу, руйнівну силу. Те, що хоче забути, приховати, стерти і повернути все до спокою.

З того моменту світ почав повільно вмирати.

Есенція і Тінь, розірвані насильно, постійно прагнуть з’єднатися назад. Коли вони намагаються це зробити — виникають катастрофи: епідемії, безумство, землетруси, спалахи насильства. Людство ледь тримається.

Академія Розколотої Вени була побудована саме над найглибшою раною Розщеплення — місцем, де Есенція і Тінь найближче одна до одної. Вона не є звичайною школою магії. Вона — величезна пов’язка на рані світу. Її справжнє призначення — утримувати баланс між Есенцією і Тінню, щоб вони не з’єдналися і не знищили все живе. Кожне покоління Розколотих жертвує собою, щоб світ продовжував існувати.

У Веларії існує Віра Двох Облич. Люди вірять, що колись існувало єдине божество — Велар, який мав два обличчя: Обличчя Есенції (усміхнене, тепле, радісне) та Обличчя Тіні (спокійне, сумне, холодне)

Після Розщеплення Велар «заснув», розірваний надвоє. Академія вважається священним місцем, де два обличчя божества утримуються в рівновазі жерцями Великого Таємного Кола, яких обирають зі студентів та вчителів Академії.

Офіційна віра каже: «Розколоті — це ті, хто платить своєю душею, щоб божество не прокинулось».

Але є й заборонена віра — тих, хто вважає, що Розщеплення було найбільшим злом людства. Вони вірять, що справжнє пробудження Велара не знищить світ, а вилікує його. І що саме Істинно Розколоті (ті, хто може володіти обома силами одночасно) можуть стати каталізатором цього пробудження.

Саме тому Академія так сильно боїться студентів з Подвійним Пробудженням. Саме тому Джейн Кровен, яка проявила обидві сили в день Розподілу, вже стала загрозою.

 

                                                                               * * *
Наступного ранку після першого Витягу Джейн прокинулася від відчуття, ніби хтось торкнувся її чола холодним носом.

Вона рвучко сіла на ліжку. Серце калатало. У голові ще стояв образ зі сну: велика граціозна істота з димчасто-чорною шерстю, срібними відблисками і очима кольору холодного місячного світла. Сніговий Барс. Він підійшов до неї безшумно і просто подивився — спокійно, впевнено, ніби вже знав, що вона його.

Джейн мимоволі торкнулася пальцями шраму під ключицею. Звичка, яка завжди допомагала їй заспокоїтися.

Коли вона вийшла в спільну кімнату першого курсу, там уже панувало захоплення.

Ліра сиділа на підвіконні, широко посміхаючись.

— Мені снився Перитон! — майже вигукнула вона, як тільки побачила Джейн. — Величезний, з чорними рогами і крилами, як у велетенського крука! Він був сріблясто-білий і дивився на мене так, ніби вже все вирішив.

Марк, який сидів поруч з чашкою чаю в руках, почервонів і кивнув.

— А мені теж олень… тільки темніший, майже чорний, з червоними прожилками на рогах. Він стояв у лісі і чекав мене. Я зрозумів одразу — це мій.

Джейн сіла навпроти них. Її серце все ще билося швидше.

— А мені… Сніговий Барс, — тихо сказала вона. — Димчасто-чорний, з величезними крилами, як у сови. Очі — чисте срібло. Він підійшов і просто торкнувся носом моєї руки.

Ліра широко розплющила очі.

— Барс? Ого… Це ж рідкість. Вони зазвичай обирають тих, хто має сильну тіньову частину. Ти ж на Есенції, правда?

Джейн знизала плечима.

— Я поки не знаю. У мене було Подвійне Пробудження вчора. Срібні нитки і чорні одночасно.
Марк присвиснув.

— Розколена… Круто і страшно водночас.

Ліра нахилилася ближче, очі горіли цікавістю.

— А ти вже уявляєш, як будеш на ньому літати? Барси такі граціозні і тихі. Вони майже не видають звуку в повітрі.

Джейн посміхнулася, але посмішка вийшла трохи напруженою.

— Я поки навіть не знаю, чи зможу на нього сісти. Кажуть, треба кілька місяців вчитися, перш ніж тварина дозволить.

Вона не сказала їм, що уві сні барс дивився на неї так, ніби вже давно її знав.

У цей момент у двері зайшов Кайрен. Він виглядав, як завжди, спокійно і трохи відсторонено, але Джейн помітила, що його тінь сьогодні була особливо густою навколо плечей.

Він кивнув їм трьом і зупинився біля столу.

— Як сни? — запитав він нейтрально, але погляд мимоволі зупинився на Джейн.
Ліра відразу оживилася:

— У мене Перитон! У Марка теж олень! А в Джейн — Сніговий Барс!

Кайрен ледь підняв брову і подивився на Джейн.

— Барс… Цікаво.

Він не сказав більше нічого про свою тварину. Джейн помітила це, але не стала розпитувати при всіх.

Кайрен тільки коротко кивнув і пішов далі коридором.

Ліра штовхнула Джейн ліктем і зашепотіла:

— Він точно щось приховує. Може, у нього теж щось рідкісне?

Джейн тільки знизала плечима, хоча всередині вже зародилася цікавість.